вже тебе ждала-ждала, і вечеря прохолонула..
— Ходив, друже мій, по лісі, згадував своє колишнє,— сумно, відповів Кармелюк і, ласкаво обнявши Уляну за стан, підійшов разом з нею до столу.
Уляна здригнулася від доторку його руки й поспішила відхилитися.
Кармелюк сів за стіл, спершись на нього ліктями, й опустив голову на руки.
— Згадав своє колишнє,— заговорив він після хвилинної паузи,— і здалося мені, Уляно, що все це — й радощі, й муки,— все це було так давно-давно, і навіть не зі мною, а з кимсь іншим...
— Бо сам ти став не той, що був,— глухо відповіла Уляна,— а був би ти колишній Кармелюк, то тільки свиснув би — і зібралася б знову зграя соколів.
' — Ех, Уляно, Уляно! — глибоко . зітхнув Кармелюк.— Минув уже той час... не наша тепер пора. Людям трошки полегшало, а про більше просити треба тільки бога. Та коли б ти навіть зараз зібрала мені цілу ватагу добірних гайдамаків,-^ не вийшло б нічого... —А знаєш, чому раніше ніхто не міг мене взяти? Бо я сам вірив у те, і почував, і знав, що куди б мене не заперли вороги, я знову вирвуся й повернуся на своє рідне Поділля; а тепер, Уляно, я не вірю нічому... Вмерли моя сила й віра.
Кармелюк похилив голову.
— Вчора ще...—казав він.стомленим і сумовитим голосом
після тривалої паузи,— вчора я ще вірив, що доля всміхнеться мені хоч перед смертю... Вчора я ще надіявся на щастя, а сьогодні я вже не вірю нічому. Знаєш, коли я тільки розплющив очі сьогодні вранці, я відчув, що в мені щось обірвалося:, й обірвалосяназавжди... А як я підходив до твоєї хати, ворон піднявся мені назустріч і голосно крякнув... То він смерть мою віщував мені, Уляно,—додав Кармелюк уже зовсім тихо. — ‘ ■
Уляна поблідла.
— Бабські прикмети,— промовила вона з силуваною усмішкою.— Ти втомився з дороги, випий, закуси й приляж".
Кармелюк мимоволі здригнув при останніх словах Уляни.
— Не квап мене лягати,— промовив він сумно,— вкладуть інші. А от що,— він узяв Уляну за обидві руки й мовив сумно й ласкаво: — хто знає, чи випаде нам у житті друга така хвилина... Давно хотів я просити тебе, Уляно, щоб ти мені простила за все...
Улянині руки тріпотіли в Кармелюкових руках.
— Знаю я,— казав він ще лагідніше,— що завдав тобі чимало горя. Не моя в тому провина. Свідок бог, Уляно. Серцеві ж не скажеш битися так, як хочеш, воно б’ється, як само хоче... А другом твоїм я завжди був вірним, незрадливим... Останнього ж разу я попався через те, що кинувся тебе рятувати.
Вибух дикого ридання вирвався з грудей Уляшт, вона гримнула иа землю й припала головою до колін Кармелюка.
— Мене, мене! Прокляту! — закричала вона, перериваючи слова риданням, і з силою вдарила себе кулаком у груди.— О, чому я не розбила тоді голову собі об каміння! Чому не порішили мене вороги? Проклята я, проклята богом навіки!!
— Не плач, Уляно, не рви мого серця. І так мені нудно,— зітхнув Кармелюк і нараз, підвівши голову, побачив бандуру, що висіла на стіні.— Бандура моя! — скрикнув він радісно.
— Я зберегла її,— глухо пояснила Уляна.
Обличчя Кармелюка відразу прояснилося, коли він побачив старого товариша. Він обережно зняв бандуру з стіни, здмухнув ц неї порох, наладнав струни й, сівши на лаві, заспівав спершу тихо, а потім усе голосніше й голосніше:
Повернувся я з Сибіру,
Та не знайду долі...
Хоч, здається, не в кайданах,
Та не маю волі...
Довго співав отаман, виливаючи в своїй пісні всю скорботу, що назбиралася в його душі, і, мабуть, ніколи не співав так гарно отаман, як цього разу... Немов сльози з очей, лилися з його серця чарівні звуки... Двічі чувся на печі виразний jpepex і шепіт, та співак, поринувши в свою пісню, не чув нічого... Нараз різкий Улянин поштовх прочумав його.
Кармелюк здригнув від несподіванки й обірвав струну. Жалісно продзвенів, умираючи, звук у хаті й згас...
Перед Кармелюком стояла Уляна. Обличчя її було бліде, по щоках дзюрили сльози, очі горіли...
— Тікай, тікай скоріше,— зашепотіла вона, стискуючи йому руку; — тут засідка... вони з рушницями... їх шестеро... Тікай!..
Кармелюк схопився з місця.
Бандура скотилася з його колін і з тріском ударилась об землю.
— Засідка! — скрикнув він голосно й, вирвавши з-за пазухи ножа, кинувся був до печі... але в цей час звідти гримнув постріл... Отаман змахнув востаннє руками і впав навзнак додолу...71
Зрадницький вчинок Рудковського так обурив Розалію і всю навколишню шляхту, що Рудковський не міг далі залишатися на батьківщині й змушений був покинути її назавжди.
Трагічна смерть Кармелюка страшенно приголомшила Розалію,—вона одразу постаріла на двадцять років. Вона круто змінила весь побут свого життя й цілком присвятила себе костьолу.
Убивши Кармелюка, Рудковський тієї ж ночі передав зв’язану Уляну в тюрму. Та Уляна не довго просиділа там: перед райком вона покінчила самогубством.
Довго виглядала Олеся свого ясного сокола в Новосельцях,^ нарешті поголоска донесла до нещасної дівчини жахливу звістку.
Олеся мало не вмерла з горя. Тільки ніжний материн догляд і вирвав її з рук смерті. У цьому ділі матушка знайшла собі несподівану допомогу в особі Хоздодата. Єдиний останній друг Кармелюків, колишній писар його Хоздодат, став задушевним другом дівчини. Він оточував її всілякою чисто материнською увагою. Смішно й зворушливо було дивитися, з якою ніжністю й ласкою доглядав хвору дівчину цей незграбний велет... Олеся одужала й звикла до Хоздодата... Вона вже нудьгувала без нього: спогади про Кармелюка зблизили й поріднили їх.
Хоздодат зовсім змінився, він став добрим трудівником, і мати й батько не могли нахвалитися синком. Одним тільки він засмучував їх — нізащо не хотів одружуватися, а тому й пропускав одце за одним попівські місця, які траплялися.
Минуло три роки... Отець Михайло помандрував у далеку дорогу... Матушка й Олеся посиротіли...
Боязко підступила матушка до Олесі з слізним проханням прийти на допомогу її сирітству й зоставити за ними парафію. І Олеся нарешті прислухалася до материного прохання.
Довідавшись про згоду Олесі, Хоздодат так зрадів, що впав перед нею на коліна й заходився цілувати її ноги.
Олеся повінчалася з Хоздодатом: тінь Кармелюкова поєднала двох його друзів.
Господь не благословив дітьми шлюбу Олесі й Хоздодата, але послав їм тиху радість.
Назбиравши грошей, вони викупили на волю синів Кармелюка. .
Хоздодат залишився на парафії отця Михайла, де й дожив до глибокої старості, розповідаючи молоді про пригоди отамана.
Акуратно щовечора батюшка йшов у свою кімнату й, зачинивши двері, сідав до столу... І довго скрипіло по жовтих аркушах паперу перо старого, записуючи на сторінки історії діяння славного отамана...
А творчість народна робила своє діло.., Вона складала чудові пісні й думи, переплітала дійсність з казковістю фантазії й окутувала ореолом слави сумний образ отамана Кармелюка.
Михайло Петрович Старидький (1840—1904) в історію української культури ввійшов як поет, перекладач, драматург, прозаїк, визначний театральний і громадський діяч другої половини XIX століття. Серед художньої спадщини Старицького значне місце — за обсягом і кількістю — займає його проза, що складається з семи романів, шести
ч повістей, понад чотирьох десятків оповідань і нарисів (кілька з них ще не розшукані), загалом близько шістдесяти творів.
Найвизначнішими з прозової спадщини М. Старицького є його історичні романи, що відображають боротьбу українського народу проти соціального і національного гноблення від половини XVII і майже до половини XIX століття. Це трилогія "Богдан Хмельницький" —-романи "Перед бурей" (1895), "Буря".(1896), "У пристани" (1897), дилогія про П. Дорошенка — романи "Молодость Мазепы" (1898) і "Руина" (1899), роман про гайдамаччину "Последние орлы" (1901) та роман "Разбойник Кармелюк" (1903). Ідея боротьби проти гнобителів соціальних і національних прав українського народу, оспівування героїв цієї боротьби, непримирима ненависть до гнобителів і щира любов до трудящих, обстоювання дружби народів — спільні риси цих романів, як і взагалі всієї прози М. Старицького.
У романі "Розбійник Кармелюк" М. Старицышй показує життя і боротьбу подільських кріпаків у першій третині' XIX ст. Поділля, як і вся Правобережна Україна (крім Києва), довгий час було під владою шляхетської Польщі. За Андрусівською угодою 1667 р. між Польщею і Росією Правобережна Україна відійшла до Польщі, і тут поступово відновлювалась влада шляхетської Польщі з фактично необмеженою сваволею панів. Так тривало до другого поділу Польщі (1793 р.), коли Правобережну Україну було приєднано до Росії. Але й після цього становище покріпаченого українського селянства мало в чому змінилося, Хоча 1797 р. указом Павла І панщина була обмежена трьома днями на тиждень, кріпаки в першій третині XIX ст. на Поділлі, замість 150—160 Днів на рік, фактично працювали від 180 до 220 днів та мусили ще відробляти два-три десятки т. зв. "шарваркових" (згінних) днів, що їх пани звичайно вимагали відробляти в найбільш гарячий час —у жнива, сівбу тощо. Становище'ж польського панства майже не змінилося. Польська шляхта одержала права російського дворянства, було збережено земський і підкоморський суди,
продовжував діяти Литовський статут, діловодство в установах і судах велося польською і російською мовами. Польські поміщики дістали право, як і по всій Росії, засилати селян у Сибір на поселення або на каторгу, віддавати позачергово в солдати. Польська шляхта займала переважну більшість посад у місцевому урядовому апараті, навіть поліція була з "місцевого дворянського стану", тобто знову ж таки з польських поміщиків.
Польське панство на Поділлі прагнуло відірвати Правобережну Україну від Росії і приєднати її до Царства Польського. Так, наприклад, у вересні 1862 р. подільське дворянство на своєму черговому губернському з’їзді склало чолобитну до царя Олександра II. Після посилання на "врочисту і добровільну" Люблінську унію 1569 р. в ній говорилося про давній вплив польської культури ї форм життя у краї. Тому подільське панство просило царя "відновити адміністративну єдність Польщі з приєднанням до неї Західного краю", тобто Правобережної України.
Соціальне гноблення місцевого українського населення було пов’язане з національно-культурним, а почасти й релігійним, що їх здійснювали польські поміщики разом з католицьким духівництвом. Т