А в лікаря Ейдліна взяв хлібину і тут же на подвір'ї підгодовував нею свого коня.
Всіх лікарів під конвоєм одвели до села Кокарівки, де було зібрано поранених бійців і командирів.
— Поки що доглядайте їх,— наказав німецький комендант. Лікарі взялися до роботи.
Продуктів не було. Хтось довідався, що німці, готуючи собі обід, викидають кістки. Все це старанно збиралося, і з тих кісток варився для поранених і медперсоналу бульйон. Найдужче ж бідувала Емма Львівна. Лікарі з своїх мізерних порцій хліба, які вони одержували, виділяли потрошку й для неї. Мов тінь, Емма Львівна блукала, ховаючись по хатах невеличкого села. Там переднює, а там заночує. І кожний день тривожний, і кожна ніч неспокійна.
Здається, ось зараз відчиняться двері сільської хатини, зайде якийсь зрадник з німцями і скаже: "Беріть її. Вона юде..."
— Я не боюся смерті, Олександре Миколайовичу,— говорила Емма Львівна Федорову,— я на війні. Але страшно навіть думати, що мушу згинути тільки тому, що я єврейка.
— Я чув... десь тут діють партизани. Коли б зв'язатися з ними, то був би для нас усіх порятунок. Хіба є якась певність, що німці не розстріляють наших поранених, а заодно з ними і нас, лікарів?
Помовчали. Тоді Емма Львівна сказала:
— Не хочеться вмирати. Хочеться метатись! Несподівано надійшов наказ: всіх поранених відправити до
міста Трубчевська. Якась селянка дала Еммі Львівні благеньку одежину. Вирушили в путь. На дорозі довга валка підвід, а на кожній з них лежать тільки тяжко поранені бійці й командири. Легкопоранені йдуть пішки, йдуть, не знаючи, що чекає на них завтра. Для всіх ясно: добра від німців не ждати, треба ждати таборів з колючим дротом, рабства, смерті. На околиці міста Емму Львівну спинила саидружппииця Ганна.
—* Ви? — скрикнула дівчина, зрадівши.— Драстуйте! Та вас і впізнати важко в цім одягу. Де тут буде ваша хата? Не знаєте? То я вас заберу до себе. У мене є знайомі. Ходімо зі мною.
Увечері Ганна спитала Емму Львівну:
— Ви хочете чаю? Справжнього чаю з цукром? Я вже домовилась з хазяйкою. Нас ждатимуть. Тут зовсім близенько.
Прийшли до якихось людей. Вдома хазяїн і хазяйка. Хазяїн, мабуть, дезертирував з Червоної Армії, був невдоволений, сердитий, почав лаяти євреїв, називаючи їх негарними словами. А хазяйка — привітна. Вона гостинно налила чаю, стала припрошувати Емму Львівну, але та навіть не доторкнулася до чашки. Так і сиділа за столом, бліда, ледве стримуючи своє обурення проти вихЕаток хазяїна.
— Скажіть,— помітивши її схвильованість, спитала хазяйка,— ви, може, єврейка?
Сандружинииця метнула очима в бік Емми Львівни: мовчіть, мовляв, не признавайтеся. Я вас виручу сама. І голосом, в якому відчувалося щире здивування, заперечила:
— Вона? Що ви? Українка. Справжня українка, як і я.
— Ні, неправда,— промовила, бліднучи, Емма Львівна.— Я не українка. Я єврейка. Мені боляче слухати таку брехню на мій народ.
Господар вирячив від здивування очі, поставив своє блюдечко, хотів щось сказати на своє виправдання, та Емма Львівна, вставши з-за столу, пішла з хати, а слідом за нею вийшла розгублена й зніяковіла Ганна.
— Еммо Львівно, що ви робите? Накликаєте на себе біду.
— Не могла я... Не могла стриматись... Він таке говорив...— її душили сльози, образливі, гіркі, болючі. Куди йти? В кого шукати притулку?
Повертатися па стару квартиру не можна, бо господарі дозволили тільки переднювати, а на ніч вона мусить підшукати собі якусь іншу хату.
Де ж та хата? Хто пустить її до себе?
— Зайдімо,— сказала Ганна,— тут живе добра жінка з дочкою. Може, дозволять переспати ніч. Тільки за одне проситиму вас: мовчіть, що ви єврейка. Бережіть себе. Є всякі люди.
Не одну ніч, а кілька днів прожила в цій хатині Емма Львівна. Почався перепис населення.
— Ой дочко, що мені робити? — звернулася хазяйка до Ем-ми Львівпи.— І тебе жалко, і свою Марусю жалко. Мене вб'ють — дарма, смерті я не боюсь, а за що ж їй, такій молодій, гинути? А німці так і попереджують: у кого в хаті знайдуть стороннього, того розстріляють на місці. Пропадемо всі. Нікого не помилують.
Емма Львівна заридала. Не хотіла вона, щоб якесь лихо впало на цю сім'ю, де Маруся була для неї мов сестра, а стара селянка зворушила її за ці дні своєю добротою, материнським ставленням і ніжністю.
Зараз, дивлячись на Емму Львівну, вона плакала теж, втішала її.
Емма Львівна тієї ж ночі пішла до своїх колег-лікарів, сказала їм:
— Пробиратимусь до лінії фронту. Не можу більше так жити.
Федоров відрадив:
— Не дійдете, уб'ють вас дорогою, якщо не німці, то поліцаї... Краще переходьте до психіатричної лікарні. Це на околиці міста. Німці там бувають рідко, якось перебудете. Я вам в цьому допоможу, бо й сам збираюся там жити.
Випав сніг. Починалася зима. Емма Львівна нікуди з лікарні не виходила, а коли часом навідувались сюди німці — ховалася.
Одного дня Олександра Миколайовича викликав до себе комендант і запропонував йому звільнити приміщення лікарні, бо там, як він попередив, має бути в'язниця.
— А хворих куди я подіну?
Комендант примружив очі і, посміхаючись, сказав:
— Ві врач. Ві знайт, как нада делал капут.
Це була жахлива пропозиція. Краще самому собі заподіяти смерть, аніж здійснити страхітливий злочин. Комендант наполягав. Він іще раз викликав до себе хірурга:
— Ві нє слюшал нємецькі власть. Я приказывайт вам делал пустой комната.
Олександр Миколайович, чекаючи репресій, не ночував уже в лікарні, а переховувався на приватних квартирах, не пориваючи зв'язку з пораненими. Життя для нього та Емми Львівни ставало нестерпним. Що принесе з собою завтрашній день?
ПОРЯТУНОК НАДІЙШОВ
Коли надворі розгуляється така заметіль, що світу білого не видно, Льонька Дуркєв стає неспокійним. Не сидиться йому тоді в землянці. Хтось дверима рипне, а він так і прикипить до них очима.
— Ждеш? — питають у нього друзі, і, не криючись, юнак відповідає:
— Жду.
Розвідниця Віра Крисіна найчастіше приходить до партизанів саме в таку негоду. Не побачить її лихе око поліцая чи німця, а свіжі сліди одразу замітає вітер.
Та сьогодні чомусь Віри нема. Уже кілька разів Льонька виходив із землянки, вдивляючись в білу хуртовину, сподіваючись побачити в ній знайому постать, але даремно.
Та ось викликав його до себе Сабуров. Там же був і комісар Богатир.
— Льонько,— звернувся до нього Богатир,— є одна справа, яку треба розвідати сьогодні. Ми радились з командиром і вирішили доручити це діло тобі. Ти знаєш у Трубчсвську директора маслозаводу Литвинова?
— Це зять бургомістра.
— Так. Треба обов'язково з ним зв'язатися, встановити точно день виступу. План такий. Сорок поліцаїв мають перебити своє начальство і при повному озброєнні перейти на бік партизанів разом з Литвиновим. Спитай, може, потрібна буде допомога.
— Є також відомості,— сказав Сабуров,— що частина командирів і бійців, які лікуються в госпіталі, теж хочуть перейти до нас. Зв'язатися треба з хірургом Федоровим. Попереджаю, будь обережним, бо в Трубчевську стоїть гарнізон німців. Можна провалити справу.
— Не вперше мені в розвідку ходити.
— Це особлива розвідка, тому ми доручаємо її тобі.
— Єсть! — козирнув безстрашний воїн, і по його очах було помітно, що він дуже вдоволений цим завданням.
— Здається, там у тебе є друзі? — спитав, наче між іншим, комісар. Він добре знав про його взаємини з Вірою.
— Якщо потрібна буде допомога, звернися до наших комсомолок Віри і Валі, вони розвідниці добрі, стануть тобі у пригоді.
Льонька Дурнєв почервонів:
— Я й сам... упораюсь. Можна йти?
— Іди. Хай щастить тобі.
Льонька Дурнєв вирушив з табору. Він перейшов на правий берег заметеної снігом Десни, де розташувалося місто, і почав пробиратися глухими вуличками до знайомого будинку. Незабаром він уже стояв перед її 'дверима.
"Є чи нема?" Дуже хотілося, щоб саме зараз була вона вдома. "Може, занедужала і через це не прийшла сьогодні до загону?"
Постукав, напружено вслухаючись, але в кімнаті було тихо. І ця тиша холодом війнула на серце. "Нема... невже нема?"
Постукав ще раз, дужче. В ту ж хвилину почулись знайомі кроки.
— Хто тут?
— Я,— відповів Льонька.
Вона впізнала його одразу, відчинила двері.
— Драстуй,— привітався автоматник, зазираючи їй в обличчя
— Сама?
— Сама.
— А батько?
— Ще не приходив з роботи. Як став конюхом у поліції, то іноді й дома не ночує.
— І не здогадується, що ти партизанська розвідниця?
— Хіба ж я про це йому скажу?
В кімнаті затишно й тепло. Віра у простенькому платті сіла проти Льоньки. Як він скучив за нею! Як поспішав сюди, щоб глянути в очі любій, почути голос найріднішої у світі, побути з нею наодинці...
Віра почастувала його чаєм і, дивлячись Льоньці в обличчя, спитала:
— Якесь завдання маєш?
— Маю.— І все їй розповів.
— Самому тобі буде важко,— сказала дівчина.— Ми з Валею допоможемо. Ти ж знаєш, що бургомістр Павлов поки що Литвинова не чіпає. Як-не-як — зять, своя людина. А Литвинов готує збройний виступ. Я вже Сабурову про це доповідала.
— Мені треба побачитись...
— Це небезпечно зараз, бо за ним пильно стежить приймачка бургомістра. Про день виступу дізнаюся і тоді повідомлю.
За розмовою не помітили, як зайшов до хати батько, привітався з гостем, але не став роздягатись, відмовився й від чаю.
— Ще треба на конюшню.— І, взявши в сінцях уздечку, сказав: — Я скоро повернусь.
Знову Льонька й Віра лишилися самі. Швидко минав час. Та раптом за дверима почулось невиразне шарудіння, зрадливий шепіт.
— Батько?
— Зараз гляну.
Віра вийшла з світлиці, але одразу ж і повернулася бліда, стривожена.
— Втікай! Зараз же втікай!..
Льонька зрозумів небезпеку і вискочив через вікно. До кімнати ввірвалися німці, яких привела сюди бургомістрова приймачка. Почався обшук. Знайдено листівки, знайдено револьвер.
Сам Льонька Дурнєв не бачив, але йому розповіли, як наступного дня трубчевськими вулицями вели партизанських розвідниць: Віру Крисіну та її подружку Валю. Дівчат перед стратою жорстоко катували, одяг на них був подертий, закривавлений. Люди, побачивши їх, зупинялися. Жінки плакали і йшли слідом, наче їхні сльози й голосіння могли врятувати життя комсомолкам.
— Передайте партизанам! — гукала до них Віра Крисіна.— Мене продав рідний батько... І мене, і Валю. Ще перекажіть...— та й урвався голос, бо один з конвоїрів сильно вдарив дівчину автоматом у спину.
Того ж дня було заарештовано директора маслозаводу і всіх його спільників.