День шостий

— Подобається мені цей ваш звичай притрушувати травою підлогу.

— А більше нічого не подобається? — поправляючи (тобто ще дужче розкублюючи) волосся, заде­рикувато спитала Санька.

— Немає слів.

— Мабуть, у статутах ваших не записано? — за­сміялася вона, і Козак мстиво подумав, що Санька близька до істини. Султанов умів говорити з бійця­ми, досягнувши в цьому вмінні справжньої доско­налості, але дівчата — це ж не солдати. "А що ти вмієш?" — спитав суворо самого себе.

— Ви сідайте, — запросила Надя. — Товаришу Султанов, ну чого ото ви ходите й ходите по хаті? Ви ж гості. Посидьте в нас хоч трошки. Веню, а ти?

— Я постою біля тебе, — сказав Козак.

— Ні, ні, і ти сідай. А Саня щось вам повечеряти там...

— Тільки без частувань! — підняв руку Султа­нов. — Солдат живе не вечерями, а...

— Може, любов'ю? — не сходячи з свого місця, насмішкувато кинула Санька.

— Сном, — сказав Султанов. — Правда ж, Веніаміне?

— То й спали б собі, а не тинялися по хатах, — безжально відрізала Санька.

— Наш обов'язок — провідувати мирне населення.

— Може, Надька мирна, а я — ні.

— Ну, Саню, — обізвалася Надя, — хіба ж мож­на так? Ви її не слухайте. Вона за день як намучить­ся з господарством. Та ще зі мною. А це сьогодні ми ще тата свого згадали та наплакалися обидві, як дурні. А тоді Саня купання затіяла, а я татові листа напи­сала. А ви, Султанов, пишете листи додому?

— Нема кому писати. Всі на фронті. Брати на фронті. Батько на фронті. Мати сама зосталася. Ста­немо всі їй писати — нічого не зможе робити, тільки читатиме наші листи. А в нас звичай: вогонь до­машній підтримувати треба, щоб не згас. Не згас­не — будемо живі, повернемся додому, тоді матері все розкажемо.

— У нас такого звичаю немає, — зітхнула Надя. — Соломою топимо, хіба цей вогонь збережеш так дов­го? У нас добре слово, як вогонь. Ти ж, Веню, пи­шеш батькам?

— Пишу.

— І часто?

— Щодня, — збрехав навіщось Козак.

— І я щодня пишу татові. Саньці ніколи, а я лежу собі, дивлюся у вікно і пишу й пишу. Ти ж пам'я­таєш свої листи до батьків, Веню?

— я? Ні, не пам'ятаю.

— А я так усе пам'ятаю. Хочете: прочитаю вам листи до тата?

Султанов сів до столу, зняв пілотку, пригладив волосся, знову підвівся.

— Можу тільки пошкодувати, що не почують усі бійці нашої батареї.

— Ви ж, мабуть, і не зрозумієте по-українськи.

— Два роки служу на Україні, може, ще й одру­жуся з українкою — треба все розуміти! — заспокоїв її Султанов.

каганець стояв на краю скрині між вікном і Ко­заком, світив Наді в обличчя, вона попросила:

— Відсунь його трохи, Веню.

— Тобі ж темно буде читати.

— А я без світла.

І справді стала читати, заплющивши очі, відки­нувши голову, звертаючись уже й не до них, а ку­дись у далину, в простори і безвісті:

"Добрий день, дорогий наш таточку! Ми з Санькою живі й здорові, чого й тобі бажаєм. Вже три тижні, як ти погнав худобу за Дніпро, а листа від тебе ще не було і ми вже непокоїмося. У нас вдома все гаразд. Саня підгорнула картоплю. Кури несуть­ся. Лелеченята вже літають. Підсвинок дуже рився, довелося кликати діда Захарка, щоб він вставив йому ще одне кільце. Саня сміється, каже: підсвинку в писок кільце, а фашистові в гузно пірце! Коли вже ти відженеш худобу і вернешся, тату? Як задержуєш­ся, то напиши нам листа. А ми ждемо й зостаємося твоїми дочками. Надя і Саня. Обіймаємо і цілуємо нещотно раз".

— Можу тільки пошкодувати, що не маю таких дочок, — сказав Султанов. — Вони б мене обіймали й цілували — яке блаженство і який захват!

— А ми вас поцілуємо, як захисників, правда ж, Саню?

— Хай же захистять спершу! — гукнула Саня.

— Так ніхто ж не нападає на нас.

— А тобі хочеться, щоб нападали!

— Ну, чого ти, Саню, така? Хочете, я ще один лист прочитаю? Той, що сьогодні написала?

— Читай, — тихо попросив Козак, — читай, Надю, скільки захочеш...

Несподівано в цих листах відкрився для нього порятунок. Поки Надя читала, Султанов закам'яні­ло стояв посеред хати, Санька відсунулася в куток до печі і тільки невиразно біліла звідти своєю ліни­вою постаттю. Щось чисте, нескаламучене проляга­ло між ними, і Козакові хотілося, щоб так було, поки вони з Султановим і підуть звідси. І Надин голос, ніжний, цнотливий, ще мовби додавав усім їм чис­тоти, лунав, як запорука безкорисливої людської вірності:

"Добрий день, дорогий наш татусю! Ми живі й здорові, чого й тобі бажаєм. Фронт до нас не прису­нувся ще, тільки вночі десь грюкає у степах, але да­леко і все стороною. У нас у городі біля старого по­грібника стали гармати. Прийшли вночі бійці і стали, і тепер наше обійстя охороняють доблесні захисни­ки Вітчизни. У них дуже гарний командир Султа­нов, а також є один боєць Веня, він схожий на Марущаччиного Петра, такий добрий і поштивий. Учора у нас на Дніпрі була бомбйожка. Саня не каже мені, а я сама чула й знаю. А так на Дніпрі наче все вмерло. Пароплави не гудуть, баржі не причалюють, і хлопці з них не прибігають за крашанками та кур­чатами. Чи ти вже скоро відженеш свою худобу, тату? Чому нам не пишеш? Саня щодня бігає на пошту, а там кажуть, що немає нічого, а до тебе листів не приймають, бо ніхто не знає, де ти. Де ж ти, таточ­ку? Зостаємося твої дочки Надя і Саня, обіймаємо тебе і цілуємо міцно-міцно".

Навіть Султанов, видати, розгубився від страш­ної правди, яка розкрилася перед ними з цього лис­та. Він мовчки сів до столу, Козак теж не знав, що й казати, але розумів, що треба знайти хоч якісь слова, і ляпнув перше, що зачепилося за язик:

— Що ж то за Петро?

— На командира вчиться в Києві.

— Я ж не вчуся.

— А війна кінчиться, то й ти будеш.

— Який там з нього командир! — гукнула Санька. — От Султанов — командир так командир! Прав­да ж, Султанов?

Вона сіла біля Султанова і легенько штовхнула його стегном. Козакові забушувало в серці. Щастя, що Султанов не відвзаємнив Саньці її зухвалості, мовби не наважувався порушити той настрій, що виник у них після другого Надьчиного листа. Але Санька вперто тулилася до нього, приторкувалася то голим плечем, то голою рукою до його рамен, до заліза, яким був обвішаний, сміялася тихо, дратів­ливо, хижо.

Надине обличчя болісно пересмикнулося, на ньо­му відбилося все те, що творилося в Козаковому серці, мабуть, обоє вони водночас відчули свою, покинутість, обоє мали об'єднатися і в безсиллі і в співчутті одне до одного, ставали мимовільними спільниками, союзниками, Надя кволо змахнула рукою, попросила:

— Перестав, Веню, каганець сюди ближче.

Світло позолотило її щоки й чоло, очі в темних

тінях стали ще більші, різьблені губи налилися со­ковитою червоністю, лице вражало красою майже неземною, Козак дивився на нього майже зі стра­хом, не міг відірвати погляду, а в душі йому щось скімлило 1 вперто тягнуло туди, де сиділа інша, може, не така яскрава й засліплююча, але земна, тепла, страшна своєю незборною силою, темним покли­ком, таємничою жагою.

І знов Надя змислами своїми відчула, що діється у Козаковій душі, вгадала, що може статися тут ще сьогодні між тими, за столом, і безжурно, ніби веду­чи далі вже давно розпочату бесіду, промовила, ні до кого не звертаючись:

— Шкода, що вже ніч надворі. А в нас треба все дивитися вдень. Як були тато вдома, то вони мене виносили у садок за хату. А там же в нас такі вишні! І нагідки, красоля, чорнобривці — м'які й барвисті, як шовк, і мальви — такі ж високі та стрункі! А скільки там у нас росте всього! Веню, візьми-но он ту нижню книжку, там написано ніби про наш садок. Так же написано гарно! Ось тут. Прочитай.

Вона й цю книжку знала на кожній сторінці, бо показала справді те місце, де йшлося про сац, і Ко­зак став читати голосно, виразно вимовляючи кож­не слово, так ніби хотів розокремити бодай цими словами класика отих двох за столом, що з'єднува­лися дедалі тісніше й загрозливіше:

"Этот сад, по обыкновению, был страшно запущен и, стало быть, чрезвычайно способствовал вся­кому тайному предприятию. Выключая только одной дорожки, протоптанной по хозяйственной надобности, все прочее было скрыто густо разросшимися вишнями, бузиною, лопухом, просунувший на самый верх свои высокие стебли с цепкими розовыми шишками хмель покрьшал, как будто сетью, вершину всего зтого пестрого собрания дерев и кустарников и составлял над ними крышу, напялившуюся на плетень и спадавшую с него вьющимися змеями вместе с дикими полевыми колокольчиками. За плетнем, служившим границею сада, шел целый лес бурьяна, в который, казалось, никто не любопытствовал заглядывать, и коса разлетелась бы вдребезги, если бы захотела коснуться лезвием своим одеревеневших толстых стеблей его".

Козак читав щодалі голосніше, хоч і розумів, що читати ні для кого, Надя знала тут кожне слово, його власні думки були надто далекі від описів цього саду, а ті двоє, хоч як він старався, не слухали його, то він мав слухати їх, напружуючи вже й не слух власний, а якісь нелюдські сили, щоб, вимовляючи ді слова з книжки, чути й те, що там за столом, у напівтем­ряві, за тінями і неприступністю.

— А що в тебе в сумці? — грайливо запитувала Санька.

— Військова таємниця.

— А це що?

— Автомат.

— І теж військова таємниця?

— Для жінок — теж.

— А в душі — теж військова таємниця?

— Там — ненависть до німецько-фашистських загарбників.

— І більше нічого?

— Мається ще дещо.

— Що ж саме?

— Знову ж таємниця, але не військова, а особиста.

— А яка, яка?

— Таємниць не розголошують.

— Набрид ти з своїми таємницями! Веню, ти так гарно читав. Прочитай ще.

— Я не знаю, що читати, — майже простогнав Козак.

Надя вхопила його за плечі, зашепотіла гостро, палюче:

— Що ти таке кажеш? Як тобі не соромно? Міг же мене спитати! Бери ось звідси...

Він не вірив, що ті, за столом, слухатимуть, і чи­тав, не так підкорячись Надьчиному шепоту, як ліни­вому бажанню Саньки:

"Он стал на ноги и посмотрел ей в очи: рассвет загорался, и блестели золотые главы вдали киевских церквей — перед ним лежала красавица, с растрепанною роскошною косою, с длинными, как стрелы, ресницами...".

— Правда ж, як у мене, — розтріпана коса? — прошепотіла Надя, але тут уже Санька почула і ви­гукнула:

— А от і не в тебе, а в мене розтріпана, у мене!

Султанов щось замуркотів до Саньки, вона там

тихо засміялася, Козакові пересохло в горлі, а Надя вчепилася за його руку, просила:

— Читай! Читай ось тут!

Слова ставали йому кісткою в горлі, він насилу вимовляв їх, тяжко карався душею, читаючи:

"Он чувствовал какое-то томительное, неприятное и вместе сладкое чувство, подступавшее к его сердцу...