Це був спогад про спогад, їх розділяли відстань і час, час струменів між ними перлистим маревом, виблискував у просторі сліпучим сяйвом, і їй на мить видалося, що могла б утекти від смерті, обдурити її, тільки б поїхати звідси далеко-далеко, щоб не зоставатися серед цих звірів. Лелеко-лелеко, понеси мене далеко... І знала, що не зможе зворухнутися. Жила в Топкапи, як у мармуровій корсті, тут мала й умерти, тут умовкнуть її пісні і пісні для неї. Задзвонили срібні ключі, понад морем б'ючи... Задзвонили та й віддзвеніли. Впізнавала свої спогади, як навіки втрачених людей, і дім батьківський приходив до неї з-за вишневої зорі, може, розметала його буря, поточив шашіль, покрили мохи, а в пам'яті далі світився медом і золотом,— єдине місце для її безсмертя і вічності. І коли вже не буде її власної пам'яті і її спогадів, то з'явиться чиясь пам'ять про неї і спогади про її спогади — і в цьому теж буде запорука й обіцянка вічності, бо людина приходить на землю й під зорі, щоб навіки полишити свій слід.
Мулла читав над нею коран, а вона ще жила, ще зринув їй у пам'яті псалом з дитинства, і хоч не могла промовити й слова, згадувала безмовно. Там-бо захотіли від нас слова пісні і радості ті, що в неволю нас брали, знущалися над нами. Як же нам пісень господніх на чужій землі співати?
Вмирала, знала, що вже кінець без вороття, але воскресла, ожила в стогоні, в зойку, в останньому відчаї: "Мамо, порятуй свою дитину!"
Вона померла не від часу, а від страждань.
Султан звелів поховати Роксолану біля міхраба мечеті Сулейманіє і над її могилою спорудив розкішну гробницю. Кам'яна восьмигранна споруда під загостреною банею, яка опирається на колони з білого мармуру й порфіру. За горіховою масивною балюстрадою посередині мавзолею стоїть самотня кам'яна гробниця, вкрита білою дорогою шаллю. Стіни викладені мистецькими фаянсами. Ясні кольори — синій, червоний гранат, бірюзовий, зелений, квіти й листя на гнучких стеблах. Стебла чорні, як розпач, а вгорі під куполом алебастрові розети, білі, як безмежність самотності.
Тільки роси та дощі знаходитимуть дорогу до захованої під ісламським каменем цієї дивної, тяжко самотньої й по смерті жінки, яка не загубилася й не згубилася навіть у вік титанів.
Київ — Стамбул,
1978—1979
ВТІШАННЯ ІСТОРІЄЮ
Авторське післяслово.
Цей роман не міг далі продовжуватися. Він вичерпався зі смертю головної героїні. Про що цей роман? Про час, страх і смерть? Цілком можливо, але не так безпредметно, бо автор не філософ і навіть не історик, а тільки літератор. Щоправда, чимало авторів історичних романів часто похваляються своїми відкриттями, які вони буцімто зробили вгадуванням документів, знайдених уже після їх опису в романах, знаходженням ланок, яких бракувало для цільності тої чи іншої теорії, проникненням у те, що лежало перед людством за сімома замками й печатями.
Автор цієї книжки далекий від таких амбіцій. Письменник — не вчений. Ми повинні щиро визнати, що наука дає літературі незмірно більше, ніж може їй дати література.
Письменникові слугує все: документи, легенди, хроніки, випадкові записи, дослідження, речі, навіть нездійснені задуми. А чим може прислужитися історикові сам письменник? Спостереженнями й дослідженнями непередаваності людського серця, людських почуттів і пристрастей? Але історія далека від пристрастей, вона позбавлена серця, їй чужі почуття, вона має "добру й злу внимать равнодушно", бо над нею панує неподільно сувора диктатура істини.
Єдине, що може письменник,— це створити історикові, як і всім іншим людям, той чи інший настрій, але й це, як мені видається, не так уже й мало. Пишучи історичний роман, ти вихоплюєш з мороку забуття окремі слова, жести, риси обличчя, постаті, образи людей або лиш їхні тіні, та й це вже так багато в нашому впертому і безнадійному змаганні з вічністю.
Людська пам'ять входить до історичного роману таким самим неодмінним знаряддям, як елемент пізнання до твору про сучасність. Історія в звичному для нас розумінні стала відомою стародавнім грекам у творіннях мілетських учених Анаксімена і Анак-сімандра. Осмислювати історію, минуле людина стала тільки тоді, коли усвідомила себе істотою суспільною, себто навчилася судити про те, що відбудеться в майбутньому.
Питання про відношення минулого й сучасного не тільки актуальне в ідеологічних битвах дня нинішнього,— воно має величезне практичне значення для тих способів і масштабів, з допомогою яких досвід і культура епох минулих помагає нам творити сьогоднішнє життя. Маркс зазначає з цього приводу: "Так званий історичний розвиток грунтується взагалі па тому, що новітня форма розглядає попередні як ступені до самої себе" (К. Маркс і Ф. Енгельс, Твори, т. 12, й, 688). Ленін прямо говорив: "...тільки точним знанням культури, створеної всім розвитком людства, тільки переробленням її можна будувати пролетарську культуру" (В. І. Ленін, Повне зібрання творів, т. 41, с. 290).
Можуть спитати: а чому автор обрав саме XVI століття і не когось із титанів Відродження, а слабу жінку? Справді: Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Тіціан, Дюрер, Еразм Роттердамський, Лютер, Торквемада, Карл V, Іван Грозний, Сулейман Пишний — скільки імен і яких! І зненацька проламується крізь їхні гущавини ім'я жіноче, стає на боротьбу з самою Історією, отримує навіть деякі перемоги, стає славним, але згодом стає здобиччю легенди, міфа.
П'ятнадцятилітню доньку рогатинського попа Анастасію Лі-совську захопила в полон татарська орда, дівчину продали в рабство, вона потрапила в гарем турецького султана Сулеймана, вже за рік вибилася з простих рабинь-одалісок в султанські жони (їх не могло бути згідно з кораном більше чотирьох), стала улюбленою жоною султана, баш-кадуною, майже сорок років потрясала безмежну Османську імперію і всю Європу. Венеціанські посли-баїли в своїх донесеннях із Стамбула називали її Роксоланою (бо так по-латині звано тоді всіх руських людей), під цим ім'ям вона зосталася в історії. Але зосталася лише тінню й легендою — то навіщо ж воскрешати тіні минулого? Хіба щоб поповнити пантеон українського народу ще й жіночим іменем? Мовляв, греки мали Таїс, римляни — Лукрецію, єгиптяни — Клеопатру, французи — Жанну д'Арк, руські — бояриню Морозову, а ми — Роксолану? А може, слід, нарешті, поєднати історію цієї жінки з історією її народу, з'єднати те, що було так жорстоко й несправедливо роз'єднано, бо зведена докупи доля окремої особи і цілого народу набуває нового виміру.
Так багато запитань, так багато проблем, і все ж автор вирішив замахнутися на ще значніше. Досі Роксолана належала переважно легенді, міфології — в романі зроблено спробу повернути її психології.
Досі постать Роксолани була безплотною, часто ставала об'єктом псевдопатріотичних захоплень, використовувалася деякими авторами як своєрідний рупор для їхніх розумувань,— тут вона, як принаймні здається авторові, віднаходить ті необхідні виміри і якості, які роблять її особистістю. Власне, роман — це історія боротьби нікому не знаної дівчини й жінки за свою особистість, за те, щоб уціліти, зберегти і вберегти себе, а тоді вознестися над оточенням, може, й над цілим світом. Бо, як сказав ще Гете: (Народи, раби й переможці завжди визнавали, що найвище благо людини — її особистість).
Буває життя таке жорстоке, що не лишається жодної хвилини для розмірковувань над абстрактними проблемами, воно ставить перед людиною тільки найконкретніші питання, тільки "так" чи "ні", тільки "бути" чи "не бути". Таким видалося все життя Роксолани. Навіть у каторжників па турецьких галерах, здається, було більше вільного часу, ніж у цієї жінки, нестерпно самотньої, виснаженої змаганням за своє життя, за свою індивідуальність. Тим цінніша й повчальніша її перемога над самою собою. Значення такої перемоги не втрачається і в наш час, на жаль, такий багатий спробами знищити людську особистість, знівелювати її, позбавити неповторності, затоптати, не зупиняючись для цього ні перед якими засобами.
І ось приходять з минулого великі тіні й дають нам моральні уроки.
Невже ми станемо відмовлятися від них?
Леонардо да Вінчі казав: "Гарний живописець повинен писати дві головні речі: людину і уявлення її душі".
В цьому романі два протилежні полюси — Роксолана і Сулейман. Як вони уявляються авторові? Коли зняти з них усі нашарування, всі соціальні оболонки, вони постають перед автором просто людьми, але людьми неоднаковими, бо над Роксоланою тяжіє археологія знання: "Що я можу знати?", а Сулейман перебуває під гнітом генеалогії влади: "На що я можу сподіватися?" Тільки третє запитання з відомої кантівської тріади поєднує їх:
"Що я маю робити?" Але й тут їхні шляхи розходяться: Роксолана йде за розумом, Сулейман — за силою.
Вся наша гідність і наш порятунок — у думці, в розумі. Тільки думка, мисль возвишає нас, а не простір і час, яких нам ніколи ні подолати, ні заповнити. В цьому відношенні Роксолана стоїть вище від Сулеймана, який змагався з простором і часом, тоді як вона змагалася тільки з стражданням і єдину зброю мала для цього — мисль, розум!
А як казав Паскаль, слід схилятися і перед тими, хто шукає істину, навіть зітхаючи.
Шістнадцяте століття для нас — це Сікстинська капела Мікеланджело і "Монна Ліза" Леонардо да Вінчі, Реформація і Селянська війна в Німеччині та "Утопія" Томаса Мора, великі географічні відкриття і безліч технічних винаходів, які знаменували настання ери прогресу. Однак не забуваймо, що автора "Утопії" англійський король Генріх VIII стратив за те, що той став на заваді в його черговому одруженні, німецька реформація скінчилася тим, що Лютер зрадив простий люд, відступившись від нього в рішучу хвилину, а поряд з могутніми, повними життя творіннями Мікеланджело, Леонардо, Тіціана і Дюрера тоді ж таки з'явилися похмурі видіння Ієроніма Босха, що змогли розтривожити навіть черству душу Філіппа Іспанського, а Брейгель, прозваний Мужицьким, у своїх дивовижних картинах відверто знущався з безглуздої суєти довколишнього життя, висміював нікчемну метушняву і дріб'язок, та навіть цьому закоріненому в просте життя фламандцеві ставало моторошно в тих жорстоких часах безвиході й безнадії, і тоді він писав такі картини, як "Сліпці", де в кількох зрозпачених постатях зображено мовби все людство, яке наосліп мчить, спотикаючись, не знати куди й навіщо.
Коли ми сьогодні говоримо, що шістнадцяте століття було століттям титанів, то вимушені визнати, що титанізм той виявлявся, на жаль, не тільки в звершеннях корисних і плідних, але й у злочинах.