>.■
Тепер тут було винятково порожньо. Дуже рідко зустрічали людей, лиш інколи проїжджала якась німецька машина. Ми минули ті вулиці Карлів, Фридрихів, Роз і інших Чекістів досить спокійно. А коли дійшли до немощеної стежки з назвою "Собача тропа", що вела вниз до Бесарабки, тут почало зустрічатися більше людей. Мабуть тому, що ця путь вела до такого животворного джерела існування, як базар "Толкучка", що розлігся там внизу просто під голим небом. Тут також зустрілися з двома німецькими вояками, баверського типу, які все щось питали у зустрічних, але ніхто їх не розумів. Я запитав їх, що їм потрібно. О, вони шукають військовий шпиталь, що має бути десь тут в околиці. Я не міг їм помогти, бо нічого про такий шпиталь не чув, але один з них запитав мене, чи я німець. Я заперечив. — Але ж ви виглядаєте не по тутешньому, — говорив той. Я пояснив чому. — Ну, знаєте... Це видно одразу. Погляньте, як вони тут одягнуті. Чи ви бачили коли таке в Німеччині? — Але дивіться, сам Київ гарне місто, — казав я. — Може й гарне... Положенням... Але що з нього зроблено. Можливо, це було б щось гарне, коли б його привести до порядку, — сердито говорив солдат. На цьому наш обмін думок скінчився і ми розійшлися.
Внизу на Бесарабці ми зайшли на базар. "Толкучка" живе без перерви — неділя не неділя. Вливаємось до юрби людей і по часі набуваємо деякі харчові продукти. З одною з перекупок я хотів було пожартувати. Я платив їй більшою кредиткою. — Вот, знаєте, не імею мєлкіх, — казала перекупка, що мала видати мені решту. — Не біда, — кажу їй. — Аби були не мєлкі. — Вона глянула на мене з докором, ціла окутана, лице підпухле, очі червоні, вираз втомлений. — Ах, знаєте... Мені не до жартів. Відриваємо від рота. У мене ді--ти. — Я засоромився і кажу: — Нічого, тітко. Не турбуйтесь дрібними. Прийду за ними іншим разом. — І ми відійшли.
А по деякому часі, до краю втомлені і по вовчому голодні, приходимо до теплого й затишного мешкання Тані. Зближається година п'ята. Готуємо вечерю. За вікнами темно. Вулиці порожні. Як і завжди, звідти інколи доносяться постріли. За нами багатий вражіннями день.
Таких днів і таких ночей ми мали більше. Однієї такої ночі, біля години десятої, рознеслася в домі чутка, що в місті щось горить. Ми вийшли на задній балькон і звідти було видно небо, поняте попелясто-бронзовим сяйвом, що виривалося десь там з глибини мертвого міста. Намагалися вгадати, що це горить, але аж другого дня довідалися, що це горіла "Дума", тобто стара будова управи міста, яка і так була напіврозгромлена без вікон і дверей. Казали, що це діло рук совєтських саботажистів, але чому вони напосілися на цю таку невинну споруду, ніхто не міг сказати. Можливо, щоб зробити місце для площі маріонеткового "всесоюзного старости" Калініна, і тим самим заповнити опорожнене місце після царського прем'єра Столипіна, де колись стояв його пам'ятник... Щоб доказати, що тяглість пануючої лінії над цим містом не сміє бути перервана.
З цією ж метою, при вході до бульвару Шевченка від Бе-сарабки, поставлено монумент Леніну з такою викарбованою на червоному граніті погрозою: "При єдиній дії пролетарів великоруських та українських, вільна Україна можлива. Без такої єдности про неї не може бути і мови".
Це вимагає коментарів. За його розумінням, "вільна Україна", у "вільному Києві" не має права навіть на рідну мову. Інакше це буде перечити "єдиній дії пролетарів" і буде зватися "буржуазним націоналізмом". При цьому навмисне опущено назву "народ". Воліючи пролетарів ("ґоль кабацкую") з її "всьо равно". Стара байка.
Ми г Танею робили також візити. Одного під-вечора ми відвідали Івана Рогача у нього вдома, що жив недалеко від нас на вулиці Толстого... V великому, добротної якости домі з широкими сходами й високими кімнатами, які виглядали, ніби там роками господарили розбійники. Сходи були пооббивані, двері поколупані, стіни подряпані. За совєтів тут жили більші риби, бо для "робочого народу" такі приміщення не були доступні навіть здалека.
За розмовами ми тут засиділись і непомітно прогаяли по-ліційну годину. Коли ми намірились відходити, було, мабуть, біля сьомої години. Але тому, що нам було близько, ми вирішили ризикнути і йти додому. Було темно, мрачно, віяв вітер. І зовсім безлюдно. Місто виглядала мертвим. Навіть •вікна будинків були щільно затемнені. Ми вийшли на вулицю і швидко пішли в напрямку Кузнечної, а там вниз до Саксаганського. І здавалось, що все гаразд. Лишень коли ми почали стукатись до замкнених "парадних" дверей, на що довго ніхто не реагував, ми почули >десь там далі на вулиці різні викрики "гальт" і за цим такі ж різкі постріли. Це нагнало на нас страх. Ми залишили передні двері і побігли за ріг на Кузнечну, звідки до двору дому вела висока залізна брама з залізною огорожею, що була також зачинена. Наші спроби її відчинити не мали успіху. Не гаячи часу, я поліз через браму, на щастя вона була не замкнена, а лишень знутра зарегльована і ситуація була врятована. Я відхилив браму, впустив Таню і ми пробралися до заднього входу із задніми сходами, по яких піднялися спокійно вверх до нашої кухні, що була ясно освітлена і де ми застали кілька господинь цього мешкання, що варили на примусах свої вечері. І треба було їх бачити, коли вони довідалися про нашу пригоду. — Таня! Як ви одважились! Тож вони стріляють без попередження. — Таня, якої обличчя виглядало перестрашеним, відповіла на це лиш мовчанкою. Я вдаючи хороброго, хоча був також досить схвильований, намагався обернути все в жарти. — Але ж ви знаєте, що кулі нас не беруть, — казав я. — Можливо вас... Але ж Таня. І чи варто казна за що гинути, — казала Юнія Григорівна. — Хто каже гинути... А пожартувати не зашкодить, — боронився я. — Добрі мені жарти. Ми чули, що там стріляли. — А де тепер не стріляють, — повторив я своє. Але все гаразд, все добре, що добре кінчається. Хоча повторяти таке часто не рекомендується.
Іншою, не також вже бравурною, але вистачально пам'ятною пригодою були для мене відвідини родини Прахових, що жили на розі Сінного базару і "бувшої" Великої Житомирської (Горовіца). Це були батьки чоловіка Тані — Адріяна — Микола і Ганна Прахови, відомі в Києві тим, що вони мали багату збірку малярства та різних виробів мистецтва, зібрану їх батьком, знаним професором мистецтвознавства Адріяном Вікторовичем Праховнм.
Видатний знавець мистецької творчости європейського засягу, професор Петербурзького університету, він мав широке коло близьких знайомств з найвидатнішими представниками мистецького світу тодішньої Росії. Репін, Васнєцов, Нє-стєров, Врубель, Куїнджі, Микола і Олександер Мурашко і багато, інших. 1881 року він переїхав до Києва і почав досліди над відкриттям фресок з XII століття Кирилівської церкви на Куренівці, а пізніше він зайнявся відкриттям та реставрацією початкового розмальовання Софійського собору, а ще згодом він керує розписом новозбудованого тоді Воло-димирівського собору, де, як відомо, працювали найвидат-ніші образотворчі того часу.
В його домі на Печерську збиралися представники мистецького середовища Києва, він вростає в життя і побут цього міста, знайомиться з життям України взагалі і стає щирим її прихильником.
Ця традиція мистецького й товариського життя збереглася в родині Прахових і за Миколи Адріяновича Прахова. Ціле їх чимале мешкання було заповнене мистецтвом. Вато, Ґрьоза, Врубель, Куїнджі, Нєстєров, Катербінський, Мурашко... Чисельні експонати старих майстрів Европи, речі з розкопок Єгипту, всілякі мумії, маски, кераміка. За совєтськогр часу все це зазнало всіляких труднощів. Передовсім брак місця. Мешкання з п'яти кімнат і кухні було для цього абсолютно невистачальним, беручи на увагу, що там жило десять членів родини Прахова, одна служниця, плюс двох квартирантів, які займали ЦІЛУ кімнату. Все там було заставлене ліжками, шафами, комодами, скриньками. Стіни завішані картинами, фресками, керамікою, мистецькі скарби зберігалися під ліжками, на шафах, на скринях. Не було кроку вільного місця.
Не дивлячись на це, це була родина зразкової патріяр-хальної солідарности й культури. Всі труднощі переносились спільними зусиллями і без нарікань. Всі намагалися зберегти якнайбільше мистецьку спадщину їх діда.
Також ця родина була зближена з такими видатними діячами української культури, як М. Лисенко, М. Коцюбинський, а особливо з Мурашками. З Олександром Мурашком Прахови були посвоячені. Микола Прахов і Олександер Мурашко були одружені з сестрами Ганною і Маргаретою Крю-гер — дочками знаного київського нотаріуса. Ці родини втримували між собою близькі стосунки і вони разом пережили велике горе. 14-го червня 1919 року Мурашка було знайдено з простреленою головою в яру на Лукіянівці, побіля будинку число 18 па вулиці Великій Дорогожицькій. Напередодні зночі його було забрано біля його дому і без суду застрелено під час відомих большевицьких погромів української інтелігенції Киева. Без ніякого формального обвинувачення, просто тому, що він належав до видатних українських мистців. На подобу того, як 23-го січня 1921 року було знищено Миколу Леонтовича.
Відвідини цієї особливо цікавої родини були для мене неабиякою приємністю. Розуміється, що до цього спричинилася Таня. Моя тут поява наробила трохи здивовання. Вони ще не мали нагоди зустрічатися з українцями з-поза російського засягу володінь і у них були вироблені про це свої уявлення. Ми, на їх думку, належали до самостійників-націона-лістів, щось, як і вони росіяни, які не терплять в Україні інших мов і культур, окрім своєї. І тим" самим ми були для них одразу "шовіністами" і ворогами. Які —хочуть відібрати їм "ісконі русскую землю" Україну з "матер'ю городів рус-ких Києвом".
Але як я їх зрозумів, Прахови не належали до тих росіян зоологічно "русских", які резервували для себе виключний патент і право розпоряджатися життям і смертю поневолених ними народів, а в тому особливо "єдінокровних братьев малоросов", "хахлов, мілих южних людей" і взагалі чогось, що' не варте великої уваги "в еєрьозннх атнашеніях", але що можна поблажливо поплескати по плечі на випадок, як ті захочуть бути слухняними їх підданими.
Мені здавалося, що Прахови відносились до цього без зазнайства.