Малював той образ для церкви пакульської богомаз прийшлий, але не вписалася ікона в образи церковні, канонічні, але освятив її ще батько отця Олександра і в домашній іконостас поставив. Потрух сіявся з дошки, поточеної деревоїдами, на руки Нестірка. І засміявся Нестірко презирливо: "Ну що, творці і верховоди світу вчорашнього, чортма у вас сили навіть власний образ від жучків уберегти?! Не зумів ти, дядько, череди людської пасти, відтепер ми пастимемо, і луччей, анєй ти, старигане!.." І кинув він ікону на середину світлиці. Упала ікона на підлогу дерев'яну і розкололася навпіл. А Нестірко уже виймав з іконостаса образ Богоматері, з очима добрими і печальними, з дитям на руках. Але ніщо не ворухнулося в душі Нестірка під поглядом святої матері землян, ніби закрижаніла душа його на віки вічні. А лицем посміхався скрива: "Що, підстелюшко, хотілося тобі сховати грішок свій за попівськими ризами, а тепер — не вийде, на чисту воду тебе виведемо…" І кинув ікону через плече, під ноги Бомбі та Цмокалу. По тому видер він з іконостаса образ Христа із Книгою розгорненою в руках. Ковзнув очима холодними по словах, написаних на сторінці Книги розгорненої, але не став читати, швиргонув ікону на долівку світлиці: "І сьому байстрюкові туди ж дорога!" А Цмокало нагнувся, підняв і начитував уголос, поцмокуючи повними, наче ковбаси, губами: "НЕБО Й ЗЕМЛЯ ПРОМИНУТЬСЯ, АЛЕ НЕ МИНУТЬСЯ СЛОВА МОЇ!" Але визвірився люто на товариша свого Нестірко, нестримна ненависть до богів та слів їхніх клекотіла у грудях його молодих: "Луччей би ти читав теє, що я з повіткому привожу, книги вождів партійних, а не сюю брехливу агітацію церковників! Виносьте сеє барахло у двір і складайте на купу. Як збереться надвечір наш осередок комсомольський, палитимемо показово, щоб і небо закоптилося!.." А як видер він усі образи богів з іконостаса, і з самим іконостасом почав воювать. Ніби вріс іконостас дубовий у стіни дому. І безсилий був Нестірко. Тоді знайшов він у коморі поповій лапу сталеву, підважив лапою іконостас, оддер од стін. Гахнув ним об дошки підлоги і бив сталевою лапою, поки на тріски не побив.
Залишив Нестірко Бомбу і Цмокала у домі поповім, наказавши усе, що хоч трохи про церковний культ нагадувало, у двір нещадно викидать. А сам подався до клубу, у боковушку свою. Повертався з клубу із портретом товариша Сталіна, надрукованим на цупкому папері і наклеєним на шмат дикту. Портрет вождя привіз він нещодавно із повіткому, видавали для осередків сільських. І повісив Нестірко портрет товариша Сталіна на покуті світлиці попової колишньої, де раніше іконостас величався із образами богів небесних. І відступив Нестірко на середину світлиці, милуючись справою рук своїх і серця відданого. Товариш Сталін, у френчі військовім і військовім кашкеті, дивився з покуття на секретаря пакульських комсомольців приязно та схвально. Щаслива дріж од усвідомлення причетності своєї до більшовицької когорти перетворювачів, оновлювачів світу, що нею так мудро кермує товариш Сталін, пройняла його. І Нестірко відсалютував вождеві по-військовому чітко, як їх навчали ще у мньовській комсомольській комуні. А відтак до полиць із поповими книгами приступив.
Дак була у нас сімеєчка, наче у того Омелечка, як у пісні пеється. А мо', тая пісня про нас і складена, бо мого батька Омельком звали. Як зберемося до гурту, навколо столу, та за ложки візьмемося, та по разові зачерпнемо сьорбала якого, уже й дно глиняної миски голодним оком у стелю зирить. Батько — з бідняків бідняк був, злидень, голяк, а нових властей пролетарських не признавав йон ніяк. Хоч його і в комнезам агітували, і в комуну, і в соз та колгосп, нікуди йон не йшов, не записувався, гибів на своїй нивці, на клаптику своєму до останнього, покуль і не помер з голодухи у розорі, навесні тридцять третього. Як записалася я в піонери, у школі пакульській, сильно йон був розсердився на мене. Із-за столу мене вигнав, хай, каже, Оришка з помийниці сьорбає, як такая розумака виросла. Дак я, мо', деньків зо три у мисниках, коло помийниці, із денця чугуна пшоняну кашу вишкрібала, ковтала її навпополам із слізьми. Далєй йон, батечко мій, дивився-дивився на мене з-за столу та й собі заплакав, заплакав і гомонить до усіх нас: "Дєтки мої, соколята! Багацько ми вас із маткою наплодили, але долі щасливої не дали і не дамо, бо врем'я погане прийшло, і луччого врем'я чекати не доводиться, якщо й буде яно, то уже не для нас. Сяя власть на словах наче й за нашого брата, бідняка, голяка, сірому, але не од Бога яна, а від Сатани. Сказано ж бо у Святому Письмі: "Ваш батько — диявол, і пожадливості батька свого ви виконувати хочете. Він був душогуб споконвіку і в правді не встояв, бо правди нема в нім". Дак сеє все сказано про нову власть, що наступає на нас, як хмара. Жалю до людей у неї немає, душі немає, а без душі та жалю ніколи добро не робилося, а тольки зло робилося. Спом'янете ви ще слова мої, та пізно буде, перемелють вас жорна диявольські на порох. Дак бережіть, дітки, хоч душі свої, аби з незамазаними душами перед Богом у призначений нам час стати. І ні в що сеє сильно не влюбляйтеся, бо розлюбляти доведеться…"
Мало що з мови батькової я тади зрозуміла, бо тольки одне я розуміла і знала: осьдечки я уже — піонерка, тади запишуся до комсомолу, і буду — як Нестірко Волохач, з ним за одне буду, біля нього буду… Бо я уже пуддівкою була, уже до клубу бігала, і хоч Нестірко, секретар комсомольський, ще як із дитиною зі мною розмовляв, серцем я знала, вірила, що не завжди так буде. Матка, тая скосирніша до сеї власті була, мене перед батьком виправдовувала: "З вовками жити — по-вовчому вити. У Оришки нашої голівка варить, яна школу добре закінчить і далєй учитися піде. А теперечки такеє врем'я настало, що як червоного ошийника не повісиш чи до комсомолу не впишешся, то нікуди далєй і ходу нема". Але я про учення не думала, а думала тольки про Нестірка, се правда правдешня, так уже мені судилося — увесь вік свій про нього думать, та й досюль. Уже як дозволили про колишнє роти розтулить, написала я начальникам великим про Нестірка свого, де йон та що з ним, чоловіком моїм дорогим, зробили. Дак довго одвіту не було, але я знову і знову писала. Калі ж приходить папірець, головою обласного суду підписаний: "Постановление Тройки при Мринском облуправлении НКВД от 25 апреля 1938 года отменено и дело в отношении Волохача Н. У. производством прекращено за недоказанностью предъявленного ему обвинения. Волохач Нестор Устинович — реабилитирован". Давай я знову писать, а де ж хоч кісточки чоловічка мого лежать. Дак тольки й одповіли, що помер Волохач Н. У. від хвороби серця у таборі такому-то. Новосибірської області. А де тіло його поховане, ані словечка, бо й самі яни не знають. Дак я ще довго тішила себе надією, що, може, йон ще ряст топче, бо такий йон був живий, Нестірко мій, такий живий, що й думка про смерть до нього якось не тулиться. Та й виглядала увесь вік свій, од рання до вечора, а раптом, мечтаю собі, і дождуся, як тади, у тридцять третім годі, дождалася.
Се уже під осінь було, уже люди хлібця дочекалися, хто вижив. Я на призьбі хатини своєї сиділа, бо ще не ходила на роботи, ще од вітру хиталася, і довідка у мене од дохтора була. А він із Біломорки тої повертався, пароплавом приплив і тут, на причалі, зійшов. "Драстуй, Оришко, — каже, — чого ти сама як палець одрізаний, а де усі твої?" А хата наша — на бугрі, уся в мальвах була, як писанка, хата, а се уся — в бур'янах, по стріху, бо не мала я ще сили бур'яни вирвати. "Правду, Нестірко, кажеш, що — як палець одрізаний. Бо усі мої — уже на тім світі, — одказую. — Батька в підкуркульники записали друзяки твої, у мринській тюрмі поподержали, тади стала я добиватися, дак випустили, але недовго йон пожив, чого тюрма не доробила, теє голод доробив. Матка з дєтвою теж од голоду сконали, з усієї сімеєчки нашої тольки я і жива зосталася, бо — тебе виглядала, тебе ждала, не могла померти". Та й заплакала од радощів, що Нестірка свого таки дочекалася, тепер уже і померти можна, хоч і жити ще болєй хочеться, бо повернувся Нестірко мій. Дак йон звернув у наше дворище, торбу з плечей зняв, сів коло мене на призьбі та й заплакав разом зі мною. Уперше я заплаканим його побачила і востаннє. "Іду, — каже, — селом, наче кладовищем, стольки хат стоїть у бур'янах по вікна, про кого не запитаю, нема, наче чума Пакулем прокотилася. Але не радянська влада у сьому винна, це все вороги її злісні, троцькісти приховані, шпійони капіталістичні, найманці буржуазії, се вони до такого довели. Я їх доста надивився на Біломорці, але ще не усіх ми викрили, не усіх посадили, ще їх саджать і саджать…" І вже йон нікуди не пішов од мене, та й не було йому куди іти, ні кола ні двора, а з бабою своєю Уляною і дядьком Кузьмою, Терпилами Семирозумами по-вуличному, у нього якось не клеїлося здавна, нутром яни різні, хоч і родаки. Тольки я його і ждала із Біломорки, болєй ніхто. І я прожила за ним чотири годочки, як один день, наче в раю прожила, покуль проклятущий Михаль Громницький не підсадив його серед ночі у "воронок", та й досюль…
Але сеє усе — уже потім. А тади ми були молоді, і жисть молода, і усе — в радість нам. Бо Нестірко, що б тепер не казали у радійо, щиро вірив, і я — з ним, що новий світ будуємо, щасливий, до людяки трудящої добрий. До Жовтневої річниці готувалися як до свята храмового. При в'їзді до центру Пакуля комсомольці сельські звели чотирикутну конусну арку з білої берези. На арку, над самою дорогою, повісили червоне полотнище, а на ньому напис великими літерами: "Хай живе Жовтень! Радянській державі слава!" Нестірко мій, хоч не був йон ще мій, але за свого я у мечтах своїх потаємних мала, декілька днів вистругував та обтягав кумачем зірку, а в неї приладнав лампочку і проводочки до акамуляторної батареї. На самій верхівці арки зірку тую повісили, і пломеніла вона усю ніч над селом, на зло ворогам радянської влади, що їх мій Нестірко ненавидів ненавистю класовою. А в клубі довгенно радійо награвало, шефи приймача подарували, а Нестірко антену нап'яв над клубом, і ми вождів слухали і танцювали під музику. А вранці партійці з комсомольцями та сільським активом пройшли святковою колоною через усе село, із червоними прапорами, із святковими гаслами на транспарантах, пісень нових пеючи.