ільки після придушення польського повстання 1830—1831 рр. на Правобережжі було закрито польські школи й відкрито російські. Франц Мацкевич при висвяченні його 1814 р. в кам’янець-подільського біскупа доклявся папі римському "переслідувати всіх тих, котрі не перебувають у лоні римської церкви і не визнають главенства папи". Навіть православне духівництво, за свідченням письменника А. Свидницько-го, в 40—50-х рр. XIX ст. "кланялося панам дідичам та панам орендарям, відмовчуючись від усяких кривд, як було те й раніше".
Кріпосницький гніт з року в рік посилювався, становище кріпаків дедалі гіршало. У відповідь на це зростав антикріпосницький рух селян. В українському народі жила пам’ять про Коліївщину, про неї співали пісні, розповідали перекази і легенди. Імена Залізняка, Гонти, Швачки, Бондаренка, Письменного, Медведенка та багатьох інших видатних ватажків антикріпосницької боротьби свято зберігалися в народній пам’яті, кликали до боротьби. Селянським рухом були охоплені десятки сіл Правобережжя. Ця боротьба мала найрізноманітніші форми — від подання скарг на знущання поміщиків і аж до збройних нападів на панські маєтки. Найбільшого розмаху антикріпосницький, антишляхетський рух досяг на початку XIX ст. Характерною особливістю його було те, що, перекинувшись і в сусідні повіти Київщини та Волині, він мав форму довготривалої боротьби невеликими загонами, а не масового виступу, як було, наприклад, за Коліївщини (1768 р). У цьому русі, що тривав з 1812 року протягом чверті століття, взяли безпосередню участь понад 2700 чоловік, на панські маєтки вчинено більше тисячі нападів. На чолі цієї боротьби подільських кріпаків стояв Устим Кармалюк (1787—1835) — кріпак пана Пігловського з се-ла Головчинець, Літипського повіту (тепер село/Кармалюкове, Жмеринського району, Вінницької області).
Устим Кармалюк відзначався невтомним завзяттям у боротьбі, мужністю, винахідливістю і дивовижною силою волі. Ніщо не могло зупинити його — ні тортури, ні в’язничні мури, ні заслання на каторжні роботи в Сибір, звідки він тричі втікав. Все це, а також неабиякі організаторські здібності селянського ватажка, його безкорисливість і постійна допомога кріпакам викликало до нього повагу і любов народу, зробило його загальновизнаним ватажком, народним героєм. Саме ім’я Кармалюка наводило жах на панів, а в кріпаків викликало надію на визволення з кріпацтва, Проти антикріпосницького руху, очоленого Кармалюком, виступило все панство, на придушення цього руху була кинута поліція, навіть військо. Та ніщо не допомагало — повстання тривало.
Про Кармалюка ще за його життя складалися й співалися пісні, оповідалися перекази, створювалися легенди. Він ще за життя став улюбленим героєм народної творчості на Поділлі, Волині та в інших місцевостях України. Народна творчість про Кармалюка швидко привернула увагу етнографів і письменників. Перші записи пісень про нього, зроблені 1844—1845 рр. на Волині, належать українському історикові й письменникові М. І. Костомарову. В жовтні 1846 р. учитель Кам’яиець-Подільської гімназії П. Чуйкевич записав до альбома Т. Шевченка одну з пісень про Кармалюка. Шевченко знав чимало народних переказів і пісень про видатного ватажка, частину з них він використав у повісті "Варнак". Пізніше Шевченко назвав Кармалюка "славним лицарем". Народні пісні про Кармалюка записували українські письменники А. Метлинський, С. Руданський, А. Свидницький, Марко Вовчок та ряд інших. Перші публікації цих пісень належать А. Метлинському ("Народные южнорусские песни", 1854), Гатцуку ("Ужинок рідного поля", 1857) та Закревському ("Старосветский бандуриста", 1860). У 50-х рр. XIX ст. російський письменник-етиограф С. Максимов записав у Сибіру варіант пісні про Кармалюка і опублікував його в своїй книзі "Ссыльные и тюрьмы (т. I, "Несчастные", 1862). Деякі перекази і різні варіанти народних пісень про Кармалюка 1882—1902 рр. були опубліковані в журналі "Киевская старина" та різних фольклорних збірниках, наукових і періодичних виданнях.
Першим художнім твором про народного героя була невелика повість "Кармелюк" Марка Вовчка (1862, надрукована 1865 р.). Жодних документальних матеріалів у письменниці не було, і вона написала свою "повістку для дітей" виключно на основі народної творчості — пісень та переказів. Спираючись на ті ж фольклорні джерела, С. Максимов писав, що Кармалюк — "один з героїв народних (може бути, останніх), які відстоювали з енергією, послідовністю і благородством козацьку волю і долю від панського свавілля... Як запевняють перекази, він не згубив ні одної душі людської, і був лицарем у кращому" облагородженому розумінні" ("Сибирь и каторга", СПб, 1871, стор. 415).
Деякі історичні відомості про Кармалюка стали ширше відомі лише 1886 р., коли в журналі "Киевская старина" був надрукований переклад С. Венгрженовського белетризованої розвідки "Кармалюк" польського шляхетського історика-белетриста А. Ролле. В невеличкій передмові до перекладу зазначено, що "автор дивиться на Кармалюка очима потерпілої від цього останнього сторони, тобто польської шляхти, ігнорує відношення її до середовища селянського, що висунуло Кармалюка..." В розвідці Ролле не сказано "ні слова про становище народу, з середовища якого вийшов Кармалюк, про ставлення до нього шляхти, що панувала, про становище самого Кармалюка в дворі пана Пігловського".
Вже з цієї передмови видно, що Ролле висвітлював діяльність Кармалюка з шляхетсько-поміщицьких позицій, тобто як звичайного розбійника, а не організатора і ватажка кріпаків у боротьбі проти панів. Все ж публікація перекладу розвідки мала певне значення, бо це була перша (і до 1923 р. єдина) стаття, де подавалися дійсні факти з життя і діяльності Кармалюка, хай навіть тенденційно підібрані і в тенденційному освітленні. Так, Ролле не міг не відзначити його великої популярності серед населення. В 20-х рр., пише він, Кармалюк уже був "предметом вечірніх бесід і в.шляхетській вітальні, і в селянській хаті", "ім’я його було на устах у всіх".
Крім усього, стаття Ролле бідна на фактичний матеріал. У ній мало говориться про напади Кармалюка на панські маєтки, не названо навіть імен пана Пігловського та Кармалюка, немає докладніших відомостей про його сім’ю тощо. Брак фактажу автор надолужує переказами про Кармалюка, при цьому свідомо уникаючи переказів з яскраво вираженим соціальним змістом. Не позбавлена стаття й деяких фактичних помилок. Однак вона послужила певним фактичним джерелом' українським письменникам, які писали твори про Кармалюка.
1889 р. Олена Пчілка написала й поставила на сцені п’єсу на '4 дії "Кармелюк". Вистава відбувалася в селі Колодяжному на сцені домашнього театру для невеличкого гуртка селянських глядачів — дітей і дорослих. Драматичні твори про Кармалюка написали також нині забуті другорядні українські драматурги Ф. Устенко-Гармаш ("Кармелюк". Драматичні картини в 5-ти одмінах), 3. Фігнер-Бурлаченко ("Гайдамака Кармелюк-Зарізенко, або Задніпровський розбійник", Драматичні картини в 4-х діях з піснями і танцями), а пізніше — П. Питаєв-Пронський ("Кармелюк", Українська бувальщина в 5-ти діях з гуртовими співами і танцями). Не всі ці твори побачили сцену професійного театру; п’єса Олени Пчілки надрукована не була і автограф її не зберігся; п’єса Устёнка-Гармаша за те, що відображала шахи, і гноблення кріпосного права, причому возвеличувався простий кріпосний люд, а поміщики змальовувались низькими і почасти підлими людьми", двічі —1892 і 1894 рр.*— заборонялася. У п’єсах Фігиера-Бурлаченка та Питаєва-Пронського, як видно з підзаголовків, головна увага була эвернена на пісні й танці.
Отже, у драматургії так чи інакше особа і діяльність Кармалюка знайшли своє відображення. У прозі ж після Марка Вовчка протягом сорока років жодного нового твору не з’явилося. Заповнити цю прогалину взявся М. Старицький. Задум і початок праці письменника над романом "Розбійник Кармелюк" припадають на 1902 р. Це був рік масових селянських виступів проти поміщиків на Полтавщині і Харківщині. На ці події М. Старицький відгукнувся віршами "Борвій", "І гвалт, і кров... справля сваволю сила" та "Занадто вже! Чим дихати нема!", в яких засудив криваву розправу царизму над учасниками руху. Таким же відгуком на тогочасні події був і роман "Розбійник Кармелюк", у якому відображалася боротьба проти соціального гноблення. Отже, в цьому романі, як і в "Останніх орлах", історія перегукувалася з сучасністю.
Перед тим, як створити свої історичні романи й повісті, Старицький наполегливо вивчав численні історичні праці, документи, спомини тощо, надруковані російською, польською, німецькою і французькою мовами як з історії України, так і з історії сусідніх держав. Джерелами для роману "Розбійник Кармелюк" М. Старицькому були згадана вже розвідка Ролле, а ще більше — значна кількість друкованих, а почасти й недрукованих пісень і переказів про Кармелюка, Частину з них письменник сам чув від селян, коли в 70-х і на початку 80-х р. щоліта жив у деяких селах на Поділлі. Цілком зрозуміло, що Старицький віддав перевагу народній творчості, а не розвідці Ролле, хоч частину фактів узяв і з неї, доповнивши їх народними переказами.
Ролле у своїй розвідці пише, що Кармалюк — кріпак пана Піглов-ського, народився 1787 р. в селі Головчиицях, тоді Літинського повіту,
1806 р. одружився і протягом шести років був у панському дворі. За якусь провину панський управитель 1812 р. віддав його в солдати, хоч на той час у ньогр була велика сім’я — дружина і три сини. Затуживши за сім’єю, Кармалюк незабаром утік із солдатів, два роки переховувався, а потім його спіймали.
Інакше розповідається про початок діяльності Кармалюка в одному з переказів ("Киевская старина", 1886, VI). Тут говориться, що він був позашлюбним сином пана' в селі Головчинцях, а як підріс, то пан узяв його козачком до своїх шлюбних синів, коли ті їхали учитися за кордон. Після повернення з-за кордону пан одружив Кармалюка і поставив гуменним, а що гуменний з нього виявився нікудишній, то пан подарував його своїй сусідці. Кармалюк утік від неї. За це вона віддала його в солдати. Утікши з солдатів, він повернувся на батьківщину, знищив свою нову пані, а потім пана батька, зібрав ватагу і "гуляв" з нею на Поділлі, Волині та Київщині.
Цей переказ і став зав’язкою роману М. С