Розкинувшись по обрію, граючи над папахами оголеними шаблями, мчали попереду кіннотники Килигея, а далі за ними ще — шаблі! шаблі!.. Зайнявши весь степ, владно випливали з імли степового світання, насуваючись все ближче на перешийок, і не було їм ні ліку, ні впину: наче тисяч сто козаків піднялися і йдуть в атаку на Ліснобродського та його залогу.
— Шрапнеллю! Вогонь!
Вдарили по тій силі шрапнеллю. Передня лава атакуючих одразу розсіялась, ніби втанула в землю, а натомість з'явилась, наближалась... туча сірих круторогих волів!
Полковник Ліснобродський, стоячи на батареї, непо-розуміло протер запухлі після нічної пиятики очі. Чи не до чортиків уже допився? Тільки що ж були повстанці — і раптом... Невже це вони на очах обернулись у волів? Сто тисяч круторогих сірої української породи? Було щось грізне й невідворотне у їх величавій ході, аж не вірилось, що це йдуть і йдуть, облягаючи Перекоп, ті самі, які роками ходили в рипучих ярмах і яких він, полковник, не раз поривався зайняти із степових таборів у Крим, щоб перепродати в Севастополі корабельним закупщикам. Мав би за степову яловичину і долари, і фунти, і грецькі на всяк випадок драхми! А тепер аж двигтить під їхньою ходою перешийок. Немов живі степові дредноути, насуваються могутні, безстрашні, невідворотні. А кудлаті чабанські шапки килигеївців уже грають десь за ними, за волячими авангардами, мовби глумляться над паном полковником, що на очах у всіх пошився в дурні.
— Прямою наводкою — вогонь!
— По волах, вашбродь?
— По волах!!!
Вдарила по гуртах батарея, наробила м'яса, знялося криваве ревище, курява... Не передбачив полковник найнебезпечнішого, того, що міг би йому підказати кожен пастух: запах свіжої крові роздражнив худобу, розбудив у сумирних волах інстинкт і лють дикого роз'ярілого тура! Здичавлені гурти, знесамовитівши, враз запрудили собою весь перешийок, у хмарах піднятої куряви, з грізним тупотом, з трубним ревом-бутін-ням ринули на Перекоп.
Не знайшлося в полковника сили, щоб стримати цю навалу степових турів, не було в нього влади, щоб погнати своїх підлеглих на цей рогатий живий ураган! Кинулася врозтіч батарея, а хто забарився, того перекололи, перетоптали на місці.
Сам полковник, скочивши в сідло, ледве встиг вихопитись з групою офіцерів за Турецький вал. Там уже досхочу кусали собі лікті панове офіцери, бачачи, як регочуть за волячим військом на конях білозубі закіптюжені степовики.
XXI
Не довго всиділи біляки й за Турецьким валом: саме в ці дні підійшли з півночі регулярні червоні війська під командуванням матроса Дибенка, підійшли з боку Чонгара ешелони Інтернаціональних полків і, встановивши зв'язок з таврійськими повстанцями, разом вломилися в Крим.
Гнали біляків без передишки. Вихром пройшли степовий Крим, одним ударом визволили Сімферополь, опинившись враз перед Кримськими горами, що виникли і стали по небу мальовничою синюватою грядою. Підійшли до Севастополя, а назустріч уже гудуть гудки — в місті страйкує севастопольський пролетаріат, на вулицях маніфестації, братання з іноземними матросами.
Сонце і море! Пісні і прапори!
Братався в ці дні і Яресько з французькими матросами, братаючись, ходив із ними, марсельцями, алжір-цями, корсіканцями, під червоним прапором по залитому сонцем Севастополю. Наспівався в ці дні, мабуть, за все життя.
— Ти розумієш,— виливав душу Яресько своєму новому другу, маленькому французькому матросику-кочегару.— Ніколи не були ми вільними, ні батьки наші не були, ні діди — від самої козаччини, і ось тепер раптом... як птиці! Розумієш?
І той весело кивав у відповідь: розумію, мовляв, розумію. І, в свою чергу, розповідав, як вони там у себе на кораблях вгамовують своїх офіцерів, коли ті починають на них кричати. З ними так тепер... Усміхаючись, він бере і водить пальцем біля носа, а потім, злегка гаркавлячи, раптом вимовляє тоном і мовою чорноморських матросів: "Бгатішка, ша! Не забудь, що в тебе мама в Магселі!"
Данько сміявся від душі: навчилися від чорноморців, як із своїми офіцерами розмовляти!
Тріумфальним маршем ішли в ці дні червоні війська через весняний квітучий Крим. Карою народною вривалися загорілі степовики на білі буржуйські вілли, з піснями пролітали верхи по царському узбережжю високо понад морем. Було мов летючий сон для них казкове це узбережжя з сяючою морською синявою внизу, з шеренгами високих вічнозелених кипарисів, що своєю стрункістю у багатьох із них викликали в уяві далеко покинуту красу рідних тополь.
Здавалося, ніколи не кінчиться цей світлий весняний похід. Передові частини червоних підходили вже до Керчі, як тут раптом на їхнім шляху постав непере-ходимий бар'єр: біля станції Акмонай противник спорудив цілу систему укріплень, що весь час підтримувались з моря артилерійським вогнем кораблів Антанти, зокрема англійської ескадри адмірала Сеймура. Створився акмонайський фронт. Нищівний вогонь корабельної артилерії не дав змоги прорвати укріплення.
Саме в цей час далеко за спиною, в просторах степової Катеринославщини, збунтувався Махно, відкрив фронт перед денікінськими добровольцями.
Довелося спішно повертати коней назад.
ХХЇЇ
Як на галопі пройшли килигеївці Крим, так на галопі й вихопились через Перекопський перешийок назад, ледве встигши вискочити з кримського мішка. Крим з мінаретами зостався позаду.
Вся Таврія в цей час була вже в тривозі, ціпеніла перед зловісними денікінськими хмарами, що затягували зі сходу горизонт. Передбур'я почувалося всюди. Підводила голову контрреволюція по містах, нахабніло в степах куркульство. З охопленої полум'ям пожеж Мелітопольщини, з розгромленого союзницьким флотом Генічеська, з десятків степових волостей, стікаючи кров'ю, відступали поставлені на колеса червоноар-мійські лазарети, пошарпані в боях караульні команди, біженці. Туди ж, на захід, до дніпровських переправ, партизанські пастухи гнали з степових маєтків отари овець, череди волів та робочих верблюдів. Кожному з відступаючих Дніпро уявлявся в ці дні тим рятівним рубежем, що затримає денікінську козачню, перепинить нещастя.
Через перешийок загін вивів із Криму, замість Килигея, Баржак. Килигея в одному з останніх боїв було поранено — кулею в груди навиліт,— і ніхто ще не знав, виживе він чи ні. Зараз його везли в командирській тачанці напівпритомного.
Відступали старовинним Перекопським трактом, що проходив якраз через Чаплинку, поділяючи її надвоє, отже, обминути повстанську свою столищо було неможливо, хоч на цей раз Баржак охоче обминув би її. Тривожні думки весь час не покидали Баржака, відколи загін ввійшов у смугу чаплинських земель і обабіч зашуміли молоді чаплинські пашні.
Була ніч місячна, ясна, з вітром. Чи то оця видна, простора ніч, чи буйні оці розвітрені хліба, що, вигнавшись за час їхньої відсутності, так змінили картину рідних місць,— тільки все, до чого очі звикли з дитинства, постало зараз при місячнім освітленні якимось несхожим на себе, все було повите суворою чарівливістю цієї світлої розвітреної ночі, мовби люди враз опинилися десь серед розбурханого незнайомого моря. Скільки зглянеш — вилискують розгойдані вітром хліба, скільки чуєш — шумлять, переливаючись під примарним місячним сяйвом. Викинули колос, наливаються, половіють. Як виросли, як піднялися вони тут, доки загін ходив у свій кримський рейд!
Баржак їде попереду колони нахмурений, з гірким виразом на обличчі. Зрідка озирається: за ним горбатяться в сідлах верхівці, їдуть тачанки, тягнеться шляхом поміж хлібами артилерія — добуті в Криму французькі гаубиці. В передній тачанці везуть Килигея. Він із самого вечора б'ється в жару, сорочку подер на собі, хрипить: "Капусту роби з них! Капусту!" Моторошно їхати біля нього.
А навкруги вся ніч переповнена розміреним шумом хлібів, їхніми розрідженими вітром пахощами. Давно не було такого врожаю. Будуть і копи пашнисті, і снопи ряснисті. Косарів тепер тільки б, косарів, а косарі — в сідлах. Баржак здавив у собі зітхання. До самого крайнеба, до самого місяця хлюпає урожай, а збиратиме хто? Думалось, щоб до жнив і пошабашити з війною, так воно й сталося б, цієї весни вся війна була б кінчена, якби не роздмухувала пожежу Антанта. Тільки й зоставалось їх ото, що за Акмонаєм. А тепер? Наскільки ж тепер усе це розтягнеться? Вдруге доведеться брати Перекоп, тільки вдруге Оленчуковою волячою атакою його вже не візьмеш.
Притихлі, задумані їдуть понад хлібами повстанці. Попускали поводи, погорбатились від думок, а хліба черкаються сідел, горнуться й горнуться ласкавим колоссям просто до рук. Волошками, полином та васильками позаростали межі...
Неважко було догадатись Баржакові, що робиться зараз у душах його бійців. Самого весь час думка одна непокоїть: чи не розтане в Чаплинці загін? Дав наказ пройти рідне село не зупиняючись, але чи в кожного вистачить витримки пройти попід рідними вікнами і не забігти додому? А варто лише забігти, варто лише хоч на мить відчути себе домашнім, людиною, якій можна більше нікуди не йти... Така вітряна, така місячна, така розбентежена ніч! І чи в багатьох в таку ніч вистачить сили вирватись із жіночих розпачливих обіймів, чи в багатьох вистачить серця відштовхнути від себе дітей, що заходяться плачем, і, залишаючи їх напризволяще, йти невідомо куди, невідомо наскільки?
Баржак знав, що є в загоні такі настрої, що далі Чаплинки не відступати, розсипатись, пересидіти лиху годину по хлібах та горищах, а коли що — знову підняти повстання, створити в денікінськім тилу свою, чап-линську, республіку. Брат Килигеїв Антін не далі, як учора, галасував про це. Але партійний наказ Баржакові був відступати з загоном за Дніпро, привести його на захист червоного Херсона, а скільки свого війська туди він приведе, це вже покаже сьогоднішня ніч. І ніякими умовляннями тут не умовиш, ніякими погрозами не пригрозиш, бо сила загону якраз у його добровільності, в тому, що досі кожен діяв так, як йому підказувало його революційне сумління.
"Розбіжаться чи ні?" — з цим запитанням, зверненим до самого себе, Баржак увів загін у Чаплинку.
Була вона якась незвичайна о такій порі, в цю вітряну ніч, одна серед розшумованих хлібів, в таємничих тінях ночі та місячних серпанках.
їдучи один попереду серединою шляху, Баржак нашорошено прислухався, що діється в колоні за ним.