арешті все було закінчене. Кармелюк попрощався з Уляною й подався з Андрієм із двору.
Уляна пройшла з ними до воріт і довго дивилася їм услід, як їхні постаті віддалялися; коли ж вони зникли за пригорком, із стиснутих губів її вирвався злий шепіт:
— По скарб пішов, а вирядився, як на весілля!
Відкопавши свій скарб, який він справді закопував удвох
з Андрієм, Кармелюк подався до Деражні, Андрія ж одіслав додому, звелівши йому пильно стежити за Уляною.
Та коли Андрій повернувся додому, то на велику собі досаду довідався від сусідів, що Уляна пішла на ярмарок у найближче містечко.
Поява Кармелюка в домі деражнянського панотця нагнала на старих страх і викликала радість, а Олеся ввійшла в такий екстаз, що, забувши навіть про присутність, у кімнаті батька, й матері, кинулася Кармелюкові в ноги й, обхопивши його коліна руками, ридаючи, припала до них головою.
— Таточку! Матусю рідна! Єдині мої! — потім скрикнула Олеся, кидаючись на шию батькові.— Не однімайте в мене мого єдиного щастя. Люблю я його дужче за все на світі! Убийте мене краще, а не одривайте від нього. ^Ох, натерпілася ж я стільки горя!
Олеся голосно розридалася й сховала своє обличчя на грудях у батька.
— Як же це так? Чого ви хочете від нас.? —1— розгублено заговорив отець Михайло, поглядаючи то на красеня розбій-^ ника, то на дочку в сльозах,— Щоб ми своїми руками штовхнули своє єдине дитя на погибель?
— Ох, таточку, без нього мені погибель! Краще мені вмерти разом з ним, аніж отак жити з своїм безпорадним горем! — істерично скрикнула Олеся, цілуючи руки батькові й матері.
— Ні, панно, стривай! — перебив її Кармелюк.— Батько й мати твої правду кажуть: вони думають, що я поведу тебе на гайдамацьке життя. Та хай би навіки забув мене господь, коли б я готував тобі таку долю. Одні тепер зосталися в мене думи — твоє щастя і твій спокій.
І Кармелюк гаряче почав розповідати про свої наміри по-новому спланувати своє життя. Він сам бачить, що його попередня діяльність тепер неможлива та й не така вже потрібна рідному народові. Він має досить грошей, паспорт готовий, вопи виїдуть з Олесею за кордон на нове тихе життя. Ніхто їх не знайде й не впізнає там.
Панотець і паніматка погодилися на пропозицію Кармелюка.
Витираючи сльози, підійшла матушка до божника, ч зпяла один з образів і передала його батюшці.
Кармелюк і— Олеся побралися за руки й поставали на коліна перед старими, які й благословили нареченого й наречену.
Коли вони підводилися, Кармелюк почув якийсь тріск біля вікна. Він миттю оглянувся, і йому здалося, що від шибки хутко відсахнулося чиєсь обличчя.
— Хтось підглядав? — стурбовано промовив він і швидко підійшов до вікна.
Матушка пішла за ним.
— Та немає нікого,— заспокоїла вона Кармелюка.
— А онде,— Кармелюк показав на якусь жіночу постать, що проходила по двору.
— бто? Та то баба Шептуниха! — усміхнулася матушка.—Мабуть, до батюшки з немовлям.....
XCVII
Вечір пролетів у домі деражнянського батюшки на крилах радості. Примирившись з бажанням своєї дочкц, старі заходилися обмірковувати питання з практичного боку. Вирішено було, що матушка з Олесею, хутенько зібравшись, вирядяться у Новоселиці, де в матушки рідна сестра була одружена з місцевим попом, туди ж приїде й Кармелюк. У Новоселицях молоді обвінчаються, а звідти подадуться далі шукати надійного місця для нового гнізда.
Решту вечора Кармелюк провів укупі з Олесею...
Розпитування, заприсягання в коханні, спогади про минуле, мрії про майбутнє щастя спліталися в чудовий серпанок, що відділяв їх від зовнішнього світу... Жадане щастя таке буле близьке, воно вже усміхалося їм і простягало до них руки...
Але ланка, котра промелькнула перед Кармелюком коло вікна, була Уляна...
Повернулася Уляна на четвертий день, і віз її був набитий усячиною, купленою на ярмарку.
— А чому так забарилася?.. — спитав Андрій Уляну.
— Та треба було купити все, що слід у дорогу. Незабаром же рушаємо, тільки де це Кармелюк?
— Обіцяв завтра неодмінно бути тут.
— Ну гаразд, розпряжи ж коні та прибери там усе з воза, а я побіжу на село, одержу ще борг один, може, вранці і в дорогу вирушимо.
З великим сумнівом поглянув Андрій услід Уляні, яка проворно подалася з дому, але поспішати за нею не зважився. Кармелюк справді обіцяв повернутися завтра, але він міг прибути й сьогодні, і Андрій боявся, що батько його може не застати. Його цобоювання щодо Уляниної поведінки до-сягли такої міри, що він вирішив, в разі Кармелюк з’явиться раніше, ніж вона повернеться, запропонувати йому негайно покинути цей проклятий дім.
Уляна справді побігла не на село; добігши до хат, вона круто повернула й подалася навпростець через поля в Мар-шалківщину, що була верст за п’ятнадцять від нового Уля-ниного гнізда...
Пані Розалія трошки постаріла, але все ще красуня, сиділа в своєму будуарі. Не більше як півроку тому вона повернулася з чоловіком із-за кордону й оселилася на старому попелищі. Перед нею сидів пан Рудковський, тепер уже не палкий юнак, а гарний, поважний шляхтич, з деяким нахилом до повноти. Він зумів якось гаразд вийти сухим із води й не зазнав ніякого ушкодження від страшного вихору, що пронісся над вітчизною. .
Розалія грайливо теревенила з Рудковським, то обпалюючи його грою своїх очей, то прикриваючи їх^оксамитови-ми торочками вій, як нараз у будуар зайшов старий дворецький і сказав, що якась молодиця хоче неодмінно бачити пана.
— Молодиця? — промовили разом Рудковський і Розалія.
В голосі Рудковського зазвучали подив і нерозуміння, але
Розалія з пікантною посмішкою глянула на Рудковського.
— Пані дозволить?..— схилився перед нею Рудковський.
— О, проше, проше!
Рудковський квапливо вийшов з будуара, а Розалія зосталася сама, з нетерпінням чекаючи повернення свого кавалера. Чекати довелося недовго.
Не більше як за чверть години двері з шумом одчинилися і до кімнати швидко ввійшов Рудковський. По його червоному, схвильованому обличчю Розалія одразу догадалася, що він узнав щось таке, що виходить з ряду звичайних подій.
— На бога, пане, іцо таке? Що таке?!
Розалія навіть підвелася з місця й квапливо ступнула кілька разів назустріч Рудковському.
— Незбагненно, просто неймовірно! Кармелюк утік із Сибіру й знову перебував в наших місцях.
Розалія похитнулась... Обличчя її спершу смертельно зблідло, а слідом за цим почервоніло багровими плямами.
— Єзус-Марія! — скрикнула вона.
Рудковський вхопив з туалету флакон із спиртом і підбіг
з ним до Розалії.
— О, на бога, заспокойтеся, пані! — заблагав він, хапаючи її руку і вкриваючи її поцілунками.— Лякатися нема чого! Я не одійду від пані і на ступінь...— Рудковський глянув на Розалію масними очима й казав далі більш діловим тоном: — Звістка правдива, її принесла ця молодиця, напевне, одна з колишніх коханок Кармелюкових. Шельма тут, але він тепер зовсім не страшний! В нього нікого немае з прибічників, старі всі заарештовані або порозбігалися, нових він ще не встиг набрати, він хворий, стомлений і переховується тепер у цієї молодиці...
— Але що ж пай гадає робити? — перебила Розалія глибокодумні міркування Рудковського.
Що я гадаю робити? — Рудковський підвів трошки брови й процідив, самовпевнено посміхаючись: — Я гадаю податися туди, зв’язати негідника й поставити його востаннє перед лицем правосуддя.
Цей нахабний тон обурив Розалію.
— Даремно пан так це впевнено обіцяє,—' ми добре знаємо, що Кармелюка зв’язати не так-то легко. Покійний пан Янчевський був хоробрий, як лев, а чим закінчились його спроби!
— То був пан Янчевський, але не пан Рудковський! — пиховито відповів Рудковський, одкидаючи назад голову, мов індик.
Що більш упевнено говорив Рудковський, то більша досада розбирала Розалію. Її злило те, що ця нікчемна людина говорить так упевнено про героя, рівного якому— вона не зустрічала ніде...
Рудковський підвівся з місця; обличчя його було червоне, брови нахмурені.
— Я знаю, що кажу,— промовив він уперто,— й сподіваюся завтра ж привезти до пані цього старого вовка...
— Я чекатиму! Ха-ха-ха!...— Розалія впала на спинку крісла й залилася нестримним сміхом.
— Побачимо, що скаже пані завтра! — Рудковський блиснув очима і швидко вийшов з кімнати.
Повернувшись додому, Уляна кинулася мовчки на лаву й хотіла була заснути, щоб заглушити муки душі, та сон пе приходив до неї: дика злість бушувала в її серці, й, тамуючи смертельну тугу, вона сама собі казала крізь зуби:
— Як не мені, то нікому! Нікому!
Наступного дня в полудень повернувся й Кармелюк. Андрій з самого вже ранку піджидав батька, поспішаючи попередити його про дещо дивну поведінку Уляни.
Йому пощастило зустріти Кармелюка за ворітьми й там же передати йому наслідки своїх спостережень.
Обличчя в отамана спохмурніло.
— Треба, брате, поспішити,— сказав він сумно.— Вона мене не викаже, а все-таки якщо помітила щось, то може накоїти багато лиха... Ось що, ти, Андрію, йди негайно, купи десь пару або й трояка добрих коней і міцного візка, та вівса коняма всякого припасу; заготуй усе в надійному місці, на світанку можна буде й вирушити....
Уляна зустріла Кармелюка як ніде нічого; тільки по тих вогниках, що часом зблискували глибоко в її очах, можна було догадатися про щось лихе, затаєне в її душі.
Посидівши майже годину з Уляною, Кармелюк вийшов з хати й пішов поникати безцільно по лісу.
Непривітний осінній день уже був на схилі. Голі дерева тихо стогнали... Зрідка накрапав дрібний дощик. Ця сумна картина посилювала безпричинну тугу, що ‘ охопида Кармелюка.
Довго так ішов Кармелюк... Уже починало темніти в лісі, як він повернув назад до Уляниної хати. Коли Кармелюк підійшов до воріт двору Уляни, чорний ворон знявЬя з тийу й, голосно крякнувши, важко махнув крилами й перелетів через дорогу.
Кармелюк на хвильку спинився; сумна усмішка майнула в нього на губах; він труснув головою й рішуче ступив у хвіртку...
Коли Кармелюк увійшов у сіни, йому причувся якийсь шерех у кутку; він хотів був викресати вогню й оглянути накидані в кутку кулі соломи, та нараз якась байдужість напала на нього. Отаман махнув рукою, болісно всміхнувся сам собі й зайшов до хати. В хаті світилися скалка й каганець.
Біля столу сиділа Уляна й тривожно поглядала на двері.
*— Де ти забарився? — звернулася вона до Кармелюка й, підвівшись з місця, підійшла до нього й допомогла роздягтися.— Сідай лишень вечеряти. Я