А може, вони знущатимуться з нього й катуватимуть, поки батько дасть згоду і прийме японське підданство?
Холодні мурашки заповзали в серце від самої думки про це. Ні, цього не може бути. Батько не такий. Згадувалося, як відповідав він начальникові поліції. І поволі зникали туга й розпач. Вони танули в теплих спогадах про батька, його образ виринав із темряви, його образ був тут, біля Володі.
І тоді палка рішучість сповнювала всю істоту юнака. Ні, він буде твердий до кінця, як і його батько. Хай він ув'язнений, хай навколо самураї, але він зуміє їм відповісти як слід. І він переможе…
У такі хвилини народжувалася певність, що батько живий і неушкоджений і незабаром відбудеться радісне побачення. А там… повернення на батьківщину, мати, Інга, товариші…
Дівчина іноді приходила уві сні з ласкавими словами й сміхотливими іскорками в сірих очах. Тоді Володя, прокинувшись, нишком, тихенько переживав кілька щасливих хвилин, боячись поворухнутися, щоб не розігнати чарівний сон.
Якось пізно ввечері двері до каземату відчинилися. Засліплений промінням ліхтаря, Володя кліпав повіками й тер кулаками очі. Це було приблизно на третю добу відтоді, як юнака розлучили з батьком. Хтось великий, довгов'язий поставив на долівку ліхтар.
Тепер, оговтавшись, Володя впізнав гостя. Це був перекладач і помічник начальника поліції. "Як його? Ну да, штабс-капітан Лихолєтов". Він, він. Ті ж закручені вгору тонкі кінчики рудих вусів, олов'яні опуклі очі.
Поліцай приніс дерев'яний обрубок, і Лихолєтов сів на нього. Ближче присунув ліхтар, тоді взяв його і підніс угору, щоб краще бачити Володю.
Білогвардієць не поспішав починати розмову. Він. мабуть, хотів спочатку пересвідчитись, в якому стані ув'язнений. Кілька хвилин Лихолєтов мовчки вивчав обличчя і кожний рух Володі. Тоді з брязкотом поставив ліхтар і озирнувся.
— Неможлива річ! Гидотна нора, а не камера для арештованих. Тут довго не можна витримати. Дивуюсь, молодий чоловіче, що ви живі й здорові.
Володя мовчав, але кожен його нерв був напружений, як ніколи.
— Я прийшов вас визволити. Японці — жорстокий народ. З великими труднощами я домігся наказу про ваше звільнення. Адже я — росіянин. З якою радістю поїхав би я оце з вами в Росію!
В його останніх словах вчулися Володі щирі нотки. Цей білогвардієць каже про визволення? Невже це правда? Невже можна зараз вийти на свіже повітря, стати на зелену траву, побачити батька?..
Володя зітхнув на повні легені, наче був звільнений.
Але настороженість і внутрішня напруженість не зникали. Чому цей білогвардієць такий добрий до нього?
Лихолєтов довго нічим не викривав своїх намірів. Він зробився раптом ніжним ліриком. Він говорив про красу моря, про величну тайгу, про вкриті вранішнім серпанком Туману гори.
— Яке щастя жити! — тихо, навіть інтимно казав він. — Моя мрія — це бути дослідником природи, як ваш батько. Ах, які є чудові куточки! Яка глушина! Скажіть мені, молодий чоловіче, який ви собі обрали фах?
Володя зніяковів від несподіваного запитання. Що, власне кажучи, потрібно цьому білогвардійцеві? Для чого він розповідає про красу природи?
— Я бачу, що ви не обрали собі професії, — вів далі Лихолєтов. — Це справді дуже важко. Я раджу вам стати дослідником. Найкраще мати справу з природою: бути геологом, зоологом…
— А проте ви особисто вважаєте за найкраще мати справу з японською контррозвідкою…
Володя і сам незчувся, як вихопились у нього ці слова. Та Лихолєтов не чекав, що юнак може вжалити. Першу мить він навіть зніяковів, але вирішив сприйняти все як жарт.
— На жаль, трохи інакше стоїть питання, молодий чоловіче. Навпаки. Японська розвідка вважає за найкраще мати зі мною справу, а не я з нею.
Ае жарт не вийшов, і Володя відразу ж відповів:
— Самураї знають, хто їм чесно служитиме.
— Не будемо про це говорити. Кожний хоче їсти. Ваш батько служить більшовикам…
— Це велика честь для нього. Батьківщина наша…
— Е, покиньте це. Ваш батько…
— Не чіпайте мого батька!
— Мова саме про нього, молодий чоловіче. До речі, ви вдалися в батька. Як і він, любите жартувати. Та не в цьому річ. Ви повинні допомогти вашому батькові. Коли любите його, звичайно. Ваш батько… дуже хворий зараз…
— Тато? Що з ним?
— Він у тяжкому стані, до якого довела його впертість. Він відмовляється дати, деякі незначні відомості, потрібні для оформлення документів… Без яких не можна виїхати на батьківщину. Ось вам папір і ручка…
Лихолєтов вирвав із записної книжки аркушик паперу і простяг Володі автоматичну ручку з золотим пером.
— Пишіть батькові записку. Я продиктую. Зміст такий: "Тату, я тяжко хворий. Хочу негайно бачити тебе". Ось приблизно все.
— Ні, я не напишу такого, — пошепки відповів Володя. Йому перехопило дихання від самої думки, що він, Володя, має написати під диктовку ворогів брехливу записку батькові. — Не напишу! — повторив він, відсахуючись, наче від вогню, од простягненої йому ручки.
Лихолєтов, удаючи співчуття, похитав головою.
— Шкода мені, що ви не побачит вже ніколи блакитного моря, лісів, синього неба…
— Ось для чого ви розповідали мені перед цим про красу природи!
— Дурниці! Я співчуваю вам. Загинути в цій ямі, маючи всього сімнадцять років!
— Це краще, ніж стати зрадником!
— Банальні слова. Ваш батько — хворий.
— А батькові ви, мабуть, кажете, що хворий — я.
— Гаразд. Ми напишемо так: "Тату, хочу тебе бачити в цю останню свою хвилину…"
— Останню?
— Так. Коли не напишите записки, ми вас тут закопаємо живцем. І всі кінці у воду. Є таке розпорядження Інаби Куронуми.
Майнула думка: "А чому і справді не написати записки? Адже я дійсно хочу бачити батька. Ця записка буде йому за знак, що я живий". Проте Володя прогнав ці думки. Коли білогвардієць вимагає записки з такою настирливістю, напевно, тут щось не так. Батька хочуть обплутати.
— Нічого я не напишу.
— А коли так: "Тату, хочу тебе бачити. Завтра вже буде пізно". Як, молодий чоловіче?
— Ніяк. Я не напишу жодного слова.
— Ви не бажаєте батькові добра?
— Бажаю. Тому й відмовляюсь писати йому.
— А ось зараз побачимо, — враз схопився на ноги Лихолєтов. — Листа напишеш, не те що записку!
Він гукнув до когось за дверима, і в камеру ввійшли двоє поліцаїв. Білогвардієць моргнув їм, і вони накинули юнакові на шию вірьовку. Це були два японці — обидва низенькі й верткі, обидва зубасті, як щуки.
— Смерть прийшла, — сказав один з них Володі, — яму копай надо!
Вони потягли кінці вірьовки — кожний у свій бік. Біль різонув горло, дихання перехопило. Володя схопився руками за вірьовку і замотав головою. Ще мить, і він звалився додолу.
ВНОЧІ В ТАЙЗІ
Володя схлипнув і розплющив очі.
— З днем народження! — почув він над собою знайомий голос Лихолєтова. — Адже ви вдруге народилися на світ. Воскресли з мертвих, щоб написати записку своєму батькові. Тепер ви справді хворий, отже брехні не буде, хе-хе…
Володя був мокрий. Коли він знепритомнів, його, мабуть, поливали водою. Він лежав долі на дошках. Два поліцаї підняли його і посадили на дерев'яний обрубок. Володя похитнувся, голова в нього йшла обертом.
— До чого доводить непослух старшим! — глузував Лихолєтов. — Зате добра наука. Батько чекає записки від сина, а він… Ось папір, ось ручка. Будь ласка, я допоможу.
Володя відсторонив папір.
— Не напишу! — прошепотів він, не в силі голосно вимовити слово.
— Напишеш, любий… напишеш, милий… — стримуючи лють, процідив крізь зуби Лихолєтов. — Бачу, що ти така ж бестія, як і твій батько. Я…
Він не встиг скінчити. Володя зібрав останні сили, піднявся і, враз розмахнувшись, ударив Лихолєтова кулаком в обличчя.
Поліцаї кинулись на юнака, як гієни. Вони били його, топтали ногами, шматували одежу. Володя знову втратив свідомість, а коли опритомнів, в ямі вже не було нікого. Бліде світло пробивалося крізь грати. Юнак зрозумів, що надворі день.
Спробував сісти. Від кожного руху боліло все тіло. Але він зціпив зуби і таки сів. І зненацька відчув велику радість, що не написав записки. Він переміг самураїв! Він наче виріс, змужнів. Тепер, після всіх катувань, йому нічого не було страшно. Він згадав, як ударив білогвардійця в обличчя.
"Заробив, гадюка. Щоб не шельмував батька!"
Він знову ліг, і лежав на дошках цілий день аж доти, поки в ямі не стало зовсім темно. І за весь час ніхто не навідався до нього, ніхто не приніс ні їсти, ні пити.
А спрага мучила нестерпно.
Багато передумав Володя за цей день. Згадав усіх рідних, згадав товаришів. Двічі починав плакати і плакав, тихенько витираючи сльози долонями. Було ж темно, і піхто нічого не міг побачити. Але народилося тверде переконання, що він не сам. На батьківщині обов'язково довідаються про все. І вирвуть, за всяку ціну вирвуть його з батьком з рук самураїв. Але для цього треба самому бути мужнім до кінця.
Темрява клубочилась у ямі, коли знову прийшов до Володі штабс-капітан Лихолєтов. З ним був начальник поліції Інаба Куронума. В чорних формених мундирах обидва вони скидались на ченців-інквізиторів, які з'явилися на "роботу" до своєї жертви.
Володя схопився і широко розплющеними очима дивився на повільні рухи катів. Завуркотів голос пана Куронуми. М'якою котячою ходою він наблизився до в'язня.
— Пан начальник поліції питає, — обізвався Лихолєтов, — чому ви так уперто відмовляєтесь написати батькові записку?
Володя не відповідав.
— Пан Інаба Куронума пропонує вам гроші. Молодій людині гроші завжди потрібні. Скільки б ви хотіли? Не хочете відповісти? А як же все-таки нам бути з запискою? Що? Відмовляєтесь написати? Даремно, молодий чоловіче, даремно. Пан Куронума каже, що в такому разі доведеться вас розстріляти.
Володя здригнувся.
— Так. Дуже просто. Розстріляти. Не ви перший, не ви останній. Нам набридло з вами панькатись. Коли не напишете записки…
— Стріляйте. Я вже сказав вам. Даремно ви марнуєте час…
І зненацька Володя замовк і вхопився рукою за обличчя. Губа! Проклята нижня губа! Вона тремтіла, як у пропасниці, і це, напевно, бачили і Лихолєтов, і самурай.
Володя міцно закусив губу зубами. Відчув у роті кров, теплу й солонкувату.
Через півгодини юнака вивели з тюрми і посадили в автомобіль. Це був невеличкий грузовик, пристосований для перевозок робітників на лісорозробки.
З Володею сіли двоє поліцаїв і Лихолєтов.