Де ж причина первісного Атома? Попереднє стискування Метагалактики в компа-ктну масу? Отже, й наше, сучасне розбігання зміниться процесом стискування? А чого ж — діалектично, при-йнятно, матеріалістично. Можна підвести теоретичну базу, провести розрахунки. А що це дає? Чи просуває ду-мку на новий інтелектуальний щабель? Мабуть, ні. Таке спрощення космогенезу нічого не пояснює, зупиняє пошуки. Ні, розгадка десь в іншому. Може, її необхідно шукати не в безмірності Космосу, а ближче. Може, в собі, може, у видимій живій природі, яка оточує нас…
Сашко каже, щоб підключити квазари до дисертації. Легко сказати — підключити. А як? Хіба, може, в розділ "Ритміка Буття"? Попрацювати над математичним розв’язанням. М-да. Забагато динаміту. А привабли-во, привабливо… Єдине поле. Первісні згущення. Накопичення мас. Зростання гравітаційного потенціалу, а звідси — позитивної кривизни простору. Виникає надщільна празірка. Звичайно, не зірка в нашому розумінні, а щось немислимо компактне, де нема ні Часу, ні Простору в тривіальному розумінні. Спресований ембріон Бут-тя. Гравітаційний колапс. Повна ізоляція. Жоден квант енергії, жоден фотон світла не може вислизнути з граві-таційної пастки такого Суперсвіту. Зате він — цей дивний світ — стає своєрідним паразитом Космосу: погли-нає, смокче все, що оточує його, збільшуючи, умножуючи критичну щільність свого надречовинного Ядра. Та надходить момент, відцентрова сила переважає, в дію вступає ще невідома нам реакція вибуху (вона на багато ступенів могутніша від термоядерної реакції, або навіть повної анігіляції). Ядро розлітається увсебіч, творячи з цієї миті Час, Простір, галактики, метагалактики, даючи початок Вселенської Еволюції. Здорово! Незважаючи на вибух, позитивна кривизна Простору залишається, про це свідчить розбігання галактики. Світова сфера на-магається розірвати кільце правічної гравітації. Чи станеться це коли-небудь? Станеться. Коли вичерпається енергія первісного вибуху. Тоді знову — статика, первісні згущення, стан однорідної єдності, який дає початок творенню нових Ядер Буття!
То що ж? Підключити? Скажуть, дуже спекулятивно! Вчена рада завалить, науковий керівник професор Будьласка нізащо не підтримає такої сваволі. Тільки те, що вже стверджено, що не викличе небажаних ексцесів!
Сагайдак усміхнувся. А що стверджено? Що непорушне? Сама Земля мчить у просторі, розтинаючи в своєму польоті хмари космічних туманностей, приймаючи грудьми своїми потоки космічної радіації. І ті чис-ленні промені — хто їх виміряв, хто злічив? — пронизують живу тканину земної біосфери, входять новим ком-понентом у мозок людей, несподіваним чинником в листя й квіти, в плоди й дерева, в тіла тварин та птахів. Яка дивовижна космічна лабораторія? Ми ще навіть не ступили на її поріг, хоч і запустили кілька десятків косміч-них кораблів. Землі більше потрібне космічне мислення, ніж супутники й зорельоти…
До кабінету прочинилися двері. Зазирнуло в щілину личко посильної Валі. її хитруваті оченята осміхали-ся.
— Можна? — запитала вона.
— Зайди, зайди, — кивнув Сагайдак. — Що там, Валю? Якась кореспонденція?
— Лист з-за кордону. З Індії.
— З Індії? Давай сюди…
— Ось. — Валя поклала на стіл великий пакет. — Тільки, Михайле Кузьмовичу, у мене прохання…
— Що таке?
— Марки гарні. Як прочитаєте — дасте мені марки?
— Ти що — філателіст?
— Еге.
— З охотою, Валю, — розвеселився Сагайдак. — Забереш. Мені цього добра не треба. Дякую тобі…
Валя, радісно наспівуючи під ніс пісеньку, вийшла. Сагайдак взявся до пакета. Хто б це міг бути? Здаєть-ся, у нього там кореспондента не було. Ага, ось тут на конверті прізвище. "Свамі Рішідева"… Рішідева?! Сва-мі?! Той самий?
Сагайдак відчув, як гаряча хвиля хлюпнула в його серце, потерпли руки. Не забув, згадав. Після довгої, невимовно довгої перерви! А він вже й не думав про далекі, юнацькі часи. Війна, полон, дивна втеча — все ста-ло сном, маренням, неймовірністю. І химерні розмови в каменоломні, в бараці, і похід через гори… Наче кадри пригодницького фільму…
Сагайдак розірвав пакет. У ньому було два менші конверти і згорнутий вчетверо листок паперу. Він роз-горнув його, звідти випало дві фотографії. Боже мій, хто це? Сивобородий величний патріарх у чалмі, з вогня-ними чорними очима — невже це Рішідева? Скільки ж йому тепер? Більше п’ятдесяти. Така прірва часу, більше ніж чверть віку. А на другій фотографії усміхнене яснооке обличчя льотчика американської армії. Гаррі Фітц-джеральд Соун. Полковник. Він мало змінився, лише глибока риса між бровами, гіркі складочки біля рота, чіт-кіше окреслене підборіддя.
Михайло відклав фотографії, взявся до листа. Кілька рядків англійською мовою. "Друже Михай, я вико-нав обіцянку, знайшов Рішідеву в Гімалаях, і ось тепер ми разом пишемо тобі. Ти не боявся фізичних бомб під час війни — чи не злякає тебе бомба Часу? Сподіваюся на зустріч. Свамі пояснить. Обнімаю. Гаррі Ф.Соун".
Далі написано українською мовою. Чіткий, прямий почерк, стримані фрази: "Свамі Рішідева посилає щире вітання брату Михайлу. Читав я недавно в деяких українських виданнях згадки про тебе, про вашу обсер-ваторію. Я збагнув, що наступив час, коли ми повинні зустрітися. Ти не забув минулого? Ти, напевне, знаєш нерушимий закон Всесвіту — всяке зерно повинне зрости й дати плід.
По праву брата я нагадую тобі про обітницю. Ми прийняли її разом. У цих листах звітуємо перед тобою. Сподіваємось на взаємність. Будемо на Празькому філософському симпозіумі. Чи приїдеш ти? Було б славно. Зустріч необхідна.
Радість тобі і мир. Свамі Рішідева"
Тремтячими руками Михайло розрізав перший конверт. Що він згадав? Яку обітницю? Дитячу клятву серед гуркоту снарядів, перед лицем смерті? Він забув про неї. Забув чи… не хотів пам’ятати? Про що вона? Жити для інших. Жити не для себе. Романтичні слова, абстрактні поривання в світ утопій. Кожен крок, кожен подих зв’язаний з своїм тілом, з власними думками, інтересами, потребами. Чи не занадто довго затяглася дале-ка містична гра? Чого хоче Свамі Рішідева? На синіх листочках топкого паперу неквапні, щирі роздуми. Розпо-відь про інтимне, глибинне, приховане. Нічого не притаєно, все віддається на суд брата, товариша, соратника…
"Мій брате з далекої й такої близької моєму серцю України, пробач, що так довго не кликав тебе, не пи-сав, не нагадував. Ти був зі мною у снах, у думах. Я бачив тебе у видіннях, я посилав тобі почуття радості й бадьорості. Хотілося, щоб ти сам був садівником свого розуму. Час минув довгий, тепер можна поглянути, що ти зростив, які квіти духу розквітли на твоїй славетній землі?
Послухай же, що сталося зі мною. На фотографії явно видно невмолиму течію Часу. Але то знаки Майї — ілюзії роз’єднання. Не обманюйся тими знаками. Я визнаю лише одне мірило життя — напругу творчості, яка панує над старим, невмолимим Кроносом.
Після розлуки я повернувся до експедиційного корпусу. До кінця війни працював у госпіталі. Потім — повернувся до Індії. Моя участь у війні допомогла збагнути мені розміри світового герцю між Світлом і Піть-мою. Наша історіографія, наші підручники, політичні оглядачі та діячі ковзають над поверхнею подій, не в силі добратися до зерна світової драми. Є багато різних потоків у планетарному поступі, але найголовніший з них — поєдинок Людини і Звіра. Все інше — лише якийсь аспект однієї з цих ознак. Та про це потім — при зустрічі.
Я повернувся до рідного Ашраму. О радість зустрічі з Гуру! Чи знаєте ви, європейці, що таке Учитель Серця? Він не засудив мого вчинку, а пояснив його причини. В кожному з нас дрімають міріади потенціальних зерен минулого — доброго й злого. Ми не можемо знищити нічого в собі: ні аскетизм, ні самобичування, ні піст, ні молитви, ні інтелектуалізм, ні каяття, ні клятви, ні обіцянки — нічого не допоможе, не звільнить нас від негативного. Хай виявляється все, і чим швидше, тим краще! Останні світові події, грандіозні зіткнення різних народів — є прискорений вияв накопиченої в історичних циклах психодинамічної енергії народів. Та психоди-наміка неминуче веде до сублімації, до утончення, до олюднення світу — через революції й повстання духу. Вогняну стихію неможливо стримати. Ще більш неможливо її закувати в релігійні догми й канони, в звужені символи ідолів та ортодоксальних учень.
Я був відійшов од традиційного йогістського шляху невтручання у плин проявленого, але моє поривання й було саме тим вибухом, протестом проти змертвілих традицій минулого. Індія вже не та країна, якою малю-вали європейці її ще недавно. Це не заснулий велетень, думка якого занурена в споглядання трансцендентного, а тіло закуте в кайдани чужинців — хитрих і підступних поневолювачів. О ні! Велика Бхарата прокинулася, пробуджена генієм Вівекананди, Рамакрішни, Ганді й Неру. Вона ще не одірвалася від багатьох умовностей минулих віків, вона ще старанно наздоганяє технізований Захід; але між двома тими ілюзорними течіями крис-талізується нова сила, виявляється нова свідомість.
Індія — неповторна. Багатовікові досягнення древньої мудрості повинні дати прекрасний плід для світу у поєднанні з науковими здобутками сучасності. Багато подробиць — при зустрічі, мій брате! В листі неможливо все оповісти. Але основний настрій душі був такий, коли я осягнув становище світу: людство небувало швидко наближається до кризи. Причина її — абсолютизація одного напрямку, технічного. Все підпорядковано техніці. Навіть сама людина стала рабом техніки, маріонеткою закономірностей технічного розвою. Чуттєве, ментальне й духовне життя стало другорядним, є загроза появи на планетарній арені нової еволюції (скоріше інволюції) — еволюції швидкодіючих машин, які незабаром стануть самостійними.
Це й багато іншого змусили мене обрати певний шлях дій. Я побачив вихід. Гуру допоміг мені. А пізніше прийшла Вона. Ім’я її Ліла. Ти коли-небудь побачиш її, вона стане й твоїм другом. А втім, вона є твоїм другом — ми так багато розмовляли про тебе. Отже, Ліла прийшла, стала невіддільною від мене, від мого життя і спра-ви. Вона просто й непомітно вказала мені на багато нових можливостей, про які я не думав. Друже Михайле, чи є в тебе Вона? Неповторна, без якої зірки здаються холодними газовими світилами, а дерева й квіти — матеріа-лом для наукового дослідження? Якщо є — я вітаю її.