Я буду йому говорити, що Тарас не перестає ж бути вашим кріпаком, і вам же пригодиться, як вивчений художник, а він:
Нам художників не треба. Навіщо вони нам здались? У сто літ раз розписати кімнату або нарисувати чий портрет? Так це дешевше найняти. Нам потрібні ковалі, римарі, мірошники. От якби ви його вивчили на коваля, я б охотно його до вас одпустив. А так — не буде діла. Я вас більше не задержую.
Думав направити діда Івана, але що зможе дід Іван? Насамперед, він і сам переконаний в непотрібності малярства. А потім — з ким буде говорити дід Іван, знайомства котрого не сягають вище третьорядного панського лакея? Його й не допустять до головного управляючого. А як і допустять, то не зуміє дід Іван, швець кирилівський, і говорити з такою високопоставленою особою.
Ні. Краще нехай іде сам Тарас. Може, його дитяче прохання, лагідне лице й щире бажання — може, вони й зроблять чудо.
Розстанок був чулий. Іваненко випроводив Тараса далеко за село. Давав останні настанови і все підкреслював — "коли там що, то перетерпи". Тарас машинально давав згоду, але над змістом тих пересторог не задумувався.
Розставалися мов рідні брати — старший і молодший. Плакали обоє.
Тарас пішов. І довго ще було видно цю маленьку фігуру на польовій дорозі. Потім зникла.
ХІЛ
Батюшка отець Григорій, коли вернувся додому й довідався, що Ксенія Прокопівна відправила наймита, розлютувався до такої міри, що матушка таким іще його й не бачила. Спала з нього ота напускна гречність, оте "ви" й він просто сипонув на адресу матушки:
— Стара ти вже, а дурна! Та як же ти сміла відправити його без мене? Все ж як-не-як, хоч і ледацюга, а він був потрібен у хазяйстві. Ну, де я тепер візьму хлопця? Де?..
Матушка зауважувала, що їм у хазяйстві потрібен не хлопець, а добрий парубок, і що не всякий хлопець буде робити так, як Тарас. Але чим більше раціональними були доводи матушки, тим більше кип’ятився отець Григорій.
Та що ти мені парубок, парубок!... Я сам знаю, що мені треба в господарстві, але відпускати Тараса без мене ти не мала права!
— А що ж би я його — за поли держала чи як? Так це і ви б не вдержали, якби й були?
— Ого! Та я зв’язав би його, а не пустив.
— А яким правом? Він не кріпак ваш, а тільки наймит. Захотів — служив, захотів — пішов.
І знов правда була на стороні матушки, а це ще більше бісило отця Григорія. Він готовий був почати лаятися і, щоб не допустити ієрея до такого пониження, матушка вийшла до своєї кімнати.
Там сіла і заплакала. Обидно було, що за стільки літ клопоту й піклування над своїм "господинком" діждалася того, що її облаяли, мов наймичку.
Отець Григорій ходив по хаті, мов звір по клітці. Він зірвав уже першу злість і тепер чув, що був несправедливий відносно матушки, але признатися в тім не хотів. Пішов до спальні.
— Але ж бо й Іваненко штучка! Ну, нехай же він тепер прийде договорятись, я йому...
Матушка, зачувши кроки свого благовірного, спішно витерла сльози й тепер ніби спокійним голосом відповідала.
— А чого ж він прийде? Йому самому нічого приходити. Закличете, то й прийде.
І знов була матушка права! Прямо як наважилася сьогодні давити отця Григорія своєю правотою.
— Ну да... а все ж переманювати хлопця не годилося.
— Він і не переманював. Я питалася Тараса — що ж він, кажу, тебе кликав? Ні, каже. Він і не знає, що я до нього йду. Так може ж, кажу, він тебе ще й не прийме! Може, каже, й не прийме. Я сказала йому, щоб він у такім разі вертав до нас.
— Ого! Так би я його й прийняв! Собаками велів би нацькувати!
Матушка тільки здвигнула плечима на таку поміщицьку замашку свого
благовірного.
— А я сказала йому, що ви прибавите.
— Да, да! Я йому так прибавлю, що він три дні із... спини скалки вибиратиме!
Отець ієрей, замість спини, замалим не назвав іншої частини тіла. Щоб не
понижувати ієрейського достоїнства, матушка знов вийшла — тепер уже до кухні. Рішуче показувала неохоту балакати зараз із своїм господинком.
Отець Григорій був людиною трошки упертенькою й таки мстивенькою. В першу ж неділю, побачивши діда Йвана, сказав:
— А твій онук таки невдалий, діду.
— Чого так? Лінивий? Не хоче робити?
-1 лінувався, і не хотів робити, а тепер зовсім щез.
— Щез? Як то щез?
— А так. Хто й зна де дівся. Мене не було вдома. Приїжджаю, а мені кажуть, що Тараса нема, втік. Може й украв що... я ще не перевіряв...
Дід прищулив очі.
— А вам траплялося вже ловити його на крадіжці?
— Та поки що ні.
— Ну, так...
Це означало: ну, так нічого й язиком ляпать по-дурному.
— Ну втік, то й утік — ваше діло, а я тільки хотів тобі сказати, Йване, що хлопець росте по-дурному. От йому вже тринадцять літ, а він іще ні до чого неспособен і ніде собі місця не нагріє. У Павла жив — той і руки об нього оббив, бо такого лінюха, каже, й не бачив іще ніколи. У Микити жив — така сама історія. Пастухував — і пастух із нього ледачий. А роки йдуть. Пора б уже йому й за діло братися. Другі на його місці давно вже заробляють самі собі на хліб, а він і не думає. На що ж він надіється? Ну, от я содержав його стільки времені, як одежа, як обужа, а він узяв і пішов і все заніс. Ну що це — так і нужно? Тепер як він до мене прийде чи я його візьму? І як хто мене питатиме порекомендувати — чи я скажу: беріть, бо хлопець гарний? Отак і кожний. А воно й нехарашо.
Отець Григорій говорив назовні спокійно, по-пастирському, і дід Іван мусів признати, що в данім разі отець Григорій правий. Доводилося задуматись.
— Він так усе ладить, щоб його хтось содержував, щоб йому хтось усе приготовив, а хто це буде робити? Він же сирота, мусить понімать, що йому на видельці ніхто не подасть. Я це тобі по-доброму кажу — візьмись, поки не пізно, за нього зкрута, а то пропаде хлопець, зледачіє. От ти розсердився, що я про крадіжку сказав. Правда, він у мене не вкрай нічого, але як звикне ледацюжити, то що ж йому робити, як не красти? І приучиться! Спочатку бурячок, соняшника круг, копієчку, далі й до курочки й до карбованця недалеко, а там уже дорога широка — невелика штука й церкву обікрасти.
Дід мовчав. Отруїв його думку отець Григорій своїм брехливим співчуттям — і дід бачив уже свого онука справді на стезі обкрадателя церков.
— А куди ж він пішов від вас?
— А я звідки знай? Мене ж, кажу, не було вдома. Матушка каже, ніби до Хлипнівки чи що. На маляра, каже, хочу вчитися!
Отець Григорій сказав це ніби недбало, між іншим, але це теж була хворість, бо знав, що власне це найбільше виведе діда Івана з себе.
Дійсно, дід Іван аж об доли руками ляснув.
— От чортів хлопець! Прямо ж тобі в одну душу — малювати, та й малювати, та й малювати! Ну що ти з ним поробиш?
-1 я йому те ж саме казав, але що ж, як він не слухає. Тому й кажу я тобі, Йване — ой візьмись ти за діло зкрута, поки не пізно! Знаєш, як син матері казав: було б, мамо, бити тоді, як упоперек лавки лежав. А тепер, як уздовж простягся, пізно вже.
Задав задачу отець Григорій дідові! Цілий день ходив дід та все думав, переварював у своїй голові. Радитися ні з ким не звик, а воно, може, й не завадило б на цей раз.
І рішив Іван так. Піде він до панського двору й побалакає не з ким, як із самим Димовським. Він Димовського знає — шив йому мисливські чоботи. Нехай візьме Тараса до двору.
— Там його швидко виправлять. — Це тобі, брат, не Микита — своя рука... Там, брат...
І ні разу не прийшло дідові в голову, що, може, не треба ж зарані пхати жертву в пащу ненаситного звіра — все одно жертва не втече. Так отуманив діда отець Григорій.
У неділю дід причепурився, підперезався добре, узяв ціпок у руки, паляничку під пахву й пішов до Вільшаної.
Коли увійшов до панського двору — не впізнав його. Пам’ятав цей двір пишним, з клумбами квітів, шкляними зеркальними кулями, піском усипаними стежками. По двору тоді щохвилі шмигляли слуги, всі чисто вбрані; то під’їздили, то від’їздили екіпажі, швендяли пани, пані, панни, паничі. Чувся сміх, веселий гомін, звуки оркестри — життя било ключем.
Тепер нічого з того. Величезний двір був порожній і якась печать тління лежала на цьому живому ще, але засудженому на смерть місці. Двір заріс травою,-не весь правда, але трава була там, де її перед тим ніколи не бувало — і ця зелена травка, що служить символом надії й молодого життя на всьому світі, тут була символом смерті.
Клумби де-не-де зосталися, але якісь задрипані й на них сиротливо то там, то там стирчало по стебелині убогих жоржин та ще якогось дешевенького квіття. Видно нікому не було цікаво клопотати собі голову зовнішнім убранством, бо ніхто не знав, який буде завтра його день.
Справді, це було так. Пан на такій дорозі, що не сьогодні-завтра все може скінчитися, особливо при його видатній корпуленції, а що тоді? Невідомо, кому зостанеться маєток, невідомо, хто буде твоїм хазяїном, та чи й буде хто, бо, може, вилетиш "г кгеіезет" аж заторохтить.
Тлінням віяло від отих убогих клумб, від огорожі садка, на якій полупилася фарба, від закритих наглухо багатьох воріт стайні й каретної і від усього колись пишного панського двора.
Дід стояв, дивився на весь той занепад і якась ледве помітна усмішка задоволення блукала по його зарослому обличчі. От уже хвилин двадцять стоїть він серед двору — і ні одної душі навколо! А раніше? Хо-хо-хо...
Показався якийсь старичок. Дід Іван трохи навіть аж недбало поздоровкався:
— Здрастуйте! З неділею будьте здорові.
— Драстуйте й ви.
— Що ж це у вас?
— А що?
— А так пусто! Пропала слава?
Старичок покивав головою й сумно сказав:
— Ой пропала! Пропала слава! Пропала!..
І той був старий дід, і той був старий дід. І говорили вони одні й ті ж слова, але як по-різному ті слова звучали! В голосі діда Йвана чулося: "А що, чортові пани — догралися? Підождіть, сукини сини, ще й не того діждетесь!" А в голосі старого офіціаліста був справжній сум за минулою славою, пишнотою панських виїздів, ляскотом гарапників і морем розливанним густопсового поміщичого життя.
— Пропала, братець, слава, продала... Чи таке тут було? Ой-ой-ой! А тепер — нема!.. Нічого нема. Було, на Великдень збираємося всі у вихідній комнаті перед церквою. Виходить пан і всі підходять до нього христосуватися. Все по чину: спочатку старші служащі, потім менші.
-1 ото пан з усіма цілується?
Ну-у.