Появляться і стануть дорікати мені, стануть плювати на мою сиву голову, що я забув про їх муки та кривди, забув про сором України.
Орлик вдивився в цей образ, котрий йому гетьман так несподівано поставив перед його очі, і про Петра забув.
— Що ти зробив? — спитають мене тіні замучених предків. — Що ти зробив, щоб помстити нас, щоб визволити народ? Матір твою, Україну, колесують, а ти орден св. Андрея почепив на шию і покійно глядиш на її муки!..
— Уважай, Пилипе, — звернувся нараз до Орлика гетьман, — уважай, щоб і тобі так колись у північну годину не явився дух гетьмана Мазепи.
Орликові зробилося моторошно. Він був перетомлений і прибитий.
Гетьман завважив це і казав йому сідати.
Знову мовчанка. Осінній дощ лупотів по кришах, стогнали дерева в саді, десь далеко внизу шумів, ніби сердився, Дніпро.
— Збентежився, як бачу, Пилипе.
— Моторошно мені, страшно.
— З перевтоми. А спочивати нема як. Чекає нас велика робота і відповідальна.
— Роботи я не боюся.
— Тільки відповідальності — правда? А що ж я тоді маю казати?
— Дивуюся, як ваша ясновельможність не вгнуться під отсим тягарем.
— Хтось його двигати мусить... Двигни цей камінь, двигни! — тямиш, що казав тоді степовий дід? Дванадцята виб'є година, він на лаву покладе свого сина, за державу, за Петрову державу. А ми?.. Настрашився ти дванадцятої години.
Орлик сумно всміхнувся.
— Не скриваю, милосте ваша, страшно мені. Тут Петро, а там криваві тіні предків.
— Кого ж ти більше боїшся? Живих чи мертвих?
— Живі страшні для тіла, а вмерлі для духу, — відповів Орлик.
— Так воно, так. Боюся, щоб мій дух колись не тривожив людей.
Орлик не знав, що на се відповісти. Перед ним віч-до-віч стояли живий Петро і вмерлий Мазепа... Вибирай! Свічка догорювала й зачинала коптіти.
— Віднеси її до моєї спальні, там згасиш і принесеш другу — біля ліжка на столику стоїть. Не можу стерпіти смороду догоряючої свічки... бачив я раз у Москві, як догорював чоловік.
Орлик виконав приказ. За хвилину вертав зі спальні з новою свічкою у срібному ліхтарі. Поставив її на стіл і став, як звичайно, коли гетьманові звіти здавав.
— Що нового? — спитав Мазепа, ніби забуваючи про лист.
— На Дону неспокійно.
— Як 1705 року, в Астрахані, коли там убито Ржевського і заведено козацький устрій.
— Мабуть, чи не гірше. До Булавіна багато вже станиць пристало над Північним Донцем, понад Хопром і Медведівкою. Навіть у Тамбівській губернії бунтуються селяни, мордують панів і заводять козацький устрій.
— То недобре, — сказав гетьман, стягнувши густі брови.
— Чому, милосте ваша?
— Бо не в пору. Заскоро вибухають ті бунти. Ще не час.
Погибне багато народу, і який з того хосен? Дивися, і я теж мушу військо своє проти Булавіна слати, хоч воно мені не на руку. Мушу, а то вороги сказали б цареві, що Мазепа з Булавіном тримає. Цар ще сильний, він погасить пожежу... А. в нас?
— І в нас не краще. Багато посполитих до Булавіна втікає, особливо з Полтавщини. От недавно і Чуйкевич казав, що бачив.
— Чуйкевич? А що ж він?
— Щасливий. Мабуть, гарно з дружиною живе.
— Хай їм Бог помагає, — сказав, зітхаючи, Мазепа. Може, аж тепер Любов Федорівна заспокоїться.
— Дав би то Бог!
— Бог, Бог! Вона чорта слухає, не Бога! — І гетьман увірвав розмову.
Орлик зрозумів, що вона йому немила. Хотів іти, але гетьман затримав його.
— Стривай ще! А що ж нам з отсим листом робити, як ти гадаєш?
— Ваша ясновельможність самі зволять зміркувати, що тут робити треба.
— А що ти робив би?
Орлик замнявся.
— Говори по ширості!
— Я відіслав би ті листи цареві, щоб таким чином довести свою непорушну вірність.
Гетьман ніби сумно а ніби з докором подивився на свого генерального писаря. Орликові зробилося ніяково.
— Це я так зробив би, маючи на гадці не царя, а вашу милість, коли б лист був проти милості вашої і на вашу шкоду.
На устах гетьмана вибіг глумливий усміх, але зараз і сховався під вусом.
— Прочитай мені ще раз лист від княгині Дольської, — сказав.
Орлик вволив його волю.
Княгиня писала, що тринітарій, з яким гетьман бачився у її дворі, вертаючи з Жовкви, був у Саксонії, переговорював з королем Станіславом і привіз від нього лист, який вона гетьманові разом зі своїм нинішнім листом посилає. Крім того, король передав проект нової умови з Україною, котрий вона видасть гетьмановому довіреному післанцеві, якщо він від гетьмана прибуде. Та ще просив король Станіслав, щоб гетьман починав діло, заки шведи підійдуть до границь України. Це конче потрібне.
Гетьман слухав уважно. Деякі речення казав собі перечитати вдруге, ніби лист виучував напам'ять.
— От чого жадає від мене моя кума, княгиня Дольська! Дрібниця, тільки зажмури очі й лети стрімголов у пропасть. Для такої гарної жінки ти повинен це зробити. Відколи Єва Адама спокусила, жінка і спокуса — одно. Та не збився ще з глуздів Мазепа... Спали цей лист, Пилипе.
Орлик взяв лист княгині, пішов до коминка і спалив його. Тільки трохи сірого попелу осталось.
— Спасибі! — сказав гетьман і задумався. В руках обертав лист від Станіслава.
— З розумом борюся, — почав, — чи посилати цей лист цареві, чи ні. Вранці порадимося, а тепер іди в свою квартиру і молися Богу, да "яко же хощеть, устроїть вещ!" Може, твоя молитва догідніша, ніж моя. Ти живеш по-християнськи. Але Бог знає, що як би я не рішився, не для власної користі рішуся, а для вас усіх, для жінок і дітей ваших. Що заприсяг колись, при тім і нині стою. Доброї ночі тобі.
Простягаючи на прощання руку, привітно всміхнувся.
"Година духів минула, спи спокійно. Ще живий гетьман Мазепа!"
Як п'яний, переходив Орлик гетьманські покої. Перед останніми дверима щось чорне висунулося з кута.
— Пішов геть! — гукнув Орлик на гетьманського карла. — Снується то, як тінь, і людей лякає!.. Підслухував?
Карлик відскочив від нього.
— Честь не все ходить з ростом у парі. Пан генеральний писар не подумав, що в малого чоловіка може бути велика честь, і навпаки. Ніколи я не хитався у собі, чи маю панові мому вірно служити, чи ні.
— Служба службі не рівна.
— А слуга слузі. Один служить, як пан, а другий панує, як слуга. Не в службі річ, а в характері. Можна служити і бути паном, а можна не мати ніякої служби і бути слугою; що кому пан Біг дав.
— Чого ж ти хочеш від мене?
— Хотів спитати, чи здоровий пан гетьман.
— Піди й подивися.
— Нині ні. Ви ж казали, що я тінь. Тінь мусить мати
світло, а нині світла нема — темрява. Підіжду до завтрішньої днини. Мені ще час, але декому спішно. Низько кланяюся генеральному писареві і бажаю йому спокійної ночі, доброї ночі, тихої ночі! Оревоар!
Як тінь, шулькнув у сіни і побіг до своєї кімнатки. "Цей чорт ніби у душі чоловікові читає", — погадав собі Орлик, і йому соромно зробилося перед самим собою. Він же належав до тих, що всіми способами старалися вплинути на гетьмана, щоб він пірвав з Москвою. І ось тепер, коли це має статися, він настрашився свого власного бажання... Кому він служить, гетьманові, цареві чи справі? Яке ж тут тоді може бути хитання? Коли захитався Орлик, то чого від других хотіти?..
Генеральний писар боровся зі своїм розумом. Аж пригадав собі гетьманові слова: "Молися Богу, да яко же хощеть, устроїть вещ".
Пішов на свою кватиру, взяв два карбованці грошей і почав роздавати убогим, що лежали на вулиці і по богодільнях Печорського монастиря.
ТАЙНА
Коли Орлик на другий день уранці увійшов до гетьманового кабінету, гетьман сидів уже за своїм столом. Перед ним стіс паперів і хрест з часткою святого, животворящого древа.
Орликові по невиспаній ночі ніби хтось піску в очі насипав, по гетьмані не пізнати було втоми. Нервове напруження, в якому він останніми часами перебував, підбадьорювало його. Здавалося, ніби він відмолод.
Орликові прийшла на гадку легенда про д-ра Фавста. Тільки не про дівчину тут річ, а про державу. Georgius Faustus hemitheus Hedelbergensis [13], — пригадав собі Орлик.
Лист з печаткою Stanistaw Krol [14], розмова про духів, мандрівка перед світаннями по жебрацьких шатрах, щоб роздати два карбованці на моленіє "да устроіт Господь вещ, яко же хочете, і нинішній гетьман перед хрестом з часткою животворящого древа — все те зливалося в голові молодого генерального писаря в безладний образ, овіяний мрякою містицизму, так сильно небажаного для державного мужа.
Замість тверезого, реального погляду на діло відзивалися в душі всілякі містичні питання, смілива активність піддавалася поганому прочуттю. "Можна служити, як пан, і можна не робити ніякої служби і бути слугою. Не в службі діло, а в характері".
Орлик пригадав собі розмову з карлом, і йому соромно зробилося, шо і в його душі рабське служальство цареві запустило таке глибоке коріння. Що б не було — служити рідній справі, і тільки їй. "Судно без дна, жизнь без ідеї", — гомоніло глухим гомоном з кутів гетьманського двора.
Гетьман дочитав це довге письмо, яке Орлик скомпонував учора. "Гарно", — і поклав свій підпис.
— Як же ти спав, Пилипе? — спитався по-товариськи. — Очі в тебе червоні, мабуть, довго не міг заснути. Молодий ще, надто палко приймаєш усе до серця. А воно недобре. В політиці треба руководитись розумом. Привикай до безсонних ночей і — до відповідальності. Мусить же хтось відповідати за всіх. Мазепа не вічний... Сідай!
Орлик подякував і сів. Гетьман не раз натякав на те, нібито Орликові прийдеться колись продовжувати його діло, але виразно не сказав ніколи. Він ніби і сам хитався у виборі свого наслідника між Орликом і Войнаровським. Це до якоїсь міри вражало гордощі молодого генерального писаря. Але нині. перебувши ніч на боротьбі з собою, Орлик рішився служити ділу, вірно й непохитно, з булавою чи без неї.
Не в службі сила, а в характері.
— Досі я, — почав гетьман, вдивляючись у свого канцлера, — досі я не зважився сказати тобі свою велику тайну. Аж учора ти припадкове довідався про неї. Припадок, бачиш, не тільки в приватному, але й у державному життю грає велику ролю. Діло політика предвиджувати припадок і обмежувати його значіння. Так це нелегко. От і я не передбачив учорашнього припадку з листами. Пропало. Тепер ти знаєш, у чому річ. Та не гадай собі, що я затаював свої" наміри перед тобою, не покладаючись на певність твою. Ні. Знаю, що ти неспосібний зробити зо мною те, що колись Юда зробив з Христом.