я риса, певно, запозичена Старицьким у Шевченка — Кирило, герой повісті "Варнак", також врешті відходить від боротьби (так само і в поемі "Варнак"). Ряд інших фактів літературної біографії Кармалюка також запозичені Старицьким у Шевченка. Так, наприклад, Кирило — сирота, козачок при графському синові, мав освіту, знав французьку та італійську мови, був писарем, конторщиком, а потім управителем графських маєтків. Кармалюк у Старицького теж. сирота, козачок при панських синах, має освіту, виховання, знає польську і французьку мови, був управителем маєтку Пігловського, а в пані Доротеї — писарем і дворецьким.
Обидва — Кирило і Кармалюк — випадково вбивають своїх кривдників. Так само обидва борються проти, панства, але без ясної кінцевої мети — знищення кріпацтва; по суті, вони керуються почуттям помети за знівечену власну долю і покривдженій! панами народ. Відсутність такої мети — а це історично правдиво по відношенні і до Кирила, і до Кармалюка — кінець кінцем таїла в собі це зречення від боротьби.
Після повернення Кармалюка з-за кордону його розповіді про життя народу в чужих краях та розповіді діда Свирида про Коліївщину "передавалися з хати до хати й роздмухували в селян іскру боротьби проти свавілля польських панів". Кармалюк тоді мріяв навіть підняти селянське повстання. Але обставини змінилися, іскра та пригасла, мрії забулися. Не повертається до них Кармалюк і тоді, коли втікає з солдатів, і тоді, коли народ обирає його своїм захисником. Лише значно пізніше він робить спробу розворушити народ відозвами, в яких закликає повстати і захистити батьківщину від "хижих вовків". Проте народ, за романом, не підтримав Кармалюка та й сам він не мав якогось певного плану повстання і, зрештою, не покладав на нього надії. Правда, селяни не раз приходять до Кармалюка зі скаргами па лютих панів, потроху поповнюють його ватагу, але про загальне повстання нічого було й думати. Це вже говорило про безперспективність боротьби порівнюючи невеликою ватагою. ■
На зречення Кармалюка від боротьби мало вплив також розходження між ним і його товаришами. Якщо Кармалюк у нападах на панські маєтки керувався хай невиразною і половинчастою ідеєю "захищати народ", то інші учасники його ватаги дбали передусім про власну наживу. В *іас нападу на маєток пана Фінгера Дмитро висловлює незадоволення, що Кармалюк наказав роздати селянам гроші: "Ми що ж? Задарма повинні свої спини підставляти, а потім старцювати?" Тоді ж Андрій, одержавши від Кармалюка тисячу червінців для роздачі кріпакам, частину залишає собі. А це ж близькі товариші й помічники Кармалюка! Найближчий його друг Уляна обурюється тим, що він наказав поділити між кріпаками половину забраних у Янчевського грошей: "А їм же за віщо гроші давати?" Правда, тут Дмитро вже підтримує Кармалюка, але тільки з мотивів власної практичної вигоди: "Треба й селянам необгризену кісточку кидати, і вони нам пригодяться". Старицький зауважує, що "ця коротка розмова... залишила глибокий слід у душі Кармелюка".
Уляна радить зробити напад на пана Бойка, бо в нього є багато грошей, золота і срібла. Така жадоба наживи неприємно вражає Кармалюка: "Не для грабежу й розбою штовхнула мене доля сюди, а щоб допомогти людям вибитися з польської неволі",—каже він. Здобич приваблює Дмитра, коли йдеться про напади на члейів судової комісії, які грабують і катують кріпаків. Дмитро ж хвалиться, що зі своїм загоном на Волині вони добре підігріли панів і орендарів", привезли чималу здобич. "Палите ви й грабуєте без пуття, кривдите винного й невинного. Забираєте інколи й міщанський скот!" — докірливо зауважує на це Кармалюк.
Коли ж він був уперше ув’язнений і засланий, його товариші "никали по нетрях і яругах, як отара без чабана" і промишляли грабунками. "Хіба воля в розбої та в грабунках? Хіба я на те скликав вас? — запитує Кармалюк.— Ех, брати... А ви й ім’я моє заплямували, і своєму братові чимало горя завдали..." Так було й під час перебування Кармалюка на каторзі в Нерчинську. "Зоставшіїся без голови, ватаги Кармелюкові розійшлися, розбилися на невеликі загони й зайнялися дрібними грабунками". Отже, навіть найближчі бойові побратими Кармалюка, хоч і йшли за ним як за визначним організатором, не завжди підтримували його на шляху боротьби проти панства. У такому показі Кармалюкових сподвижників, певна річ, немає нічого антиісторичного. Навпаки, було б антиісторичним, не відповідним життєвій і художній правді зображення учасників ватаги Кармалюка як людей виключно високоідейних. Та й сам Кармалюк не був і не міг бути за тодішніх умов свідомим революціонером, не мав і не міг мати якоїсь певної політичної програми.
Незважаючи на ці розходження, між Кармалюком і його побратимами існує міцна товариська дружба і взаємодопомога. "Якби для того, щоб урятувати товариша, треба було не те що на вила, а й самому чортові на роги лізти, то й тоді ми не повинні задумуватися",— каже Кармалюк своїм товаришам. Завдяки такому розумінню свого обов’язку він двічі визволяє з в’язниці товаришів, проявляючи при тому велику винахідливість і неабияку відвагу. Коли ж виникла підозра, що Уляну впіймали пани, він каже, що треба рятувати, бо вона — вірний товариш. "Хоч за останній час його стосунки з Уляною дійшли до ворожої холодності, та в усякому разі вона була не тільки його коханкою, а й вірним товаришем, і він вважав за перший свій обов’язок урятувати цю жінку, яка стільки разів доводила йому свою дику любов і свою собачу відданість",— пише М. Старицький, підкреслюючи цим благородство Кармалюка.
Кармалюкові товариші відповідають йому тим же. Андрій і Явтух самі даються до рук солдатів, щоб бути разом з упійманим уже отаманом і потім допомогти йому втекти з в’язниці. Ризикуючи своїм життям, товариші роблять спробу викрадення Кармалюка з ярмолинецької, а потім допомагають визволитись з кам’яиецької .в’язниці.
Не мав Кармалюк на шляху боротьби проти панства підтримки і з боку дружини. Не схвалювала Марина дій Кармалюка, не погодилась і на втечу з ним до Бессарабії, щоб зажити там спокійним трудовим життям, хоч він не раз просив її про це. Кармалюк прагнув саме такого життя, але дика панська злоба, їхня страшна влада над кріпаками відірвали його від любої сім’ї, від мирної праці, кинули на манівці розбою. Пригноблений, нещадно катований панами народ зробив його своїм захисником, поставив на новий шлях. Крутий він, важкий, його чекали на ньому в’язниці і кайдани, батоги і заслання, втечі і по-невїряння. Усього цього зазнає Кармалюк, але справжня його трагедія в самотності...
Образ Кармалюка в романі М. Старицького глибоко трагічний, хоч цей мотив якось ніби губиться між захоплюючими пригодами. Кармалюк глибоко відчуває свою самотність. Чи не найяскравіше це відчуття виявилося тоді, коли він співав широко відому пісню "Зовуть мене розбійником", авторство якої Старицький за традицією приписує йому ж. "То співала сама душа розбійника, самотня й зажурена; вона виливала свої потаємні думи й нерозвіяний смуток. Кармалюк співав про тяжке своє життя, про самотність і прагнення, яких не розуміли друзі, він співав про те, що рве його душу й не дає йому спокою,—про гірку долю бідняків". Згодом ще раз у розмові з Олесею зривається з його уст болюча скарга: "Я ж сам-самісінький у гамірливому натовпі... а як це тяжко, якби ти знала!"
Єдиним, справжнім прихильником і другом, який цілком поділяє помисли Кармалюка і морально підтримує його, показано в романі Олесю. Та підтримка ця епізодична, отже, не дивно, що втікши з нер-чинської каторги, Кармалюк відмовляється від своєї попередньої діяльності, вважає її не так уже й потрібної" рідному народові,— адже не піднявся він за його закликом на загальне повстання. В цьому зреченні Кармалюка від боротьби не вина його, а глибока трагедія. Письменник зумів проникнути в цю трагедію і показати її читачеві, історично і художньо вмотивувавши. Кармалюк був людиною, і людиною з властивими їй сильними й слабкими рисами бачимо його в романі М. Старицького.
Звичайно, Старицький міг би й не показати зречення Кармалюка від продовження багаторічної боротьби, але чи виграв би від того його образ, чи став би він більш реалістичним? Навряд, бо ж не міг живий Кармалюк бути таким бездоганно прямолінійним, відірваним від часу і обставин, та ще й при ізольованості своєї боротьби від селянських виступів в інших місцевостях України, зокрема Правобережжя, навіть одного Поділля. Крім того, за хронологією роману, на цей час Кармалюк прожив уже більше ніж півсотні років, а за плечима були кріпацтво і солдатчина, сотні батогів, шпіцрутенів, кайдани і в’язниці, каторга, втечі з Сибіру...
При всьому реалізмі образу Кармалюка як народного заступника і месника в певних історичних умовах він водночас у значній мірі й романтичний. Проявляється цей романтизм передусім у різних пригодах Кармалюка, у взаєминах з Розалією тощо. Живими непереконливими виступають у романі також образи його бойових товаришів — Уляни, Дмитра, Андрія, Явтуха, Хоздодата. Реалістичні в своїх помислах, поведінці в звичайних обставинах, вони, як і Кармалюк, романтичні1 в сценах нападів на панські маєтки та ряді інших. Отже, в. рокані "Розбійник Кармелюк", як і в інших історичних романах Старицького" поєднується два стильових напрями — реалістичний і романтичний.
"Розбійник Кармелюк" — не роман-хроніка, Старицький випускає ряд фактів з дійсної біографії Кармалюка, часто порушує хронологію подій, подає чимало епізодів і сцен, побудованих на основі народних переказів або створених його власного творчою уявою* Багато увага приділено в романі широко розгорнутим любовним історіям героя і різним його пригодам. Це дозволило письменникові створити пригодницький роман з добре побудованим сюжетом, розвиток якого весь час тримав увагу читача в напруженні. Саме такого твору вимагала редакція газети "Московский листок", ца замовлення якої був написаний роман. Між іншим, останнє й спричинилося до певного ухилу письменника в бік пригодництва. Разом з тим роман "Розбійник Кармелюк" М. Старицького в своїй основі є твором цілком реалістичним: у ньому правдиво показано соціально-економічні умови життя українського селянства та його боротьби на Поділлі в першій третині XIX ст.
Життя кріпаків і необмежена сваволя панів переконливо показані на долі самого Кармалюка та його сім’ї — жінки й дітей. З