Тож, зібравши плоди нив моїх, сказав я, багатир Абрамелех:
— Душе моя, маєш добра багато, на многі літа. Спочивай же: їж, пий і веселися!
Нині ж це збільшилося майно моє вовною незліченних овець моїх та ягнятами отар моїх.
То, може, хоч тепер, о Трояндо Саронська, вислухаєш ти мене й визнаєш гідним перебувати в присутності твоїй?"
— Чисто умову про винайм винниць підписує зі мною! — із зневагою кинула таблички Магдалина. — Як пришле ще раз, скажіть: не мала часу! Прочитаю завтра!
— Та й то аж увечері! — додала Сара.
Підняла з підлоги диптихон і поклала його на балюстраді веранди.
— А тут — ще одно писаннячко!
Сара схилилася до своєї пані й добула з кишені капсули[139] в короткім рукаві своєї туніки маленький пергамен, запечатаний восковою печаткою.
Промовила тихо:
— Той же Абрамелехів посланець хотів це дати в твої власні руки, доміно. Це таємний лист Хеттури, вихованки первосвященика Каяфи й разом — небіжки радника Абрамелеха. Вона прибула вчора до нашого сусіди з Єрусалима.
— Що ж може писати мені ця дівчина? Уперше чую про неї! — здивувалася Маріам, розломлюючи печатку.
На пергамені було написано по-жидівському:
"Іменем Всевишнього прошу шляхетну пані знайти спосіб якнайскоріше побачитись зі мною. Справа незвичайної ваги".
— Цікаво! Але про це помислимо потім. Давай, нарешті, накуплене! І поклич орнатрікс[140]! Нехай засвітять усі лампи! Адже так нічого не побачимо!
— Як лебединий пух! — за хвилину доторкалася Маріам щокою до м’якої білої тканини.
— Із цього Марта зробить Лазареві теплу загортку на студені ночі[141], коли він із Симоном у побожних диспутах забуває про час.
Мінливою веселкою розкинула перед собою легесенький серпанок над схиленими головами служниць.
Невільниці знали: доміна ніколи не повернеться з закупів, щоб не обдарувала хоч дрібничкою! І очі дівчат радісно танцювали по мінливих тонах красного виробу далеких ткачів.
А Магдалинина думка відскочила назад: чому Марта так конечно хотіла бачити її, Маріам, на вечері?
— Це тобі, Capo! — вернулася до накупленого. — Братимеш, як ходитимеш зі мною. А фінікійське намисто тобі, Ґалло! — простягла ясноволосій галлійці.
— Тобі, Ґерано, це на нову туніку! Здається, ти вже давно не мала чогось відповідного!.. Та не виціловуйте мене так! — сміючись, легенько відштовхнула улюблених рабинь.
— Той жовтий завій тобі, Філіно! А оце, — збирала фалдами тирську пурпурову, сріблом гаптовану тканину, — це чудове! Позавтра відвеземо це Марті! Їй буде дуже до лиця!
І знов скочила думка: "Учитель тебе дуже любить!.." Але попереднього разу, як був Раббі у Витанії, Марта мене не кликала…
— Блакитне — це для Мірініон. Буде в ньому, як мрія. Ну, а це вам. на туніки! Поділіть самі! — посунула до рабинь кілька шматків тканин.
— Світла доміно! А що ж — собі? — вдаючи переляк, зіп’яла руки Сара.
— Не бійся! Собі лишаю дві найдорожчі речі. Ось намисто з єгипетських амулетів і найцінніший — оцей магічний талісман… Позавтра, їдучи до Витанії, спочатку знову поїдемо до Єрусалима… Та не цілуйте ж бо знову!.. Я це купувала для своєї приємності, щоб побачити вашу радість, а не на те, щоб ви мене виціловували… Цей дорогоцінний пуп’яночок немов скам’янілого лотосу, — підняла в руці блакитно-зеленяве яєчко, — вартий, щоб про нього дещо знати.
— Яка ж чудодійна сила укрита в ньому? — з цікавістю запитала Сара.
Інші дівчата, що не раз чували від своєї пані чудові "чарівні казки", як вони це називали, враз посідали довкола на підлозі й наставили вуха.
— Чудодійна його сила така: віра у вічність життя. Зроблено цей амулет із таємного каменю, що зветься каллаїс[142]. Таких камінців на всьому світі знають тільки вісімсот п’ятдесят. Більше їх не було. А чи знайдуть ще? Власне, у передвіку була створена одна велика плита, яку ще найперші люди розбили. Саме на вісімсот п’ятдесят шматочків. Це число відоме із прадавніх магічних книг тих людей, що разом із своєю велетенською землею, Атлантидою, були потоплені потопом і поглинуті морем — власне за те, що розбили каллаїську плиту, на якій були написані закони праведного щасливого життя[143]… З того часу люди вже не знають, як мали б жити справно…
Напружену увагу дівчат зненацька розбив несподіваний звук: у високій бронзовій лампі зашкварчав олій. Дівчата оглянулись, але ніхто не рушився з місця.
Тільки за якусь хвилину швидко звелася на ноги й оправила ґніт кельт-іберійка Ґерона.
— Це голос мого краю, — сказала схвильовано і вказала на гніт. — Це духи моїх мертвих нагадують мені: "Чи не забула?"
І вона з пошаною торкнулася устами кам’яного яєчка.
— Так ти знаєш про нього? — здивовано запитала Маріам.
— Знаю, світла доміно. Багато чула ще в дитячі роки. Але бачу цей камінь уперше. От неначе сам він прийшов до мене! І мої очі оглядають його… Цей камінь, доміно, дуже щасливий! Присвячено його богині Белісені[144] — хай буде вона милостива до тебе, ясна доміно, й до всіх нас!
— І про Белісену знаєш?
— Аякже! Це ж наша богиня! Таємнича, як Місяць на небі, що зникає в пітьмі вічної ночі по другому боці Землі! Але відроджується знову, наростаючи Повним Колом Вічності. Цим з’явищем Місяць говорить людям: "Вічної смерті нема! У світі немає повного знищення. Є тільки Вічне Життя!.. Життя у змінах". Але ця мова Місяця, — так говорять наші жерці, — буде незрозуміла людям, аж доки сама Белісена, що її знаком є Місяць, не відкриє людям цієї таємниці… — поважно переказувала Ґерона науку й "істини", засвоєні з дитячих літ.
— Так! — потвердила Магдалина.
— Тільки ж люди не можуть тієї істини й того закону пізнати, аж доки не складуть знову докупи всіх шматочків каллаїської плити[145]. А тоді зможуть прочитати оцю сітку таємних знаків.
Показала на світлі тонесенькі жилки яєчка. Голови дівчат схилилися віночком над таємним камінцем.
— Тепер же, — додала Ґерона, — можуть тільки трохи прочитати велетні, що їх у моєму краю звуть "Дужі"[146]. Вони злітаються в наших лісах у День зустрічі… А той, хто має в себе такий камінець, дуже щасливий!
— Нехай же й нашій світлій доміні принесе він радість і щастя! — озвалася Сара. — Хай не допустить, щоб і тінь найменша впала на твої дні, доміно! Але дозволь запитати: чому той купець, що ми в нього купували це яєчко, говорив, що каллаїс знаходиться тільки в людських могилах?
— Так воно й є. Ще й виключно в тих, де більш як тисячу літ пролежало людське тіло без тління[147]…
З обгорненого прохолодою саду на балюстраду тераси срібною хмаркою злетів білий павич Ocellus[148]. Очком назвав його Кай, даруючи його Магдалині перед своїм "вигнанням із раю".
— У сотках його очей читай мою невгасиму тугу завжди й невідлучно бути близько тебе!
— Нарешті ти згадав про мене! — простягла Магдалина руки до павича.
— Ідіть, дівчатка! — звернулася до невільниць. — Capo! Сьогодні ванну на пізніше!
Невільниці зібрали порозкидані тканини, швидко зробили порядок у покої та відійшли.
Маріам набрала у жменю прозорих, як скло, зерен гоуранської пшениці[149], викоханої на вулканічних землях.
Приманила павича трелем, як гірські пастухи кличуть кіз, і простягла йому свою рожеву долоню. Перламутровий птах обережно брав зерно по зерну, і його біла егретка схилялася, немов у поклоні, перед Магдалининою красою.
Блідо-фіалкові грона гліциній звисли поміж гнучких рослин, що вилися по коринфських колонах тераси; тьмяно освітлені блиском ламп, нагадували собою грона дозрілого грецького рожевого винограду.
Магдалина вдоволено зітхнула: почувалася бадьорою, повною сил і радості від того гармонійного акорду барв, що його утворювали на терасі рослини, немов співаючи прекрасну зорову мелодію. В дусі додала до цього акорду і свою постать з перловою сіткою на бронзовім, як листя осінніх виноградників, волоссі…
Відчула ще повнішу насолоду, помітивши, що біля тераси за сьогодні розцвів білий разок блідо-рожевих велетенських лілей сцілли[150] — морської цибулі. Їх ніжний, але міцний аромат, ніби з малою домішкою гострого коріння, вирвався на терасу, виповнюючи собою простір поміж листям рослин.
Марія гладила павича…
Раптом відчула, що гармонійний акорд її ніби повного вдоволення забринів сумом. Мінорний звук розростався в тиху хроматичну гаму… Вона ніби пливла в порожнечі… Й ця порожнеча втягала в себе й саму Магдалину.
"Ах! Це ж місце, не виповнене Каєм!.. Кохання — це перша сходинка до залежності…" — проглиблювала думку, що була спинила її в порталі…
Усміхнулася. Згадала про ті "сходи в коханні", що про них була мова з Каєм при першій знайомості..
Кай… Кай! Це його бракує їй тут! Через його відсутність розкривається ця порожнеча довкола! Як давно — й як недавно! — була ця перша знайомість.
Усміхнулася знову, згадавши, як тоді, по тиверіадськім землетрусі, приїхав до неї прокураторів посланець із дотепним листом батька до сина.
"Нехай вибачить мені красуня, — писав Каєві Пилат, — але ж я тебе посилав бути моїм заступником не виключно на її симпозіонах. Тож вернися на хвилинку додому, щоб скласти бодай короткий звіт про твої перші урядові кроки на цій такій непевній і хисткій землі…"
Давно вже Оцеллюс злетів на заплетену гліциніями галузку високого теребінту, а Маріам усе ще стояла з простягненою рукою, хоч на долоні не було вже й зернятка.
З далині, від оливного гаю, озвалися чисті ноти солов’їного співу… У відповідь на перший звук по різних кінцях саду затремтіли, мов кришталеві флейти, і збудили ніч.
Вона ніби розплющила очі, в яких блищала й розросталася безліч іскристих зір…
— Любов?.. — зітхнула Магдалина, отямившись. — Але безмежна… абсолютна, в якій розчинились би та перетворились у сяйво і власна істота, і цілий світ!..
Плела далі сітку думок, в яку хотіла зловити власне серце, А на те, неначе на звуках солов’їних співів, прилетіли слова улюбленої Каєм пісні Сафо:
Тисячу вух має ніч і чує все!
І крізь удари морських хвиль чує вона…
Але ж сама — німа. І нічого не зрадить…
Маріам зійшла із сходів і нахилилася над квітами Сцілли. Впивалася ніжним ароматом, але вже думала про саму Сафо…
Наймудріший із мудреців, філософ над філософами, Платон називав Сафо прекрасною і мудрою десятою музою[151]: "Мудра й незабутня, поки стоятиме світ".
Може, більш незабутня, як справжні музи!
Яка незабутня й ця прекрасна казка про її смерть, казка, що її склав поет, одягнувши у форму живої дійсності той скок Сафо з Левкадської скелі в морську безодню… Кому ж бо в Афінах, від малої дитини й до темної перекупки, не відомо, що "скочити з Білої скелі, званої Левкос", означає: "позбутися життєвих прикростей?…"
Але де ж узяти на те сили, щоб, як Сафо, кинутися, мов птах до лету, в цю чисту, ясну безмежність?..