І поліцейські чини і судді у такий час надміру завалені роботою і все справами про злочини.
Ці обставини, видно, викликали більш сильні і часті спалахи як у понизовій вольниці, так і в гайдамаччині.
Такими спалахами ознаменований в історії гайдамаччини 1750 рік, коли на зміну ватажкам гайдамацьких зграй Саві Чалому, Тарану, Пилипку і Шутці з’являються Харько, сотник у Жаботині, Чорний та інші менш відомі ватажки.
Г. Куліш в "Записках про південну Русь" говорить, між іншим, що сотник Харько — це загадкове явище в історії польської України, що п. Маркевич у своїй "Історії Малоросії", згадуючи про його повстання, посилається на неопубліковану статтю п. Максимовича про Коліївщину (гайдамаччину), але п. Скальковський у "Наїздах гайдамак" не говорить про нього ані слова, хоч не повинен був випустити його з уваги хоч би тому, що про нього співають пісні, з яких одна була надрукована п. Максимовичем задовго до виходу друком книги п. Скальковського. Можна було б подумати, зауважує далі п. Куліш, що сотник Харько був попередником Мартина Бєлуги в Жаботинській сотні і загинув незадовго до повстання свого наступника у темних підозрах в якихось намірах. У містечку Сміла п. Куліш зустрів старого, Кіндрата Тарануху, який нібито особисто знав Харька, і з його розповіді виходить, що Харько керував Жаботинською сотнею через десять років після коліївщини. Та п. Куліш не певен, що Тарануха правильно визначив час появи і дій Харька у Жаботині, тому що Тарануха нібито знав Харька після 1775 року, тобто після розорення Січі, а п. Кулішу передав свою оповідь у 1843 році, і значить, якщо він у 1775 чи 76 році був двадцятирічним парубком, який міг, як сам каже, "добре гуляти" з товаришем Харька Лелекою, то йому у 43 році могло бути не менше 87 років, що викликає у п. Куліша великі сумніви. Тарануха міг приписати особисто собі те, що він чув, можливо, від батька чи діда, який справді міг особисто знати сотника Харька і "добре гуляти" з Лелекою. Взагалі п. Куліш вважає, що Харько правив сотнею у Жаботині ніяк не після коліївщини і не після розорення Січі, тому що після 1775 року в Україні настав спокій, який не порушували повстання ні з боку городових і надвірних козаків, ні з боку селян, ні підступи поляків. Крім того, у переказі Таранухи ляхи побоюються, щоб Харько не зробився другим Хмельницьким, тоді як їм природніше було б побоюватись, щоб він не зробився другим Гонтою або Залізняком, якби діяльність його, яка так злякала поляків, була після гайдамаччини. Врешті, якби Харько жив після гайдамаччини, то пісня про нього, складена після розорення Січі, не могла б стати народною у землі чорноморських козаків, де її записав чорноморець Вареник і куди її занесли запорожці, які свято берегли пісенні спогади про своїх "батьок".
Справді, сотник Харько жив і діяв раніше розорення Січі і навіть уманської різні, в якій відзначився його наступник Мартин Бєлуга. П. Маркевич згадує про повстання Харька під 1765 роком, а про смерть під 1766. У п. Костомарова знаходимо те саме (в нашому "Малорос. Літератур. Збірнику", стор. 191–192). У п. Скальковського Харько згадується у числі гайдамацьких ватажків. Ми думаємо, що сотник Харько є саме той гайдамацький ватажок, який виводиться у п. Скальковського під 1750 роком (стор. 56). Цей рік був особливо важким для поляків південних українських провінцій. Гайдамаки чинили такі шаленства: розорення, особливо у брацлавській і київській польських областях, що "Майже весь край зробився пустелею: іноді в одну ніч ціле покоління дворян-поміщиків, пасторів, управителів нищила гайдамацька піка, а села, будинки їхні і навіть укріплені замки перетворювалися у руїни і попіл" (Скальковський).
Ось у цей гарячий час і діяв Харько. Тарануха так описує його зі слів очевидців: "Славний козак був! Бувало йде — жупан блакитний на ньому зверху, червоний зі споду, чоботи сап’янці, шапка чорна набакир, сам він людина плечиста, русява, повновида. Бувало, пройде один раз на сірому коні, другий — на вороному, третій — на буланому, четвертий — на білому… ніби тобі генерал… а козак! А на війні такий був дока, що з ним козаки нічого не боялися. Скаже на виворіт "Отче наш" — йди сміло: куля тебе не торкнеться".
Про ставлення його до польських панів кажуть, що коли він був сотником у Жаботині, то, бувало, посилає до панів: "я вас захищаю і бережу, а ви мені за це поставляйте утримання і провізію". Пани і посилають все це йому у Жаботин. Через це самоуправство Харька, а може поляки почали в ньому бачити страшного гайдамака, тільки пішла така чутка, що проти Харька ніхто не встоїть. І почали думати поляки про його загибель. "Годуємо ми цього вражого сина (говорять), та, мабуть, вигодуємо такого розбійника, як Хмельницький. Тоді була "Хмельниччина", а тепер буде "харьківщина".
У історії сотника Харька, як і в історії Сави Чалого, народна пам'ять зберегла тільки деякі уривчасті події з життя цих двох славних гайдамацьких ватажків. І пісні, і перекази, як це завжди буває, обертаються навколо останніх днів життя того й другого.
Поляки згубили Харька обманом. Начальник польського регіменту, а, може, й інші особи, навчені ним, але яким Харько міг довіритися, запросив його у Паволоч у гості. За словами лірника Дмитра Погорілого у Звенигородці Харько піддався обману і без побоювань виїхав до Паволочі, тому що там у нього була хрещена мати, пані знатного роду. Він сподівався, що у такої поважної особи йому ніщо не загрожує.
Розповідь про смерть Харька починається з того (за варіантом п. Костомарова), що він був із своїми 700 "молодцями" у містечку Буланому, де й загуляв.
Ой пішов сотник Харько через Булане місто, та сів горілку пити,
А за їм, за їм сімсот молодців: "стій, батьку, не журись!"
"Ой як же мені, панове молодцове, як мені не журиться,
Коли підо мною мій кінь вороний та найліпший становиться?"
Дальша розповідь — як він від’їжджав у Паволоч, як його проводжала дружина і попереджувала про зраду, як його прийняв наволоцький регіментар і напоїв п’яним — має багато спільного у всіх варіантах: і у п. Метлінського, і п. Костомарова, і у п. Максимовича. Від’їзд Харька описується так:
Ой присилали од лементаря до сотника Харька листи:
Ой приїдь, приїдь, сотнику Харьку, меду-вина до нас пити.
Ой як став Харько, ой як став Харько з дому свого виїжжати.
А за ним його сотничка стара з хлібом-сіллю проводжати:
"Ой не їдь, Харьку, ой не їдь, Харьку: бо то проклятая зрада,
Лучче б ти в замку був з козаками, то б я тобі була рада".
Ой тим же він собі та поїхав, що дуже горілки впився,
А за ним його та козаченьки: "Ой стій, батьку, не журися!"
"Ой як же мені, пани молодці, як мені не журиться,
Що підо мною кінь буланенький та почав становиться!
А ще й тому, мої козаченьки, і на серденьку стуга,
Що покидаю я в Жаботині свого вірненького друга".
Коли Харько під’їжджав до Паволочі, його зустрів "пан паволоцький", а за іншими — сотник паволоцький, він же, мабуть, і начальник регіменту. Цей поляк і провів Харька до "палацу" до його хрещеної матері:
Ой як став сотник, ой як став Харько у Паволок уїжати.
Ох став його сотник, ох став його паволочинський Харька зустрічати:
Ох як став сотника, а сотника Харька медом-вином частувати,
У панські палаци і к матці хрещеній у гостину зазивати.
Ох як став же сотник, а сотник Харько, та й став забуваться,
На панські перини став він похиляться.
Хрещена мати Харька, яка була учасницею змови проти нього, відразу сповістила про те його ворогів:
"Ой тепер ви, ляшки, ох тепер ви, пани, ох і тепер ви позволяйте:
Ох лежить же п’яний сотник Харько, то тепер його збавляйте!
Тепер маєте час, маєте годину — тепер ви його оступайте".
В одному варіанті, записаному п. Вареником, говориться, що вороги Харька, вбили його не в Паволочі, а відвезли у Шамраївку і там вбили:
Ой як приїхали та два ляхи до Харька та з порадою,
Ой взяли, взяли сотника Харька у Шамраївку з собою.
Ой як заржав же кінь буланенький, стоячи біля пекарні,
Ой залили сотника Харька в Шамраївці у кайдани.
До якого ступеню була велика симпатія народу до цих героїв народної вольниці, видно з того, що говорить крім пісень особливий народний переказ про смерть Харька. Як стали поляки рубати закутого у кайдани Харька, то три дні рубали, і ніяк не могли порубати — шабля вищерблювалась, як від заліза. Тільки згодом догадалися, що його треба рубати його ж шаблею: а у нього була велетенська шабля — вона його й згубила.
Чимало також поетичного і чарівного у розповіді і піснях про останні хвилини Харька. Оповідаючи про своїх улюблених героїв, народ переносить нас у поетичні часи греків та римлян, і тому зовсім забувається, що ці особи діяли ще так недавно, а між тим дістали вже ореол чарівного. Видно, що так чи інакше, а за народ стояли ці страшні люди, якщо народ так дорожить пам’яттю про них, і не дорожить пам’яттю про тих людей, яких ми звемо великими. Народ каже, що Харька поляки тільки тому могли згубити, що завчасно встигли прикувати його коня, а то б він виручив свого господаря: це був такий богатирський кінь, що побив би усіх, зруйнував би самий дім, де вбивали Харька, якби був на волі. Та поляки прикували його за усі чотири ноги у конюшні. Кінь, учувши кров Харька, сильно і жалібно іржав, та нічого не міг вдіяти.
Мало того, для народу дорогі найменші рисочки з портрету його героїв та їхнього оточення. Коли прийшли у Жаботин вісники смерті Харька, дружина його вибігла до них, відірвавшись від своїх домашніх справ, і пісня говорить, що в неї були "руки у тісті".
А вже прислали пані сотниці та ляхи вісті,
Ой вибігла пані сотничка, а в неї рученьки в тісті.
Згубленого через зраду народного героя поховали у зеленому хмизу. Далі пісні розповідають про дружину Харька, яку називають "бідною, нещасною удовицею" і порівнюють з "приблудною (присталою) яркою". Вона плаче і проклинає начальника польського регіменту:
Бодай тобі, пане лементарю, в світі три літи боліти,
Що посиротив бідну Харчиху і маленькі з нею діти.
Тарануха, розповідаючи про смерть Харька і про те, як його поляки підпоїли, додає: "Ну хоч би він не напивався! Треба було б йому виливати вино у кишеню. Були у нього хустки — було б у хустки виливати, так його й досі ще б не взяли.