Вдома у них бібліотека була яка? Зоотехнічна література для Дашуньки і кіль-1 fea книжечок про комбайни і трактори — вся Гришина паука. Для мами Сашки все навчання і читання скінчилося в школі, а подальшою літературою назавжди залишилися пісні, яких вона зпала, може, сто, а може, п двісті тисяч і які співала або ж голосно для fceix, або для подруг, або для сина й невістки, а то й для самої себе (що було найчастіше).
Обідати Гриша, як це легко можпа здогадатися, того дпя пе став, а взявся за Гоголя, читав і перечитував згадану з біса симпатичною молодою бюрократкою "Повість про те, як посварилися Іван Іванович з Івапом Пикпфоровпчсм" — ніяк не міг уторопати, яку дотичність мас класика до наших турбот.
Нарешті, вже після третього прочитання, збагнув Гриша, на що натякала вродлива завідуюча райфінвідділом. Це була розмова Івапа Івановича з голодною й нещасною небогою. "Гм! що ж, тобі хочеться хліба?" — питав Іван Іванович. "Як же не хотіти! Голодна, як собака".— "Гм! — відповідав звичайпо Іван Іванович.— Так тобі, може, і м'яса хочеться?"
— Ага,— зрозумів Гриша,— ця ляля вважає, що стадіон і все інше — це для пас однаково, що для гоголівської небоги м'ясо. За кого ж вона вважає пас? Не була у Веселоярську? Ось я запрошу її, скажу все, що про неї думаю, а тоді... Тоді... втоплю в Дніпрі, і хай шукають...
Коли трохи нерекипіло в душі, Гриша спробував міркувати тверезіше. Ну, втопить він ту лялю, а що далі? Хіба давала коли-небудь бажані наслідки політика терору проти окремих осіб? Кожен, хто вчився в школі, скаже валі прямо: пе давала і не дасть. Треба шукати інших шляхів. Кардинальних і визначальних.
Уночі, коли Дашунька прийшла з ферм, віп спробував піддобритися до неї і розповів, як хотів купити їй у райцентрі французьку компактну пудру.
— Чом же не купив? — спитала Дашунька.
— Ти знаєш, так голову заморочили, що й забув.
— Чим же тобі заморочили твою головпнську голову?
— Сам собі заморочив. Задумав збудувати стадіон у Веселоярську.
— Стадіон? А що па ньому робити? Фіззарядку пенсіонерам? Так у пас і пенсіонери не гуляють, ніколи фіззаряджатися. Довго ти думав?
Гриша образився. Коли вже й найближча людина таке...
— Футбольну команду організуємо,— сказав він,— в першості станемо брати участь.
— Аз кого ти її організуєш? Треба двадцять два хлопці, а в тебе самі дядьки та діди...
— Ну... олімпіади будемо проводити. Наприклад: олімпіада сприязненпх сіл. Дівчата несуть таблички з назвами сіл. Ти, наприклад, табличку з написом: "Всселоярськ".
— Сам і носись з такою табличкою, а в мене своєї роботи вистачить!
З цими словами Дашупька відвернулася від Гриші, і той мав леи"ати самотою і в темряві загинати пальці па руді: Зінька Федо-рівпа пе помогла — раз, Ганна ііанасівпа не помогла — два, районні організації не помогли — три, рідпа дружина не помогла — чотири. Хто ж поможе? Хто підтримає? Хто зрозуміє?
Ось так і вийшло, що зла доля, а висловлюючись пауково, несприятливий збіг обставпп, штовхнули Гришу в обійми до Пшоня. Бо що таке Пшонь? Фізкультура й спорт. А що таке стадіоп? Відповідати не треба.
Зранку Гршла заскочив до сільради, спитаз Ганну Панасівну, чи не мас чого-небудь негайного, тоді трохи понудьгував, пе подаючи зпаку, і повідомив:
— Значить, я поїхав по колгоспу, а ви вже тут без мене...
— Як то по колгоспу? — сполошилася Гаппа Панасівна.— Колгосп напі займає територію цілих п'яти сільрад! Де ж вас шукати, коли питатимуть з району?
— На нашій території! — гнівно гукнув Грпша.— На весело-ярівськіп території, Ганно Панасівно! Прошу це запам'ятати раз і назавжди.
— Та меиі що,— зітхпула Ганна Панасівна,— мені аби знати, де ви...
Гриша завів сільрадівського мотоцикла (сказано вже, що родинні "Жигулі" віддано в розпорядження Дашуньчппе) і поїхав до школи. Власпе, шукати там і пе мав чого, бо канікули ж, нікого в школі немає. Але куди їхати? До Несвіжого, де заквартпрував Пшопь? А яка гарантія, що той сидить серед новісіньких меблів Несвіжого? Такий чоловік має утверджуватися на роботі навіть тод;, коли й роботи немає. І тут державно мпслсипя пе підвело і'ришу..
Біля школи стояв "Москвич" Несвіжого, а біля "Москвича" Ре-кордя власиою персоною, крутячи довкола товстого пальця ключики від батьківської машппи.
— Все крутиш? — глушачи мотоцпкла, сказав Гриша.
— Ага. А що?
— Це я тебе мав би спитати: а що тп тут робиш?
— Стережу соп трудящих.
— А сам як — думаєш трудитися?
— Питаннячко!
— Притягнемо за дармоїдство!
— А в мене жетон!
— Знов з цим жетоном своїм!
— Я представляю у Веселоярську, може, сорок чотири доб-ровільпих товариства.
— Скільки, скільки?
— Сорок чотири!
— Ну, гадство! — не втримався Гриша від непарламсптського вислову.— Я думав, їх штук десяГь, а їх розвелося вже он скільки! Ти що — квартиранта свого сюди привіз? Де він?
— На робочому місці. В спортзалі.
Спортзал! Грпіпа виріс у Карповім Ярі, глиняний яр, глиняно село, пшняпі хати, школа теж у глиняних хатках, в одній перший — четвертий, в другій п'ятий — сьомпй, у третій восьмий — десятин класи. Які вже там спорт і що якісь зали! А тепер двоповерхова цегляна школа, класи, лабораторії, зимовий сад, бібліотека, їдальня, і нарешті — добра третина будівлі — храм здоров'я, спортзал, гімнастичні снаряди, шведські стінки,'боксерські "груші", батути, стоси м'яких лоролоповнх килимів. Правду кажучи, Гриша тут ще й не був жодного разу, тому ступив до спортзалу несміливо, шанобливо, з пієтетом, себто з деяким дрижанням кінцівок, хоч і невловним, але сутнім. До того ж налякали його якісь незвичайні звуки-гукя, різкі викрики, щось геть неждане:
— Леопольд, жалкий трус, выходи!
Дітей у Гриші не було, а механізатори пе мають часу дивитися мультфільми, тому він навіть уявлення пе мав про телевізійного кота Леопольда і з деякою цікавістю трохи постояв і подивився, що викоюють з ледачим і пеиоворотрсим котом каноспі мишенята па кольоровому екрані, 59 сантиметріз по діагоналі.
Лише згодом він згадав мету свого приходу сюди, відвів погляд од телевізора (недалеко іі відвів, до речі!) і побачив поруч з цим чудом техніки, інформації, мистецтва і одурінпя самого товариша Пгаопя, який, вигідно розлігшись на м'яких поролонах, накривши обличчя своєю панамкою, спокійнісінько собі спав під крики зухвалих мишенят, які намагалися відомстити лінивому котові за мільйонполітні кривди своїх пращурів. Причина такого, прямо скажемо, недоречного і раннього сну приховувалася таки по в отому телевізійному галасі, а в пляшкоподібнііі посудині без етикетки і мисочці з малосольними огірочками, що стояли на телевізорі. Пшонь лежав так зручно, що міг би дістати і пляшку, і огірочок з мисочки як правою, так і лівою рукою. Це Гриша помітив і оцінив. І, може, саме це вселило йому в душу якусь повагу до Пшопя. Та й як же інакше? Ми завжди хочемо поважати людей, до яких доводиться звертатися по допомогу. А Гриші потрібна була Пшонева допомога як фахівця.
— Товаришу Пшонь! — тихенько покликав віп.
Хропіння у відповідь було таке, піби перетрушували кістки єгипетських фараонів у всіх династій (а династій там було багато, ой-ой!). Гриша аж відступився трохи назад, бо здалося йому, що в розпластаному на поролонах сплячому Пшоневі взагалі немає нічого тілесного, а самі кістки, і тих кісток мовби удвічі більше, ніж у всіх людей. Що за мапа!
— Товаришу Пшонь! Чуєте? — ВЯЇС голосніше гукнув віп.
Маслаччя заворушилося, заторохтіло, папамка полетіла з обличчя сухого й злого (може, це й не мумія фараона, а мумія скорпіона?), кістки торохнули ще раз, а за ними голос в'їдливий і пе-вдоволений:
— Що там? Чого треба?
— Це я,— сказав Гриша.— Левспедь. Голова сільради.
— А-а.— Пшонь сів, протер очі, тоді кпнув за спину руки, вхопив з мисочки огірок, хрумкпув.— В чом дело?
— Огірочками закусусте?
— Сказано ж було: я — вегетаріанець.
— А пляшка без етикетки? Продукція тітки Вусті? Можу організувати вам дільничного Білонерків ця, він усе вмент оформить.
— Я його сам оформлю! Ви ще мене не знаєте. Коли я п'ю са-могопку, то не для того, щоб її пити, а для того, щоб знати, які безобразія тут у вас кояться. Ясно? І коли вп думаєте, що я спав на робочому місці, а ви мене розбудили, то знайте, товаришу голова, що в цей час внутрішнім зором бачив ваше двосжонство, яке може перейти і в троєжопство! Катерина Щусь і Дарина Порубай вам знайомі? А ваша помічниця па комбайні?
"От гадство,— холонучи, подумав Гриша,— це Рекордя вже все йому виляпав, а цей, бач, спить, а на вус мотає".
— Я б вас попросив,— намагаючись бути офіційним, сухо промовив Гриша,— я б не хотів, щоб ви...
— Ну, ну,— догризуючп огірок, добродушно поглянув па пьсго Пшонь,— цс я так, між іншим. Для моїх карасиків. А тепер вірите, що Пшопь — це Шпопька?
— Я до вас у зовсім іншій справі,— дипломатично ухилився од відповіді Гриша.— У мене до вас прохання.
— Прохання?
— Так.
І тут Гриша розкрив свою душу. Про стадіон і про пайвищі мріяння. Це було так несподівано, що навіть Пшопь з усіма невичерпними запасами його пахабства трохи розгубився і не пйва-живгя виступити в ролі консультанта, а тільки сказав:
— Є в мене один чоловічок!
— Знавець? — зрадів Гриша.
— Ох і чоловічок же! Геній спортивної справи! Заслужений консультант усього, що треба проконсультувати, непохитний авторитет, кладезь спортивної мудрості.
— Де ж віп?
— Далеко.
— Ми могли б запросити?
— Трудпо, але можпа.
— Що для цього треба?
— Треба подумать.
— Прошу вас, подумайте.
— Значить, так: я ще трохи тут посплю, а вже тоді подумаю. Гриша позадкував шапобливо і з пієтетом.
Ще того дня віп упіймав у степу Зіньку Федорівну і заговорив про фіпапсову підтримку для того, щоб запросити і гідно зустріти прославленого консультанта зі спортивних питань.
— Та нащо він тобі? — зітхнула Зінька Федорівна,— Стадіону однаково ж ніхто не фінансує.
Г — Бо кемає ідеї. А ко;іи дамо ідею — все з'явиться: і гроші, й підтримка, й розуміппя.
— Бог у хмарі з'явиться,— мудро зауважила Зінька Федорівна.— Хочеш — то й запрошуй цього свого...
і — Сільрада не має представницьких коштів, і — А я їх маю?
і — Ну, тоді... Тоді, Зіпько Федорівно, я... па свої власні... що
{комбайнерські...
І — Проторгуєшся.
> — А я па жппва знов до вас па комбайн попрошуся!
Колп навіть голова голови пе хоче зрозуміти, то як же жити далі?
ЗАВУХАШДЫОСО?
За час своїх переселень і перейменувань Весслоярськ, можна сказати, призвичаївся і до радників-порадннків, і до консультанті в-проектантів, і до ерудитів-єрупдитів,— тепер тут нікого й нічим не здивуєш.