Пересунулося, зупинилося на дверях, затрималось ("Ну, зараз одчинять!" — похолонули всі), потанцювало на місці, посунуло далі. І хоч світло вже зникло і чужі голоси не доносилися, люди ще довго мовчали зачаєно, аж поки знову почули голос Петровича.
— Пронесло, слава Богу,— сказав тоді дядько.— Добре ж, що дитина не пищала. А то було б...
Трохи згодом поїзд рушив. І під наростаючий веселий перестук коліс дядько мовив полегшено:
— Ну теперечки аж до Харкова!.. Давайте-но спати. Грицько примостив сидір у головах, обхопив його міцніше
руками й одразу ж заснув...
Прокинувся од різкого скрипу: двері були вже одчинені, до вагона разом із сіреньким світанком заглядало таке ж сіре обличчя Петровича:
— Ану, пасажири, вилазьте: приїхали! Пом'яті, заспані, люди полізли з вагона.
— А де ж Харків? — спитав розгублено Гриць: поїзд зупинився в степу, далеко попереду бовваніли будинки.
— А ото що, не бачиш! — відповів сердито Петрович.— Ото тобі й Харків. Бери ноги на плечі, та по шпалах і шпар: вони доведуть.
Зачинив з грюкотом двері, помахав рукою в бік паровоза — там чмихнуло, шарпнуло, і ешелон, набираючи швідкість, поплив мимо людей. Ось простукотів останній вагон, мелькнули вуса Петровича, і перед ними вже прослалася порожня колія — прямо до Харкова.
— Далеко ще?. — поцікавився Грицько.
— Кілометрів десять,— відповіла сива жінка.— Того разу далі підвезли, а ці, бач, побоялися.
1 — Кожному жити охота,— сказав на те дядько. Стромив цигарку до рота, пахнув димом, мов паровоз: — Пішли, козаче? — Наче Грицькові лишалося щось ^нше.
Харків зустрів 'їх порожніми вулицями, заспаними вікнами будинків. Спершу будинки були одноповерхові, як у Хоролівці, вони ХОВІЛИСЯ за деревами й високими парканами, а вулиці — зовсім не бруковані. "Так оце такий Харків?",— думав розчаровано Гриць... Та ось почалися дво— і триповерхові будинки, а вулиці вже покриті бруківкою. Виникла невелика площа з трамвайною колією, що обперізувала її, як петля. Рейки геть поржавіли, а єдиний трамвай лежав перекинутий, і дно його світилось, мов решето.
— Бач, посікло як,— пробурмотів дядько, обходячи глибоку вирву од снаряда чи бомби.— І хатам он дісталося.— Будинки, що оточували площу, теж були подзьобані густо — до червоної цегли, а один чорнів вигорілими вікнами. І чим далі вони йшли, тим частіше траплялися вирви й зруйновані, обгорілі будинки, від яких і досі тягнуло устояним прогіркло-сумним чадом. На вулицях почали з'являтися люди, вони теж ішли в тому ж напрямі, що дядько й Грицько, і не в одного був клунок за плечима чи кошик у руках, і дядько казав, що ці теж на базар.
Вже перед базаром появилися старці. Одні мовчки стояли, простягаючи за милостинею руки, інші хрестилися й кланялись, а ті мало не за поли хапали — вимагали щось дати.
Ось їм напереріз, наче чортик із пляшки, вискочив безпритульний: замість одягу — суцільне лахміття, дашок картуза обірваний, очі відчайдушно-вимогливі:
— Дай хліба!
— А сала не хочеш? — відповів насмішкувато дядько.
— Дай, бо оцим ось обсиплю! — І показав пляшечку з чимось сірим усередині.
— Що то? — поцікавився дядько, одступаючи.
— Воші... Тифозні...
— У нас своїх, хлопче, повно! — відповів йому дядько.— Ану одійди, бо затопчемо! — Та й одіпхнув безпритульного.— Бачив, які циркачі? — до Грицька, що аж голову в плечі вбирав: ану ж сипоне вслід вошвою! — Тут ока треба та ока!..
Довів до базару:
— Щасти тобі, хлопче!.. Та стережися!
І лишився Грицько один. На весь Харків. Грицькові вже не було часу оглядатися за дядьком: натовп підхопив, засотав, завертів, стиснув так, що й очі на лоба
полізли — поніс у ворота. Там чорніли постаті поліцаїв, кого пропускали, а кого й зупиняли. Якась жінка стала опиратися, виривати хустку, що вони висмикнули із кошика,— її садонули в груди, а кошик пожбурили через голови, аж на бруківку. Кілька хусток випало на льоту, і жінка, ойкаючи, кинулася їх підбирати. Г:
— Що несеш? — спитав поліцай у Грицька, коли натовп підніс його до воріт: меткі чорні очі в сидір так і вп'ялися.
— Борошно,— ворухнув губами Грицько.
— Розв'язуй!
Грицько, кваплячись, розв'язав. Поліцай заглянув до торби, дістав два кульки, потім і третій, усі поклав до величезного короба, що стояв поруч.
— Проходь!
І Грицько, вже радий, що не одібрали усе. проскочив у ворота.
А там люду — яблукові ніде упасти! Міські, сільські, старі, молоді, дядьки, тітки,— все це ворушиться, пропихається, штовхає у спину й боки, наступає на ноги, сміється, вигукує, лається, щосили торгується,— шарварок такий, що очманілий Грицько спершу й забув, за чим він сюди прийшов: притискав лишень до грудей клунок та пильнував, щоб не збили з ніг. Бо затопчуть — ніхто й не помітить.
— Чоботи! Чоботи! Ану, кому чоботи!
— Ось платок!.. Оддаю задарма!..
— Камушкі!.. Камушкі!..
— А вот портсігари!.. Налетай, скоро не будет!.. Вигукують на всі голоси, пхаються з крамом прямо межи
очі: бери, не зівай, а поруч мовчазні, повні гордої зневаги до оцієї метушні. Ці стоять непорушно, чекаючи, поки покупець сам на них набіжить. На плечах — піджак, чи пальто, чи шинеля, а як на голові, то ціла гора картузів або шапок Скосить око презирливо, коли запитаєш, почім, потім поцікавиться, наче крізь зуби чвиркне:
— Купувать чи просто так?
— Та купувати ж!
Знехотя скине з плеча — приміряй.
Крутило-вертіло Грицьком сюди-туди, аж поки й винесло подалі од воріт. До рундуків, що обперізували ринок з другого боку.
Тут було мов.трохи просторіше. Продавці сиділи рядами, розклавши перед собою хто що приніс, а покупці ходили уздовж, вибираючи та прицінюючись.
Видивляючись лампи, пішов і Грицько. Мі в кого не питав, де така річ продається,— не насмілювався. Євген строго-настрого наказав про лампу нікому ні слова, бо ще, гляди, й схоплять, намалював тільки на папері, ЯКІ| вона, лампа: "Як побачиш, то й купиш". І Грицько нишпорив очима по безкінечних рядах, де стояло, лежало усе, що тільки можна було уявити: і книжки, й самовари, і праски, і посуд, і взуття, й інструмент, а лампи потрібної все не було, лампи Грицько так і не побачив, хоч обійшов усі ряди — ніг під собою не чув.
Повернув, розчарований, назад: купити шевського начиння, що замовив Євген, та запальничку, та бензину, та камінців,— знав уже, де що лежить, роздивився, і враз аж у груди ударило: прямо під ногами, серед металевого мотлоху, лежала цілісінька лампа!
Точнісінько така, як її намалював Євген.
Як він її не помітігв? Щойно ж мимо пройшов!
Грицько потоптавсь-потоптавсь, заворожено дивлячись на лампу, потім глянув на продавця: повного чоловіка з якимось аж опухлим обличчям. Той уже помітив, що Грицька щось зацікавило,— став перекладати свій крам, щоб його краще було видно. І коли його рука торкнулася лампи, Грицько не витримав:
— Продаєте? — І ковтнув слину.
— Оце? — Дядько зважив на долоні лампу, вирішуючи, мабуть, продавати чи ні.— Та якщо дадуть добру ціну, то, може, й продам.
— А що ви за неї хочете?
— А що в тебе є?
— Та борошно.
При згадці про борошно в дядька зблиснули очі. Він ще раз зважив на руці лампу, приціливсь на сидір:
— Давай кілограм!
Грицько не став торгуватися: розв'язав поспіхом сидора дістав кульок. Ухопив лампу й подалі од дядька: щоб іще хто не вчепився, не став допитуватись, нащо йому лампа.
Тепер лишалося купити замовлене Євгеном і Катрею. Ну, це вже простіше.
Повеселілий, Грицько знову попхався поміж рядів, видивляючись колодки та запальничку.
І тут у звичайний гул базарний, у людські голоси нагло ввірвався новий звук. Так, наче щось розкололося. Люди, які були довкола Грицька, одразу ж завмерли, хто як стояв, тиша, незвична й моторошна, запала над морем голів, повернутими в бік вулиці. Там знову щось тріснуло, залилися гавкотнею собаки...
— Облава! — закричав якийсь чоловік, і всі, що стояли довкола Грицька, кинулися врозтіч. Бігли прямо по крамові, що лежав на землі, штовхаючись, збиваючи одне одного з ніг, і якась жінка із збитою на плечі хусткою, з перекошеним од жаху обличчям уже закричала пронизливо:
— Ой, пустіть! Ой, пустіть! — наче її хтось тримав. Грицько теж побіг — за всіма. Йому одразу ж оддавили
ногу, садонули чимось твердим і гострим у бік, аж в очах потемніло, та він навіть не обернувся: притискаючи клунок, мчав, уже нічого перед собою й не бачачи, аж поки налетів на рундук. Якийсь хлопчик пробіг мало не під ногами в Грицька, прошмигнув у вузький хід поміж рундуками, і Грицько, гнаний страхом, поліз слідом за ним.
І вперся в паркан. Високий, глухий, з гострими вгорі шпичаками.
Хлопця ніде не було, він наче провалився крізь землю. Грицько хотів був повернути назад, але тут бабахнуло вже поруч, майже над головою, і він аж присів.
— О, ще один доброволець! — пролунав веселий голос. Грицько ще дужче зіщулився. Він аж очі заплющив: у надії,
що його не помітять.
— Ану вилазь! Грицько не поворухнувся.
— Що там, Федоре? — пролунав інший голос.
— Та ось — заліз, як слимак!
— А ти його висмикни!
Позаду заіпурхотіло, засопіло: хтось пробирався до Грицька.
— Вмерло од страху, чи що? — запитало над головою. Ухопило за комір, потягнуло, аж затріщала матерія, виволокло Грицька, який продовжував упиратися, з вузького проходу.
— Дістав?
— Та дістав. Упиралося, аж землю орало!
— Ану повернися! — це вже до Грицька. Чіпка, мов обценьки, рука одпустила комір, Грицько обернувся і побачив двох поліцаїв у чорному. Двох битюгів, яких тільки в гарбу запрягати.— Голову! — скомандував той, що підійшов останнім.— Голову вище! — І коли Грицько задер голову, він, коротко хекнувши, стукнув його кулаком у підборіддя. В голові так і бемкнуло, в шиї аж тріснуло.
— Та чого ви б'єтеся?! — закричав Грицько болісно.
— Ти диви, воно ще й кувікає! — здивувавсь поліцай.— Ану марш до гурту!.. Ну!..
Аж тепер побачив Грицько: чималенький гурт посеред спорожнілого ринку. 1 постаті в чорних мундирах. Одні стерегли отой гурт, оточивши його з усіх боків, інші ходили площею, перебираючи погублений, покинутий в паніці крам: що брали, що відкидали.
Потім появився німець (Грицька уже впхали до гурту таких же хлопців та дівчат, як і він). Німець щось різко скомандував, поліцаї заметушилися, стали шикувати похмурих, заплаканих бранців по чотири у ряд, їх довго рихтували, лаючись та підштовхуючи, потім порахували, і німець лишився задоволений, бо сказав голосно: "Ґут!"
Пролунала команда рушати.
Погнали через ті ж ворота, тільки не було вже поліцаїв із коробами, а стояв ланцюжок німецьких солдатів, багато із них тримали на ремінцях собак, здоровенних вівчарок, що, побачивши колону, стали люто гавкати й рватися до неї, а позаду чорніли вантажні машини.