Ще й батога в руки дав.
— Не впадеш?
Тарас зовсім щасливий. Ще ніколи не їздив справжніми чумацькими волами та ще й з батогом.
— Гей!.. Агей! Соб! Цабе! — і хльоскає по широких спинах. А воли й не обганяються.
Чумак іде обіч, попихкує люлькою й поглядає, якби дитина, розмахнувшися, не впала.
Під’їздили до села. На супротивній горі Тарас побачив свою хату. Заплескав у долоні й закричав:
— Онде наша хата! Онде наша хата!..
— А коли ти бачиш свою хату, так іди собі з Богом.
Зупинив волів, зняв хлопчика з воза й поставив на землю. Обернувшись до товаришів, сказав:
— Нехай іде собі з Богом, — і хлоп’я, залопотівши ноженятами, подалось, скільки духу.
Вже добре смерклося, коли Тарас підійшов до свого перелазу. Став, щоб трохи передихнути, бо поспішав дуже.
Дивиться — сім’я вечеря коло хати... Вечірня зіронька встає... На шпориші поставили матуся низенький столичок, кругом сіли батько, Микита, Оринка мала — вечеряють. І тільки Катря стоїть коло дверей хати сумна така, підперла щоку рукою. Тарас висунув голову з-за перелазу.
— А ось і я!..
Катря побачила, заплескала в долоні, закричала:
— Прийшов!.. Прийшов!.. — і кинулася до Тараса. Підхопила на руки, понесла, цілує. Посадила на траву коло столика.
— Сідай вечеряти, приблудо! Ах ти приблуда, приблуда! — і все тулила голову малого до своїх грудей. Батько глянув на хлопця.
— Де це ти був?
А Тарас і не відповідав. Тільки тепер він почув, як дорогі йому і батько, і мати, і Катря, і хата оця, і Рябко... Сльози застелили йому очі. Ще трохи — і він би розплакався.
Микита й Орина не помітили повернення Тараса. Микита вважав себе вже за дорослого — де ж пак! — навіть до Адесу їздив! А Оринка ще мала: мусолить сорочечку, стараючись набрати повну ложку.
Мати може й приголубила б хлопця, але якось... соромилася. І от тільки Катря обігріла малого. Її тепла ласка дозволила забути й батькову суворість, і материну сором’язливість, й байдужість брата й сестри.
Тарас зголоднів. Катря все йому підкладає.
— їж, Тарасуню... їж на здоров’ячко.
А потім повела спати. Постелила, вклала, перехристила, поцілувала, приговорюючи — "ах ти приблудо, приблудо!..", і аж тоді пішла сама вечеряти.
Тарас заснув не одразу: навала вражінь дужала фізичну втому. Поля безмежні, могила, чумаки, воли і оті стовпи залізні...
— Чи казати Катерині та Микиті, що я бачив залізні стовпи?
Подумав-подумав — і рішив, іцо краще не треба. Микита все одно не
повірить. Він уже в Адесі був, то, може, й сам бачив оті стовпи. Катрю, може, й можна було б одурити, так вона така ж добра... Ні, не буду я її дурити.
Згадка про Катрю наповнила теплом дитяче серце і, повернувшися набік, Тарас міцно заснув.
XX
Дуже гарне дівчатко вийшло з отої Катрі. Височенька така на зріст, тоненька, гнучка. Очі добрі, як гляне — мов квіткою обдарує.
Гугнявить трошки — то дівчата на вулиці так і прозвали — "Катря гугнява"... Але це якось її не псувало.
Дуже любила співати — все, було, розлягається її голосочок по подвір’ю. І квітки ще дуже любила. Ото в неї — яких тільки хочеш квіток; і чорнобривців грядочка, і любистку, є царська борідка, трав’янці, королів цвіт, зірки, кручені паничі, рута, м’ята. Як тільки трошки вільної години — вже поле. Поле й співає. А мати гукають:
— Катерина! Доки ти будеш там із твоїми квітками? Іди краще полотно вмочи. Чуєш?
— Зараз, мамо!
Перестрибнула через перелаз, узяла на призьбі рукава, що недавно почала вишивати, й пішла за хату в садок.
— Ку-ку!.. Ку-ку!.. А де я?..
— Це ти, Тарасику? А що ти там робиш. Не лазь по бур’янах — там вужака тебе вкусить. Іди краще сюди та поможеш мені полотно зібрати.
— А де я? Ти знайди попереду. Ага — і не знайдеш, і не знайдеш.
— Ану-ну чи не знайду?
Катря швиденько збирає полотно і біжить за Тарасиком, нароспів приговорюючи:
Бобре-бобре! Ховайсь добре,
Бо як спійму —Шкуру здійму.
Тарас ховається у високій траві, скаче в кущі. Катря вдає, ніби його не бачить. Аж нарешті догнала й спіймала за руку.
Тарасик дзвенить сміхом, виривається, вдає, ніби хоче вкусити сестру. Полотняні штанці його по коліна в грязюці, з пазухи тече якась юшка.
— Ой, лихо!.. Що це в тебе?
-Де??
— Та оце тече...
— Та-а! Це я видрав яєць. Аж шестеро. Та злізав із груші, а вони й той...
— Ходім же я хоч обмию тебе. Берися за полотно.
Тарас береться за кінець. Катря біжить, волочучи за собою хлопця. Тарас регоче, упирається ноженятами.
Коло потоку Катря мочить полотно, розстелює. Потім вимила Тараса, посадила коло себе й узялася за вишивання. Вічна дівчача робота. Починається відтоді, коли мале зуміє держати голку в руках, і кінчається, коли ті руки складаються на грудях.
* Катрусечко, голубочко! Розкажи казку. Та страшну-у, страшну.
— А не боятимешся?
— Я нічого не боюсь.
— Ач який хоробрий! Ну, гаразд, слухай.
І починає казку. Але не страшну, а повну доброї скритої моралі.
— Жили собі три брати. Двоє було розумних, а третій дурень. Як помер батько, почали сини ділитися. То розумніші сини все собі позабирали, а дурневі й не дали нічого. Самого бичка. А дурень і тому рад.
— Оце, каже, продам бичка у ярмарку та куплю пряників бага-ато!
— Ото-то! — кажуть брати й сміються.
— Повів дурень свого бичка на ярмарок — так що ж? Ніхто й не торгував навіть. Вертає дурень назад із своїм бичком. А йти через ліс. Сів під липиною відпо...
Катря перервала. Закивала Тарасові рукою, щоб сидів тихо... На дерево сіла зозуля.
— Зозуле-княгине! Скажи скільки мені год жити?
І починає рахувати, загинаючи пальчики. Але зозуля щось мало кувала: зареготалася й полетіла. Тарасик довго стежить за нею очима.
— Ка’ !.. А далі що?
— А що?
— Та казку ж, ну!..
— Яку казку?
— Та як отой став під липиною.
— Хто став?
— Та дурень же!
-Ти?
— Хіба я дурень?
І довго регочуться обоє. Катря лоскоче Тарасика, а потім знов оповідає казку. Під тихий журкіт слів засипає Тарасик. Катря поправить йому голівоньку й знов береться до віковічного свого вишивання.
У неділю весь день Катря з братіком. Забере його на озеро — так називали вони невеличке плесце на потоці. М’ята тут росте берегом. Над глибоченькими місцями очерет. Не так високий, як густий; і весь повився берізкою та горошком синьо-червоненьким, що цвіте ото аж до самого снігу.
Навіть латах розіслався по воді. Як жовті квіти його поодцвітають, на місце їх тиковки поробляться. Різак гостролистий та ще оті маківочки біленькі, що про них кажуть, ніби вони врожаяться й цвітуть на тім місці, де русалка з молодиком поголубляться.
Край берега в одному місці купа густої лози, коло неї півники. Тут же пісочок жовтенький, так от на тому пісочку й купаються Катря з Тарасом.
Попереду викупає братіка, надіне на нього чистеньку сорочку. Потім сама почне купатися. Хлюпочеться, співає.
Далі нарве квіток, сплете два віночки. Понадівають. Крихот у ганчірочку зав’язати не забула — годують вівсянку у потічку, дивляться, як маненькі рибки метушаться.
— А знаєш, Тарасику? Це воно тільки вдень рибина. А вночі — це русальчини дітки. Вони при місяці колишуться на лататті та на отих біленьких маківках.
Потім підуть у степ. Гарно у степу!.. Он нивка льону голубого, он просо, он латка картоплі, обсаджена соняшником. Череда пасеться на толоці, телята вибрикують та стригунці. Чумацька валка зупинилася; воли повипрягувані полягали. Катря вказує братікові.
— Оце голубі воли називаються. А ото — зелені. А ото — глива.
-1 звідки ти, Катрусечку, все знаєш?
— Отак, пак! Батько чумак, а я щоб не знала.
— Ти, мабуть, усе, Катре, знаєш. А що ото вчора батько казали про дядька Тимоху, що у нього "два дні поля"? Як це — "два дні"?
Катря посміхається.
— Отакий з тебе хлібороб, що й цього не знаєш. Тож три упруги є. Ранній упруг — скільки до обід виореш. Обідній — скільки до полудня виореш. І вечірній
— скільки до вечора виореш. Оце тобі три упруги дають день. Як ото кажуть "день землі" — це означає, що у нього стільки землі, щоб за день виорати.
Тарасик дивується всезнайству Катрі й починає відчувати до неї не тільки любов, а й повагу.
І учтивості навчає Тараса не хто, як Катря. Як чолом оддавати, як до старших говорити. Вивчився Тарас від хлопців чорта згадувати, то Катря одразу це припинила.
— Ти так не кажи, Тарасику: "чорт його знає", а кажи: "Бог його знає". Чорта ніколи не треба згадувати. І як хто тебе вдарить, то ніколи не кажи: "щоб тебе чорт узяв", а кажи краще: "Бог з тобою". Бо як чорта згадуєш, то він до тебе приступає ближче, а янгол оддаляється від тебе.
І все Катря, все Катря. І в малих випадках і в великих. Раз як ото ще меншеньким був Тарасик, то наскочив на попових індиків. Махав на них паличкою, а вони гелготіли. А потім один, мабуть, генерал, галдикнув "в атаку"!
— й кинувся на хлопця. За генералом штаб, а за штабом і вся армія.
Тарас закричав не своїм голосом і до того злякався, що не міг навіть бігти. Крик почула Катря. Влетіла в купу індиків, коли вони вже почали скубти Тараса
за голі литки. Підхопила на руки й винесла.
Але довго ще після того Тарас зривався вночі й кричав:
"Ой, рятуйте!.. Гиндик із кишкою женеться"!
А другий випадок був серйозніший і міг скінчитися криваво.
Раз якось дуже розпустувався Тарасик. Все намагався на Рябкові верхи покататись.
— Не займай!.. Він тебе вкусить! — кричить Катря.
А Тарас мов і не чує та все лізе на Рябка. Тільки пес хитрий — візьме та й ляже. Тарас смикає Рябка, щоб уставав, а той не хоче.
Аж ось показалася череда. Корови йшли, вівці, бугай. Тарасові прийшло в голову замісць Рябка покататися на барані. Вибрав найбільшого і з розгону скочив йому на спину. Баран був здоровий, отже витримав, але тут сталося щось непередбачене.
Бугай громадський був скотиняка смирна. Він нікого ніколи не займав, і ніхто його не боявся. Пастух безпечно гнав його вулицею, бо справді ніколи нічого не траплялося. Але тепер чи бугая роздратувала незвичайна комбінація
— хлопець на барані, чи ще що, а тільки бугай кинувся на ту комбінацію.
Один удар головою підкидає вверх і Тараса й барана, другий удар прийшовся по самому барану, третій приготовлявся для самого Тараса.
Але в цей момент вибігла з воріт Катря. В руках у неї був невеличкий прут. Де і коли вона його схопила — не тямила, як не тямила й того, що кинулася з тим прутом на бугая й щосили вдарила звірюку по голові.
Здивований бугай став, врившися ногами, й витріщив очі.