А чого добиваєшся в Харків?
Грицько знову розповів про брата Євгена: які йому ліки потрібні. Згадав про сало, зірвав клунок поспішно, став розв'язувати — аж зубами собі помагав. Розсупонив нарешті, намацав шмат сала, вийняв, подав:
— Оце ось вам... за дорогу...
— Що це?
— Та сало ж...
Петрович зважив на долоні сало, гмикнув, не розгортаючи, поклав до чорної сумки. І в Грицька одразу ж одлягло на душі: раз узяв, то посадить.
— Що ж мені з тобою робити? — набивав собі ціну Петрович.— Ну, гаразд, ходи за мною... Тіки ж гляди: до самого Харкова сиди і не рипайся! Поки сам не випущу!
— Та я, дядьку, й не поворухнуся! — обіцяв повеселілий Грицько.— Як миша сидітиму!
Довго йшли вздовж товарних вагонів, врешті коло одного зупинилися. Важкі двері зачинені наглухо, в дві скоби, що зійшлися докупи, пропущено дріт, а на кінці того дроту — кругла блямба з жерсті, ще на ній щось і видавлено. Петрович той дріт посмикав, посмикав, посовав туди та сюди, зняв, не чіпаючи блямби. Одсунув двері так, щоб ледь людина протиснулася, наказав:
— Залазь!
І тільки Грицько проліз до вагона, зачинив за ним двері.
Стукнуло, грюкнуло, стихло. Грицька так і омила сперта, задушлива темрява, од напечених стін, од даху пашіло жаром, він одразу ж увесь змокрів, а тут іще темно, хоч око виколи. Врешті зір став звикати, темрява мов розмивалася, рідшала,— і .ось уже бачить Грицько, що вагон не порожній, що він тут не один: то одна голова, то друга мов із-під води виринали — по всьому вагону. Це були переважно жінки, і всі вони мовчки дивилися на нього, закляклого біля дверей, і мовчазне споглядання оте було таке моторошне, що Грицько аж назад одступив: так би з вагона і вискочив, аби не були замкнені двері.
— Ще один пасажир, слава Богу! — донісся чоловічий голос і наче вивів з отупіння людей, що були у вагоні: вони заворушилися, зашамотіли, як миші, а Грицька хтось смикнув легенько за полу, й той же голос сказав:
— Сідай... Чи отак до Харкова стовпом і стоятимеш? Грицько глянув донизу: там сидів дядько. Задирав до нього
неголене обличчя, а очі були наче в сліпого: непорушні й засклілі. Та він, мабуть, добре бачив ними, бо одразу ж помітив сидір, що висів за плечима в Грицька:
— А торбу поклади ось сюди.
Грицько сів коло дядька, але сидора не зняв: боявся, що вкрадуть. А дядько відразу ж спитав:
— Скоро поїдемо? — мов Грицько те знав.— А чого не спитав?
Грицько винувато промовчав. Дядько ж дістав із-за вуха цигарку, поскаржився:
— Курити хочеться, аж на серці шкребе.— Роздивлявся цигарку і так, і сяк, навіть понюхав, а потім стромив до рота і заходився люто смоктати: як голодна дитина соску. Поссавши, знову вийняв цигарку, відправив за вухо, сердито буркнув, когось передражнюючи: — Німці можуть унюхати... А вони собаки, чи що?
Грицько тим часом роздивлявся по вагону: о-ой-йой, скільки тут напхано! Петрович не відмовляв, мабуть, нікому: душ із півсотні, якщо не більше. Ті сидять, ті лежать, ті куняють, а ті про щось між собою шепочуть — і всі страждають од жари, од задухи, од спраги. В Грицька у самого губи одразу пошерхли, хоч він щойно сюди втрапив, а як ото їм? Що сидять, мабуть, не одну вже годину? І душогубки не треба!
Побачив жінку, вже літню, геть зовсім сиву, в міське вбрану. Сиділа якась аж байдужа до всього, в щось своє замислена глибоко: видать, не вперше вже,! звикла. Хотів спитати, чи не з Харкова, та не наважився.
Побачив молодицю у великан хустці картатій, з немовлям на руках. Одвернувшись до стінки, молодиця годувала дитину.
Парубійка побачив: лежав посередині вагона на спині, розкинувши ноги в подраних черевиках, і спав. А обличчя геть мокре од поту.
Іще двох жінок схилившись одна до одної, торкаючись майже лобами, про щось перемовлялися стиха. "А я їй кажу... А він мені каже..." — доносився ледь чутний шепіт одної. А друга головою покивувала і все примовляла: "Отож... Отож..."
І зовсім уже чудернацьку постать роздивився Грицько: в сірій рясі, у високому капелюсі з обчикриженими крисами, увішаний весь образками, хрестами обшитий,— з-під високого того капелюха стирчить гострий ніс, витикається гостренька борідка, а губи весь час ворушаться, мов у молитві беззвучній. І поруч — два клумаки, чимось набиті. Піп не піп, монах не монах, Грицько не знав, які вони й на вигляд, тим більше що у них, у Тарасівці, церкви ніколи не було, а в навколишніх селах позакривали ще в тридцятому році.
А за ним — молоденька геть дівчина, чи й не одноліток Грицькові: ця іде, мабуть, уперше, бо стискає он вузлик, наче його ось-ось почнуть відбирати, а обличчя застигло — налякане. Грицько довго її роздивлявся, і дівчина відчула його погляд: ворухнула неспокійно плечима, вузлик підтягнула аж до грудей. І він одразу ж згадав про власний сидір, що все ще був за плечима...
А жарить, а парить — спасу немає! Вже аж очі щипає од поту солоного... Витирай не витирай, толк один: заливає, і все. Та коли ж вони рушать?..
А тут іще дитина, ота, що на руках у молодиці: пхинькає, зривається на крик Теж, мабуть, розпарило. Молодиця вже й чукикає її, й соску до рота дає — не помагає нічого.
— І нащо ото дітей із собою тягати!
— А ви не були дитиною?
— Був, та не такою...
— О Господи, хоть би їхало швидше! Сил уже більше немає!
Голоси, голоси — шепіт так і стелеться по всьому вагону, липне до вух, мов павутиння.
І раптом — наростаючий ляскіт металу, ближче, ближче, здригнулось, смикнуло, аж усі похитнулися... зі скрипом, якось мов аж нехотя, повернулись колеса... потім швидше, швидше — слава Богу, поїхали!
По вагону війнуло вітерцем, духота мов одступила, од даху вже не так пашіло жаром, люди повеселішали, подобрішали враз, навіть дитина затихла, а Грицьків сусіда вихопив з кишені кресало і став лупити об кремінь, ловлячи іскри у фітіль: цигарка вже нетерпляче стрибала в зубах.
їхали весь день і всю ніч. Кілька разів зупинилися — на глухих полустанках, і Петрович щоразу одчиняв двері. Стромляв до вагона вусате обличчя, цікавився:
— Усі живі?
— Та живі,— відповідали йому. А він все допитувався:
— Ніхто не задихнувся?
— Та вроді ніхто...
— Ну, як ніхто, тоді вилазьте до вітру.
Вилазили всі: хто до вітру, хто в надії напитися води.
Далеко не одходили, боячись, що поїзд от-от рушить і вони одстануть, а отак: жінки по цей бік, чоловіки — по той. Ті ж, кого мучила спрага, мчали чимдуж до полустанка, і якщо там був колодязь, то поверталися, витираючи губи, а найбільш запасливі приносили і з собою: хто в чому міг.
Почмихавши трохи, паровоз повільно рушав.
— Це вони з-за нас зупинялися,— пояснювали най-догадливіші.— Петрович із ними ділиться, ото вони й зупиняються.
— Всім жити треба,— лунало у відповідь.
— Тож і живуть... Я он хустку останню з голови зняла та оддала...
Якийсь час гомоніли, в що кому обійшлася оця дальня дорога, та згодом спільна розмова дрібнилася, розпадалася на окремі вогники, які то згасали, то знову спалахували: людям уже починало здаватися, що вони бозна-відколи й знайомі і ідуть не день усього, а принаймні тиждень.
Чоловік, який сидів поруч з Грицьком, розповів, що він їде до Харкова за дочкою, щоб забрати додому, в село. Дочка вийшла заміж якраз перед війною, вийшла не за кого-небудь, а за інженера, а тепер він десь на війні, а вона лишилась одна як палець у місті чужому, він уже раз до неї їздив, хотів забрати, бо в селі зараз все-таки легше, в селі хоч городина своя, а там — голий камінь, так дочка не схотіла, їй, бач, здається, що от-от може прийти чоловік, поранений або й з полону, а її не застане.
— Любить, значить,— сказала сива жінка, вбрана по-міському: вона вже очуняла од глибокої своєї задуми і охоче вступала в розмови.
— Еге ж, любить,— погодився чоловік.— Тіки тією любов'ю ситий не будеш...
То він оце і їде... А зять, якщо й прийде, то найде. Можна ж листа лишити в квартирі: так, мов, і так, їдь до батьків, бо я тут більше не змогла, бо тут не життя, а погибель...
— І як ви там живете? — Дядько аж головою покрутив, дивуючись городянам.
— Отак і живемо,— усміхнулася сумно жінка.— От у мене: мати хвора, дітей двійко... Зібрала що було, пальто останнє взяла та й міняла на хліб.
— А як міняла не стане?
— Не знаю...
— Отож-то й воно, що не знаю! — сказав з якимсь аж докором дядько. Дістав із-за вуха цигарку (одну докурює, а друга, скручена, вже за вухом стирчить), припалив од бичка, націлився на жінку оком, од диму прискаленим: — Ну а німці дуже лютують?
— Лютують,— відповіла просто жінка.
— І вішають?
— Вішають... Оце недавно двох хлопців повісили. Одному дев'ять років, а другий ще менший.
— За що ж їх? — аж скривився дядько.
— Забрели на кладовище німецьке та два шоломи з їхніх хрестів і зняли. На голови приміряли... Діти ж, вони з усього забавку зроблять.— Вона мов виправдовувалася перед дядьком за тих мертвих дітей.— А німці їх половили та й повісили. Мати збожеволіла, то вони і її розстріляли. Вони всіх божевільних розстрілюють...
Дядько більше й не розпитував: смоктав цигарку так, наче її вік не бачив. А жінка продовжувала:
— А то ще двох залізничників повісили. За саботаж На вулиці нашій, на балконі... Вони на балконах і вішають. Як побачать підходящий балкон, так на ньому й повісять. Я, поки їх зняли, і з двору боялась виходити. Добре, що літо. А взимку висіли по місяцю. Ідеш, а вони над головою гойдаються...
Грицько уже був і не радий, що до Харкова їде. Цур йому и пек — ходити попід мертвими! Добре, що хоч дядько попався душевний: пообіцяв аж до базару довести. Йому все одно по дорозі.
— Стережися тільки, щоб не обікрали,— повчав.— Торбу не за плечима — перед собою носи. Там такі майстри, що й підметки на ходу позрізають! Та не дуже розказуй, що в тебе і є... А поліцаїв, тих десятою дорогою обходь: обдеруть, ще й прикладами по шиї надають. Як побачиш чорну шинелю, так у натовп одразу й пірнай...
Грицькові од тих повчань ще страшніше. Хоч бери та вертайся.
Вже по темному прикотили в Полтаву. Довго стояли на якихось манівцях, вслухалися тривожно в усі звуки, що долинали знадвору. Ось Петрович пройшов, із кимось голосно лаючись (впізнали по голосу), потім унизу, по колесах, молоточком застукало ("Букси провіряють",— прошепотів дядько), а згодом заджеркотало вже не по-нашому, німці! Всі так і завмерли, боячись ворухнутися, а німці вже поруч чутно навіть було, як щебінь у них під ногами скрипів, і яскраве, нещадне світло од ліхтаря, крізь щілини пробившись, пронизало навскрізь вагон.