Він не знає, з ким говорить і про що говорить. Швидше доїдемо, й сам у своєї пані розпитаєш про все. Гей, рушай!
Екіпаж знову покотився попід темним лісом. Праворуч місцевість понизилась і заглибилася в долину, котра, розширяючись, потяглася поряд з дорогою.
"Через десять хвилин поворот, — думав Левандовський, — а звідти до мого двору їхати хвилин п'ять, не більше... Ото здивується голубка, — перелякається, подумає, що справжній наїзд. Добре, що я в першому екіпажі, — зараз її заспокою... Ех, коли б уже скоріше додому! Як мені тяжко й огидно бувати в цього понурого деспота, та нічого не вдієш: у нас же немає закону й немає захисту від свавільного насильства можновладців, ну й змушений бувати, запобігати... Ех, нещасний край! Тільки й спочиваю душею в моєму гніздечку, серед моєї любої, дорогої серцю сім'ї!"
Доріжка звивалася то узліссям, то гадючкою втікала під тінь високих ясенів; на одному закруті її, пам'ятав Левандовський, уже видно було вузьку світлу смужку ставу... і тепер він з нетерпінням ждав того місця, але не діждався... мабуть, прогавив... Та однаково, ось кінчається ліс... Зараз, ось із-за цієї купи дерев, так і блисне в вічі плесо ставу, вигляне й хутірець-Щасливий господар його не одривав погляду від останніх кущів високого козолисту, що закрили краєвид; але ось вони лишились позаду, і Левандовський скрикнув від жаху, божевільне витріщивши очі: ні ставу, ні млина, ні саду, ні будь-яких ознак житла! Перед ним лежало голе хвилясте поле, на якому не було жодного кущика.
— Ой! Я божеволію!.. Де ж це все? Провалилося? — залементував Левандовський, вхопившись руками за голову.
Кшемуський з єхидною посмішкою торкнувся коліна Потоцького.
— Дружина... дитя! — приголомшений ударом, прохрипів Левандовський і впав непритомний з козел.
Такий поворот жарту не входив у програму губернатора: замість сміху та веселощів, усіх охопило моторошне почуття.
— Підведіть скоріше цього дурня, облийте водою, — захвилювався Кшемуський, — од перепою сам збився з дороги і, як баба, ще й непритомніє.
— То панський жарт — потіха! — зауважив Потоцький.
— Геть-чисто все розібрали за одну ніч і вирівняли... — самовдоволено відповів Кшемуський.
Челядь і гості кинулись допомогти Левандовському, хто пробував влити йому в рот рому, хто почав старанно змочувати йому голову й бризкати холодною водою в обличчя.
Спільними зусиллями пощастило нарешті повернути Левандовського до життя, але він так і не отямився. Опритомнівши, нещасний схопився на ноги й, волаючи "рятуйте!", кинувся був бігти до свого хутора, який, із злої, пекельної волі, провалився крізь землю. Та Левандовського наздогнали і втримали; тоді він забився на руках у челяді й почав усе на собі рвати.
— Та заспокойте цього йолопа! — гукав з колимаги Кшемуський. — Поясніть йому, що й хутір, і сім'я його не пропали, а що він тільки збився з дороги!
Та ніякі слова не впливали на шляхтича: він їх не чув і не розумів; з божевільними, налитими кров'ю очима, з перекошеним обличчям і піною коло уст він біснувався, кричав і посилав комусь прокльони.
— Кровопивці, злодюги! Зрадники, згубники великої і славної Польщі! Ви все святе втоптали в смердюче багно... Прокляття на вашу голову, прокляття з роду в рід! О, невже небо не помститься вам? Помститься, помститься, — якщо не воно, то замучений вами народ! Вогонь пожере ваше награбоване добро, в крові потоне все і ваші родини... чужа нога наступить п'ятою на ваші груди!
Збентежений господар зовсім розгубився перед своїми гостями й не знав, чим угамувати несамовитого Левандовського. Без них би він розпорядився, та при вельможних свідках було незручно, до того ще й гості були очевидьки приголомшені словами божевільного.
На щастя, з цього скрутного становища його вивів гонець, що несподівано прискакав із замку.
Гонець передав на словах, що в замок зволив прибути найпревелебніший кардинал, нунцій найсвятішого папи, й що, крім того, одержано з Варшави й Києва тривожні вісті.
На останню звістку панство не звернуло жодної уваги; але приїзд нунція схвилював усіх, і про Левандовського одразу забули.
Гонець тим часом передав губернатору листа від дружини його, ясновельможної пані Ядвіги.
Лист був лаконічний, зміст його був такий:
"Знову підкинуто в замок таємничу записку, писану тією ж самою рукою; в ній говориться те ж саме, що й раніше: "Оплакане вами живе і завдасть вам ще більше сліз!"
Кшемуський, прочитавши цього листа, зблід і похитнувся, наче підрубаний дуб, і коли б його не підтримали, він би так і гримнув на землю...
IV
Теплий травневий вечір тихо спускався над невеликим селом Малою Лисянкою, що розкинулось уздовж мальовничого берега річечки Лисянки, там, де вона впадає в Синюху.
Косе проміння сонця обливало золотом біленькі стіни хат, що виступали із зелені садів, виблискувало кривавим вогнем в маленьких віконечках і зливалося в ніжне сяйво над потьмянілим хрестом невеликої дерев'яної церкви, яка височіла над стрімкою кручею край села.
І церква, і дзвіниця мали надзвичайно убогий вигляд: перекошені стіни й солом'яна покрівля потемніли від часу, і навіть хрест на гостроверхій вишці, колись вкритий позолотою, геть почорнів. Невеликий цвинтар, порослий високою зеленою травою, оточував церкву; біля огради його видно було кілька низеньких могил з похилими дерев'яними хрестами, а то й зовсім без хрестів.
Зграї веселих птахів з галасом вилітали з дзвіниці й, покружлявши в повітрі, сідали на гіллі розлогих верб уздовж церковної огради.
Було щось надзвичайно сумне в цьому убогому цвинтарі, в цій старенькій, похиленій церкві.
Біленькі хати оточували щільним кільцем свою старезну церкву, немов хотіли захистити її од нападу ворогів.
До церковної огради прилягала садиба священика. Вона нічим не відрізнялася від звичайної садиби селянина, тільки біленька хата, що стояла посеред двору, була значно більша й вища від селянської і ділилася, як видно, на дві половини, бо обабіч вхідних дверей було по двоє вікон. Праворуч і ліворуч од хати стояли необхідні господарчі будівлі, й хоч у всій цій садибі світилось убожество, але чистота й лад надавали їй веселого, привітного вигляду.
Вікна хати були обведені синіми й червоними смугами, призьба підмазана яскраво-рудою глиною. Чисте зелене подвір'я з утоптаними стежками оточувало хату, а коло плоту підіймалися пишні кущі царської борідки, гвоздик та інших квітів.
На широкій призьбі сидів, гріючись під ласкавим промінням сонця, старий священик, такий же старезний і вбогий, як і його церква. Худе, зморшкувате обличчя його, обросле білим, як сніг, волоссям і такою ж бородою, носило на собі сліди тяжко прожитого життя. Ясні голубі очі старого дивилися ласкаво й сумно; на ньому був старенький полотняний підрясник і великі мазані чоботи. Біля ніг його просто на траві сиділо двоє молодих дівчат: одна з них, з темними косами й дитячим виразом великих карих очей, здавалась іще зовсім дитиною; надзвичайно гарне обличчя її було тепер звернене до батюшки. Друга, що обхопила рукою стан її, була красуня в повному розумінні цього слова.
При першому погляді на неї, навіть незважаючи на одяг, можна було зразу сказати, що вона єврейка: риси її обличчя вражали правильністю й красою; вогненно-золотисте волосся її спускалося пишними безладними хвилями на плечі; на білому, як сніг, лобі, що немов сяяв своєю надзвичайною білістю, вигиналися дугами тонкі густі брови; великі чорні очі єврейки, сповнені невимовного смутку, були теж звернені на священика, а гарно вирізані ніздрі її нервово здригалися; ніжний рум'янець просвічував крізь тонку шкіру й то спалахував, то згасав од хвилювання.
— В убогій печері народився він, — тихо говорив священик, ласкаво проводячи рукою по голівці темнокосої дівчини, — і матір божа, діва Марія, поклала його на сіні, просто в ясла... Ніч була тепла, зоряна, в широкому степу мирно спали коло отари пастухи, і побачили вони, що небо розверзлося й ангели злетілись над землею й заспівали "Слава в вишніх богу", сповіщаючи їх, що на землі народився Христос, син божий, який прийшов у світ для того, щоб принести грішним людям милость, прощення й любов. І тоді взяли пастухи гирлиги свої й пішли до печери вклонитися йому, а потім прийшли волхви й царі з дарами і теж уклонилися синові божому, а він, дитя предвічне, лежав у яслах і з лагідною усмішкою дивився на людей, заради яких він спустився з неба, щоб урятувати їх і прийняти за те від них же мученицький вінець...
Затаївши подих, слухали обидві дівчини старого: перед зором їхнім проходили один за одним великі й святі образи, і ніщо не порушувало тиші цього чарівного куточка...
На заході тихо розливалося ніжне, пригасаюче сяйво вечірньої заграви. На землю спускалися тонкі прозорі тіні й стелилися легким серпанком по широкому степу. Високо в глибині блідого неба, немов малесенькі діаманти, загорялися перші зорі: тихий вечір вже ласкаво обіймав стомлену денною спекою землю.
— Але як же господь допустив, щоб люди замучили сина його? Як не покарав він їх, як не помстився їм стократ?! — палко мовила єврейка.
— Тому що син божий того й зійшов у світ, щоб узяти на себе всі гріхи світу й прийняти за людей смерть на хресті.
— За тих, хто повірив у його вчення, хто пішов за ним, але не за тих же, що гнали його все життя?
— За таких, Саро, ще більше, ніж за тих, що визнали його, бо душі їхні перебували під тягарем страшного гріха і він просив господа послати мир і любов у їхні затьмарені злобою серця...
— Ні, ні, панотче, — палко заперечила єврейка, — тим немає прощення ні на землі, ні на небі! У святому письмі сказано: око за око, зуб за зуб!
— То сказано в біблії, Саро; Христос же вчив нас молитися за ворогів своїх і благословляти тих, хто ненавидить нас.
— Прощати ворогам? Та невже ж ви прощаєте панам-ляхам, котрі переслідують вашу віру, одбирають у вас церкви, пригнічують вас?
— Молюся, Саро, й прошу бога, щоб простив їх, — не відають-бо, що творять, — смиренно зітхнувши, промовив старий.
У цей час на перелазі з'явився широкоплечий, огрядний літній селянин. Переступивши через перелаз, він підійшов до невеличкого гуртка, що розташувався біля хати, й, не бажаючи порушувати тиху розмову, шанобливо спинився поблизу, скинувши шапку.
Це був іще бадьорий, дужий чоловік років шістдесяти, одягнений по-селянському.