Притулилася у старшого сина, Кузьми.
— В отого п'янюги?
Він не відповів, переклав на коліках руки.
— Ну, і взяв був на літо рідну сестру свою, Гальку, допомагати. Та на крилах прилетіла, теж сектантка, а Василь же проповідником був. Ціле літо проробила. Випав сніг, він тоді: "Іди вже, Галько, додому". А в Гальки і дому немає, бо батьки, до Василя переходячи, спродали і хату, й садибу, а гроші Василеві на нове господарство докинули. "То куди ж я піду, Василю?" — "А куди хоч. Світ широкий".— "Так ти ж мені грошей хоч трохи дай, цілу ж весну, літо й осінь на тебе робила".— "Але ж і їла!"
— Ну й що ж, тату, вигнав і так-таки нічого й не дав Гальці?
— Чого ж нічого? Двадцять копійок грішми і пів житньої хлібини.
Дебелі батькові руки зворухнулися.
Все-таки я на Роздолля поїхав. Усе правда, що Василь розказував,— і про лошаки, і про племінні бугаї, і про кобилу Маріанну. Сад і край саду не хата, а гарненький дімочок червоноградського зразка, під зеленою залізною покрівлею. Колодязь на пагорку, над колодязем бак, з бака труби — одна до хати, в кухню, друга — в загін і конюшню. Кінець дворища в невеличкому густому насадженні розбірний зруб для гною. З заднього боку при хаті суха, простора, тепла повіточка для зимування бджілок, у нього ще тільки дванадцять вуликів, хоче довести до сорока. Двір чистий, виметений; солома, сіно взяті в густі сторчові огорожі, щоб не кублились, не переводили соломи й сіна кури та й зайці взимку. В просторому підкотному сараї Василів реманент: нові добрі плуги, залізні борони, букер, жатка-снопов'язалка, кінні механізовані граблі. У кутку на задньому плані велика гарба з будкою, обшитою побурілим, але міцним ще брезентом у два шари, з двома пролазками — збоку і спереду, ще й з навісною приступкою, щоб у споруду зручно було залазити і вилазити з неї.
— То ти що, Василю, чумакувати зібрався, чи що? І воликів у запасі маєш чи на швіцьких бугаях вирушиш?
Ми сідаємо на лаві в затінку під дубочком. ї він каже:
— Нікому ке скажу, а тобі скажу. Починаючи, вірив я у Роздолля. Тепер бачу — щось тут не так, десь там закручується, хтось там до мотуза доривається, щоб на сполох ударити. Ти візьми Івана Марковича, ну Кушнірчиного того великорозумного свинопаса. Ти думаєш, він так собі у сільраді сидить? Сидить і все на замітку бере; бач, що людині болить, думаєш, швіцькі бугаї і кавалерійські рисаки? Сзідомість! Зустрів я його біля сільради, кажу: "Чого ти, Іване Марковичу, дмешся на мене? Що я тобі поганого зробив? Де я дорогу тобі перебіг?" — "Де? — каже.— Скажу: в свідомості. Свідомість у тебе куркульська". Ось яка розмова в нас була. Записав і кваліфікував як куркуля. А в нього сила, влада. Тут, Василю Дем'яновичу, подумай і роби висновки.
— Гаразд, це я розумію,— кажу.— А як ти з цією кваліфікацією критий фургон зв'язуєш?
— Та так і зв'язую, Іване. Тікати думаю з Роздолля на Кубань, поки не пізно. На Кубані в Єсентуках 101 у мене багато добре знайомих людей. Радять радяисьюш службовцем стати, при райвиконкомі за сторожа, за двірника, за писарчука. При виконкомі служи, а гроші в присадибному городі вирошуй. Край курортний, всяке зілля там круглорічко в ціні. Так що, Іване, я тут тільки ще доживаю, а всі думки мої і душа моя в Єсентуках уже. Спродамся, складу все потрібне в гарбу — і прощавай, Роздолля!
Знову тіні минулого... Привиддя моторошні... Гетьте, розвійтесь!
Все Шахівка та Шахівка... А Вільховий Ріг, Добренька, Вошиве, Михайлівка 102. Що вони пасинки Червокоградщині? Що ж, загляньмо і в Михайлівку.
СЕЛО В ПІСКУ
Білий, жовтий, сірий пісок. Хвилястою пеленою він насуває на жита, на хати, хирляві садки і тополі. І шлях захряс у піску. Біле вкриття його виблискує проти сонечка і хвилюється від найлегшого подуву вітру.
Піщинка за піщинкою непомітно сиплються вперед і вперед. Він, пісок, живий, ворушиться. Ось ляжте, придивіться зблизька і побачите безліч жилок-слідів на піскуватій рівнині. Все, що створив геній людини, знайдете в мініатюрі на білому піску, що омиває з усіх боків Михайлівку. Тут і контури небачених веж, і мережива мостів, і грандіозні хмари, Ейфелеві башти 103, вежі...
За царством конструктивного генія несвідомих комах починається царство пахучих килимів чебрецю. Чебреці не хвилюються від вітру і не сохнуть від сонця. Квітнуть вони червоно-бузковим і бузковим цвітом і пахнуть літом, сонцем і медом. У суботу ввечері молодиці й дівчата ідуть по чебрець, який тут щебрецем називають, і посипають ним дома долівку. Чебрець в'яне й пахне, від його запаху стає вільніше на серці.
Михайлівські вулиці сірі, піщані, як і в Шахівці, але поблизу, під рукою, тут Червонограда нема. У піску серед дороги кубляться діти і кури. Через те діти там одноманітні блондини, а кури рябенькі і на протилежність своїй казковій родичці не несуть золотих яєць, та й взагалі несуться мало. В Михаилівці живуть люди стримані. Вони обережні на слово і за традицією обережні на їжу. Через це мало вживають яєць і навіть мало вживають хліба. Не розженешся в цих пісках!
Вулиці, пісок, і пісок... і поодинокі верби, а під вербою кістяк. На кістяку жовта, як пергамент, шкіра. То бабуся гойдає дитя на руках. Гойдає й думає — чи не час йому вмерти? І до кладовища он недалечко...
У сінях миє білизну молодиця. Вона спиною до вулиці, а тому видно лише її худі плечі. Вони, як крокви, підіймаються обіруч голови. З плечей спадає брудна кофта. Жінка дуже худа, і одежа на ній висить, як на хрестом зв'язаних тичинах. Шелестить біля хати верба. На призьбі миршавий пес, а за подвір'ям піски, піски і розпечене коло сонця. От. Що ж, і таке є під сонцем Червоноградщини!
САДИ НАД РІЧКОЮ
Є своєрідні закутки на Черзокоградщині. Є милі, затишні місця, де ввечері співають комарі і на темну зелень спадає м'який одсвіт вечірньої заграви. Повітря насичене несказанною ніжністю, воно переливається, як дорогий оксамит, як ніжні рухи сільської Монни-Ванни, що обережно навпроти сонця несе свою невимовну красу на налиті здоров'ям городи. Є красиві місцевості на Червоноградщині, є красуні жінки серед пишних садків.
Ось вона, смаглява, з високим чолом і святою усмішкою яа губах. Вона йде, осміхається ні до кого, вся ласкавість, стриманість і чорний вогонь. Де вона зросла? Сходять ароматом сади; піднебесні красуні тополі і сосни напоїли її з дитинства тугою за красою — і вона зросла подібна їм, подібна заграві, подібна ніжності і подібна дерзанню... Легкий серпанок дешевого ситцю неспроможен закрити живої краси перс і стриманих ліній високого стану. Вільний комір-чик дозволяє залітати туди вітерцям, і вони цілують недоторканне тіло.
Стежка вузенька. Праворуч — шелюги, ліворуч — тополі, сосни, яблуні, і черешні, і самітна постать інваліда-сторожа. А спереду, за безліччю зворотів, кутів, спокійне плесо річки в зелених берегах.
Надвечір'я. Хвилі заснули. Заснули й очерети. Ніби крізь сон кумкають жаби. В просвіті між очеретами і кущами ліщини стеляться панорами горбів, що один по одному біжать на схід до Червонограда. Між горбами теж просвіти, де вже залягає вечірня тінь, перебігаючи по шахових картках ячменю і проса.
А тут навколо зелень, зелень, зелень... Берег і луки, кущі й поодинокі деревця, тропічне гарбузиння і велетні-соняшники, рівні шереги картопель, прополотих чисто й дбайливо, кучерява пшеничка-кукурудза, присадкувата капуста і просто клапті цілинної зелені забирають душу в полон.
Сонце вже зовсім низько, жінка поринає в городи, може, копати картоплю, ламати пшеничку, а може, їй там побачення. Може, припаде хтось ка повільну відлогість грудей, що живим мармуром підходять вгору до шиї й опускаються вниз і вбоки під серпанком світлого ситцю. А може, й ні. Піде просто через городи на берег, де за корчами піскуватий пляж, де задумлива хвиля й вечірня самотність. Тоді в кущах щось забіліє, тихо сплеснеться вода, і плигнуть далеко від берега наполохані жаби. Жінка купається.
На сади приходьте дивитися ввечері, при місяці, коли він стоїть на небосхилі, і навколо ні темно ні видко. В усі кінці, ледь посріблені, вигаптувані тінями, розбігаються алеї: тополеві, соснові, алеї містичних верб і чорних вільх, оповитих темними шатрами хмелю. Це колишній маєток. Тут жив поміщик. Розуміється, він був культурний. Його доньки любили мистецтво. В саду й досі ще видно руїни альтанок і концертного залу. Там тріски з піаніно, а може, й рояля, і забита трубка вечірнього водомету, освітленого знизу кольоровими лампочками. Там, де сполохано бігають тіні, травою обросли уламки красивих статуеток богів кохання, вина й радощів. І мох — м'який і ніжний. Тут приємно ступати босими ногами. На великій галявині силуети дівчат і хлопців. Багато сміху, сплески мандоліни й пісень. Далі з-поміж усіх вирізняється один голос, дивної сили й краси. Тихо — це співає червоноградський соловей Віра Шумарова, що разом з хлопцями випуску 1920 року навчалася в Червоноградській учительській семінарії, отій самій, що її тоді закінчив Ївженко-Сенченко Іван і його побратим Сашко-Олександр Копилов-Копиленко. І ще багато іншого люду.
І от знову цей Копиленко! І, власне, не він, а його довга, важка оливкова скриня, набита по вінця томами Енциклопедії, комплектами журналу "Нива"104 за 1896—І 917 роки і комплектами додатків до неї за ті ж роки. А це — зібрання творів Гоголя 105, Ростана 106, Гаріна-Михайловського 1 , Гейне 1С8, це чудесні твори Шарля де Костера "Тіль Улекшпігель" 109? повний, не урізаний для шкільного читання "Дон Кіхот" 110 Сервантеса. Та хіба тільки це! Благословенна скриня! Благословенний Іван Антонович, що спромігся набити її вщерть, благословенна Євдокія Захарівна, що знайшла сили поступитися сховищем речей матеріального вжитку речам вищого, духовного світу. Серед інших книжок зберігалося там і зібрання творів Короленка ш, в якому, як у золотій оправі, містився шедевр, рівного якому, здається, й на світі нема,— нарис "Река играет". Я його читав не раз і не два й ніколи не стомлювався дивуватися його красі, силі і правді. Багато разів брався перекласти його своєю мовою і спіткався одразу ж з першого кроку. Як перекласти оте неподоланне "Река играет"? Ріка грає? Ріка повеніє?
Отже, Сашко-Олександр Копиленко, вступивши в 1912 році до червоноградського Вищого початкового училища, закінчив його успішно року 1916-го круглим відмінником з зоології й ботаніки.
Ївженко-Сенченко теж.