тарицького,— письменник тільки випустив з нього згадки про позашлюбне походження Кармалюка та про батьковбивство. У романі читач знайомиться з героєм саме тоді, коли він повернувся з-за кордону, з Франції, де два роки пробув із синами Пігловського. За кордоном Кармалюк здобув певну освіту, знання французької мови та виховання, вміння поводитись у вищому товаристві. Це вже не звичайний неписьменний кріпак, а кріпак-інтелігент, становище якого в умовах кріпосницького суспільства і панської сваволі значно важче. Така біографічна деталь дала можливість письменникові ввести його в панське середовище, вмотивувати ряд його пізніших пригод, отже і ширше показати це середовище, взаємини з ним Кармалюка. Разом з тим цією біографічною деталлю свого героя М. Старицький продовжує тему зображення долі кріпака-інтелігента, почату, мабуть, ще Радіщевим ("Подорож з Пе-тербурга до Мо"скви", 1790 — розділ "Городня"). В пертій половині XIX ст. цю тему розробляли Бєлінський ("Дмитрий Калинин"), Павлов ("Именины"), Тимофеев ("Художник"), Герцен ("Кто виноват?", "Сорока-воровка") та інші письменники, зокрема Т. Шевченко (повісті "Варнак", "Музыкант", "Художник", "Прогулка с удовольствием и не без морали"). Найближчим з цих творів до роману М. Старицького була повість "Варнак" Т. Шевченка.
"А творчість народна робила своє діло... Вона складала чудові пісні й думи, переплітала дійсність з казковістю фантазії й окутувала ореолом слави смутний образ отамана Кармелюка",— так закінчує свій роман М. Старицький. І цією народною творчістю письменник широко покористувався, теж сплітаючи правду з казковою вигадкою.
Крім згаданого переказу про початок діяльності Кармалюка, М. Старицький вводить у художню тканину роману і багато інших, чи то подаючи їх як розповіді персонажів, чи то розгортаючи в окремі епізоди. Так, наприклад, Старицький використав перекази про танець панночки на шляху перед Кармалюком та про покарання пані різками за те, що розповіла про нього в Києві (за романом —у Кам’янці-Подільському), про звільнення Кармалюком під виглядом офіцера своїх товаришів з в’язниці, про чаклунство Кармалюка, про "червоні чобітки", що в них нібито він взував панів, про поповича-секретаря у ватазі Кармалюка, про участь Кармалюка у панських облавах на себе та деякі інші. Переказ про пана, який на ^смерть перелякався кільця ковбаси, приставленої йому до грудей замість пістоля, і другий — про одержування Кармалюком грошей одного пана, позичених іншому, стали в романі основою епізодів, пов’язаних з панами Хой-нацьким і Сливинським. З переказів та статті Ролле Старицький взяв і відомості про переодягання Кармалюка.
Та не тільки освіту і виховання одержав Кармалюк за кордоном, а й усвідомлення того, що там "люди вільніше живуть", що там нема "такого кріпацтва, такого убожества" страшного. Перед паном Піг-ловсышм і його гостями він заступається за кріпаків, і за де мало не дістає різок. Справа закінчується тим, що пан зробив Кармалюка псарем, аби показати хлопові його справжнє місце. Кармалюк терпляче зносить ці знущання над людською гідністю, та коли пан забороняє одружитися з коханою дівчиною, вибухає гнівом і погрожує "помацати, чи всі у пана ребра".
Завдяки заступництву сусідки пана Пігловського пані Доротеї, дружини Хойнацького, пан призначає Кармалюка гуменним, а згодом, уже без її впливу,— управителем маєтку. На цій новій посаді він усі-ляко допомагає кріпакам, робить їм різні полегшення. Але ні панська прихильність, ні особисте щастя з коханою дружиною та двома маленькими синами, не задовольняють Кармалюка: він прагне волі для всіх кріпаків.
Та Пігловський, розгнівавшись на Кармалюка за зіпсоване полювання, проміняв його розпусній пані Доротеї за пару псів-вовкодавів. Тут нове лихо: Кармалюк не захотів стати коханцем пані, за що його віддали в солдати, розлучивши вже не тільки з сім’єю, а й з рідним краєм. Три роки пробув Кармалюк у солдатах,' де добре навчився російської мови, став писарем — і все ж утік у рідні краї. Незабаром численні розповіді про напади розбійників на подорожніх по шляхах схвилювали всіх, особливо панство: це ж так може повстати все хлопство! І перелякані пани гарячково укріплюють свої маєтки, перетворюючи їх у маленькі фортеці. Роблять це і Хойнацькі, все ж Кармалюк з товаришами хитрощами пробирається в маєток і — як і в переказі — вбиває пані Доротею.
Хоча Кармалюк ще після повернення з-за кордону цікавився "Уманщиною" — повстанням 1768 року, хоча він уже сам вчинив напад на двір Хойнацького, у нього ще нема думки про боротьбу проти панства взагалі, він ще не усвідомив мети свого життя. Та після розправи з Доротеєю до нього приходять селяни: одні просяться у ватагу, щоб "умерти за волю", інших послала громада просити у Кармалюка захисту від лютого пана і панського управителя, які замучили селян важкою панщиною. Саме тепер, "коли він ще стояв на роздоріжжі, не знаючи, на що зважитись,— темний народ уже зробив його своїм захисником",— пише Старицький. І Кармалюк рішуче стає на шлях захисту народу від панів — на шлях соціальної помсти. Таким чином, учасники ватаги Кармалюка стають народними месниками, а він сам — їхнім ватажком.
Першим кроком Кармалюка на новому шляху був напад на двір пана Фінгера, на якого скаржилися кріпаки. Не з метою власної наживи зроблено цей напад. Месники забирають гроші і різні коштовності, при світлі пожежі панського маєтку за наказом Кармалюка роздають кріпакам панські гроші, хліб і зерно. Отже, коротенька згадка Ролле, що "Кармалюк пограбував і пана Фінгера в його власному домі", поєднана з народнихми переказами про допомогу Кармалюка бідним, під пером письменника перетворюється на широко розгорнений епізод з антикріпосницької боротьби Кармалюка.
М. Старицький наділяє свого героя розумом, відвагою, кмітливістю і винахідливістю, що допомагають йому в складних, а часом здавалося б і безвихідних обставинах. Ці риси Кармалюка виявляються в ряді епізодів роману: втеча з солдатів, напади на маєтки Хойнацького, Фінгера і Янчевського, одержання грошей у Сливинського по векселю Хойнацького, втечі з в’язниць і заслання, вихід з оточення в лісі Кругляку, а потім з обложеної Янчевським печери, порятунок ув’язненого Андрія та інших товаришів, визволення з в’язниці Явтуха тощо. При тому виявляється ще одна риса Кармалюка — майстерність перевтілення. Ми бачимо його то молодим4 вродливим графом у домі Фінгера, то ротмістром російської армії під час визволення товаришів з лі-тинської в’язниці, то старцем у корчмі Уляни, куди він прибився після другої втечі з солдатів, то старим паном з Волині, то селянином під час облави. І скрізь йому вдається ввести в оману своїх ворогів. Тут Старицький дуже близький до історичної лравди. В розвідці Ролле і в народних переказах розповідається, що Кармалюка часто бачили переодягненим то шляхтичем, то багатим паном, то полковником, офіцером чи солдатом, то старим селянином. Правда, поява Кармалюка графом Краєвським у домі Фінгера і його роман з панею Розалією— це вже цілком художня вигадка письменника.
"Я нікого не вбиваю, бо сам душу маю",— співається в широко відомій пісні про Кармалюка. Про це ж говориться й у багатьох переказах. У романі Старицького Кармалюк теж наказує своїм товаришам без крайньої потреби не проливати людської крові. Проте Старицький відступає від цієї традиційної характеристики Кармалюка і показує в романі не тільки вбивство ним пані Доротеї,— за його наказом убивають членів слідчої комісії панів Дембицького і Лепинського.
В народних піснях та переказах Кармалюка зображено красенем, перелесником. Так, наприклад, в одній з пісень говориться:
А .Кармалюк — гарний хлопець,
Де по світу ходить,
Не їдную дівчиноньку Із розуму зводить.
Не їдную дівчиноньку,
Не їдную вдову,
Щасливую, вродливую,
Та ще й чорнобриву.
Ролле теж цитує пісню, що "ходив Кармалюк до молодиці, носив червінців повні саквиці". За твердженням Ролле, "любив він пісні, а понад усе надавав перевагу жінкам", і називає жінку шинкаря Добровольського та жінку Прокопа Копчука Уляну коханками Кармалюка. ,
Все це дало привід Старицькому широко змалювати любовні пригоди свого героя, не дотримуючись при тому історичних фактів, а більше вдаючись до художньої вигадки. Поза всяким сумнівом, любовні історії Доротея — Кармалюк, Кармалюк — Розалія, Кармалюк — Олеся в романі цілком вигадані. Але зображення любовних пригод — не самоціль письменника. Всі вони щільно вплітаються в сюжет, відіграють певну роль у його розвитку, в більшій чи меншій мірі впливають на долю Кармалюка, а разом з тим підкреслюють благородство його характеру.
Прообразом Уляни, коханки і бойового друга Кармалюка,, була зга-' дана вже Добровольська. Зрадила ж Кармалюка, виказала його панам не Добровольська, а жінка Копчука, біля хати якої він був убитий шляхтичем Рудковським. У романі зраду приписано Уляні, але цей її вчинок заздалегідь мотивовано. "Якщо вже ~я кого полюблю,— каже Уляна Кармалюкові,— то не те що життя своє віддам за нього, а ніякої муки немає такої, якої б могла я злякатися заради свого коханого... Всю себе за нього, до останньої краплини крові, до останнього подиху!.. Але ж,— продовжує вона,— як узнаю, що коханець мій мене дуг рить і за моє щире серце ще й сміється,— не спинюся я ні п^ред чим, а відомщу йому, відомщу!"-1 вона помстилася: з ревнощів віддала його в руки панів.
Ревнощі відіграють значну, часом навіть домінуючу роль у поведінці жінок, виведених у романі, і щоразу це має вирішальний вплив на долю Кармалюка. Через ревнощі, підсилені особистою образою, Доротея вирішила звести наклеп на Кармалюка і віддати його в солдати. Через них Розалія влаштовує пастку на Уляну, щоб позбутися суперниці, але в ту пастку потрапляє й Кармалюк. Лише Марина, дружина Кармалюка, не піддалася ревнощам, хоч як їх розпалювали в неї Пігловський та Янчевський. Не спокусилась вона й обіцянкою звільнення з кріпацтва і не виказала чоловіка й батька своїх дітей.
Є одна риса в характеристиці Кармалюка, на перший погляд ніби не властива йому, але вона переконливо вмотивована в романі і цілком відповідає логіці образу, задуманого Старицьким. Йдеться про відмову Кармалюка наприкінці роману від боротьби проти гнобителів. Ц