— Дітей же своїх ви понесете хрестити до церкви?
Мирон зупинився. Запитання було несподіване. Забіліли посмішки на обличчях.
— Так, понесу!— рішучо сказав він. Усмішки розсипалися рідким сміхом.
— Як же це? Хіба ви визнаєте санкцію церкви?
— Ні, але тому, що без метричного свідоцтва немає паса, а без паса ж, як вам відомо, в нашому високоморальному громадянстві, що без души, то мушу. Бо инакше моїх дітей не буде на світі, їх ніхто не прийме ні на яку роботу. Роботу. Розумієте? З двох зол — меньше.
— О, — тож то бо й є! — хитнув головою Семен Васильович. — Те саме й з вінчанням, — з двох зол меньше.
Мирон усміхнувся.
— Не вірно. Не вінчаючись ви можете жити й працювать. Це — головне. Без паспорта ж — ви робити не можете. Визнати ви це повинні, а коли так, то цей ваш аргумент і є та нечесність, то лукавство з собою.
— А друге ви забуваєте? — раптом не витримала Катерина Андрієвна.
— Що саме?
— А те, на що ви наражаєте жінку своїм вільним коханням? Ваша теорія дуже зручна... тільки не для жінок! Хм!
— Я не розумію, на що ж я наражаю жінку!
— Не знаєте? А образи, а шопотіння ріжних крамарчуків, двірників, а брудні натяки? Звичайно, на вас це не лягає! Хм! Але коли навіть жінка згожується, то кожен порядний чоловік, коли він кохає її, а не бажає під прикриттям теорій скористуватись її довіррям, повинен захистити її від бруду! Сам повинен це зробити!
— Скажіть, будь ласка, — перервав її Мирон, — коли б ви попали серед негрів і вони почали робити натяки та насмішкувато шепотітись, що ви біла, вам би це здавалося, образливим? Чи тільки смішним?
— Вибачте, добродію, ваше порівнання дуже невдале.
— Як вам вгодно. А мені здається, що людині, яка до кінця пересякнена якимсь переконанням, просто смішне шопотіння инших. Але діло, звичайно, в тому, що цьому чоловікові та тій жінці образливі шопотіння двірників тому, що вони, по сути, опінією двірників дорожать і самі думають як двірники. Тоді нащо ж насилувати себе? Звичайно, вінчатись без зайвих слів. Але для того, хто перенявся цим переконанням до кінця, хто чесний тільки з собою, тому смішні шопотіння двірників. І жінки своєї захищати не треба, бо й їй тільки смішно. Коли ж не смішно, тоді на чому ж їхній союз кохання? Люди ріжні, розійтись і кінець.
— Як просто та легко! А діти? Де гарантія?
— Ну, знаєте, — гидливо скривився Мирон, — коли ви збіраєтесь родити з людиною дітей і з самого початку одне одному не вірите й на всякий випадок контракти пишете, то вам і книги в руки. Такого шлюбу я в кожному разі робітникам рекомендовати не буду. Так! І з вашою думкою рахуватись їм не поражу. Як і з двірниками та крамарчуками!
— Тільки з собою? — усміхнувся Семен Васильович.
— Так! Йому це буде вигідніще, ніж з вами.
— А коли йому буде вигідніще красти, то й тут порадите тільки з собою рахуватись?
— Безумовно!
— Не дурно ж у його стільки приятелів — злодіїв! — гукнула Віра.
— О, так! — злісно підхопив Мирон. — Недалеко й ходити: ви — перша, Дара, Сергій, ваші шановні батьки... Добродій...
Але докінчить йому не вдалося. Неначе вихор ввірвався звідкись в кімнату.
— Мерзотник! — закричала підстрибнувши Катерина Андрієвна. — Геть звідси! Геть! Забірайся з мойого помешкання! Що це таке?!
— Це дійсно... — в обуренню швидко підвівся редактор, розстібаючи для чогось сурдут та оглядаючись.
— Геть, поганцю! Роспутник! Геть!
— Мамо! Мамо! — блідий весь, одтягав Сергій Катерину Андрієвну, яка, люто стискуючи кулаки, тяглася до Мирона.
З Вірою почалася істеріка, вона дико сміялась. Всі товпились, кричали, деякі поспішали до передпокою та хапливо одягались. Навіть Петро зблід і невдоволено казав щось дуже схвильованій Наталії.
Оля злякано тягла Тараса, який тер рукою лоба та чудно посміхався. Оля мало не плакала.
Дара також підвелася і важко, дихаючи, притулилася до стіни. Вона нічого не говорила. Губи були щільно стиснені, неначе тримала ними нитку, очи ходили по постатях, але очевидно нічого не помічали.
Іона, Рисецький та инші отовпили Мирона, кричали йому в лице, погрожували, навіть лаялись.
Мирон, увесь смугляво-сірий мовчки, чудно-цікаво та зло вдивлявся в обличчя. Здавалося, не до його було направлено ті крики, але до когось иншого, сам же Мирон невидимо є присутній в кімнаті, і не має діла ні до того, кому кричать, ні до тих, хто кричить.
Вітальня почала порожніти. Катерину Андрієвну та Віру вивели. Гості розходились. Кит кричав ще партійним про страйк та спиняв. Лишалися неохоче.
— Ну, панове, до побачення? — раптом рушив до дверей Мирон. — Робіть суд, судіть мене, робіть, що хочете. На все згожуюсь.
Його провели галасом. Хтось навіть свиснув.
— До побачення, Олю ! — натикнувшись на неї в дверях, сказав Мирон.
Оля злякано підняла до його очі й тихо сказала: — До побачення. Ходім, Тарику, швидче.
Мирон усміхнувся.
— А ви, Тарасе, як що хочете анархиста, приходьте завтра до мене в пьять годин.
Тарас раптом дивно оглянув його з ніг до голови, вдивився для чогось в лице й відповів:
— Добре. Прийду.
Мирон одягся й вийшов. Обігнав на вулиці Наталю та хотів пройти вперед, але вона спинила його.
— Підождіть. Ходім разом. Нам по дорозі.
— Коли не боїтесь мене, — ходімте.
— Мені боятись нема чого.
Але вони майже всю дорогу мовчали. Мирон задумливо посвистував, а Наталя куталася, — вітер зробився холодний та лютий.
— Ні, Мироне, ви дуже брутально зробили! — раптом почала Наталя. — Дуже брутально!
Мирон мовчки подивився на неї.
— Ви були люті, але це ще не виправдання для такої образи...
Мирон задумливо посміхнувся.
— І головне, щиро образились деякі, — тихо промовив він. — От що цікаво! — Ні трішки не мають сумніву... А теоретично згожуються що експлоатація — злодійство. Всі, повінчані, але кохання повинно бути вільним... Або ж: Сергій готовий з жалю прийняти до партії спілку простітуток. Але теоретично — простітуція є абсолютне зло. І не помічають навіть цієї своєї одірваности... От що цікаво... Навіть бажання не мають бути цільними. Ще кусаються за свою нікчемність. "Не чіпай!"
— Ну, а ви самі дуже правдиві та чесні з собою? — раптом різко спитала Наталя.
— Я хочу бути таким. Це дуже трудно, але...
— Так? От ви позавчора мене називали... брехливою, нечесною з собою, мовляв, тягнуся до вас тілом, але закриваюся душею. Тому що принято, мовляв, осуджувати тільки тілесне кохання... Добре, але ви мені скажіть...
— Хіба-ж це не вірно, Наталю?
— Звичайно, ні! Коли хочете, то, може, душа саме й найбільшу ролю грає в цьому потягові. Але я вам...
— До мене? — розсміявся Мирон.—У вас до мене? Ха-ха-ха! От це цікаво! Що ж це таке душа в такому разі? Ми ні в одній думці не згожуємось, прагнення, цілі наші цілком ріжні. Ви для мене й я для вас духовно, неначе люди з ріжних планет. І раптом "душа". Е, Наталю! Брехня це самій собі! Діло ж зовсім просте: ви довго чоловіка не бачили, я, як мужчина, не гидкий вам. Може, навіть є й справді щось, що ріднить наше тіло. От і все... Ну, і нащо тут ще якісь душі? Нащо брехня? Кохання тіла? Добре. Дає радість? Зла ні вам ні мені не зробила б? Ну, то чого вам? Шукаєте повного злиття? Шукайте. Кохання духовне та фізичне краще за саме фізичне? Чудово. Але коли я нахожу персик смачніщим за вишню, хіба я повинен від вишні відмовлятись? Чому? Навпаки, чим більше матиму вишень, тим з більшою тугою бажатиму персика. Все є цінність: і мрія, і чобіт, і тіло, і душа. Що більше цінностів людина бачить у світі, тим вона цінніша сама... Ви ж багато де чого боїтесь тому, що старозавітна мораль їх осуджує. Тіло здавна в не милости у моралістів... Але ви мораль цю неначе не визнаєте, а тимчасом живете все ж таки по ній, через те що вона у вас в крови. От це я й називаю вашею брехливостю, нечесностю з собою. Тому й кажу вам: або доведіть ваш темний потяг до думки та визнайте, цільно визнайте кохання тіла. І віддайтеся йому сміливо, просто, гарно. Або ваші думки про неможливість самого тільки кохання тіла доведіть до чуття й вбийте цей темний потяг. Не придушуйте себе, але зробіть так, щоб це стало неможливим, просто неможливим, як ну, як не можливою для вас є любов до жандара. От це й буде сильно, чесно. Бо ця тяганина наша, сказати поправді, надокучила вже мені. А иноді під лиху хвилину дратує й хочеться просто взяти та покарати вас за вашу упертість. От власне, довести на вас же, що є й може бути.
— Ну, це слабо! — усміхнулась Наталя.—Я вам вже раз сказала, що такому, як ви, належати не можу. Можете бути певні, що з'умію... бути чесною з собою. А от ви, не дивлячись на свої проповіді, цього не вмієте. Коли ви такий мудрець, то чому ви не убьєте свого потягу до Дари? Га? Вона рідна вам?
— До Да-а-ри? — від несподіванки навіть спинився Мирон.
— Еге-ж, голубе, власно до неї. Гадаєте, не видко? Боже, як він здивувався! Не сподівались? Ха-ха-ха! Так, врачу, ісцилися сам. Ну, до побачення, я вже вдома. До мене більше не приходьте. Кінчати, так кінчати. Я бути одною з багатьох не маю бажання. Ідіть до Дари, і бажаю успіху. Тільки сумніваюся... Прийдеться вам "вбивати свій потяг".
Наталя сухо засміялась і, насмішкувато хитнувши головою, зникла в під'їзді будинку.
Мирон мовчки подивився їй в слід, задумливо підняв комір і помалу повернув назад. На губах та в очах проступала усмішка, а в ній чи то туга, чи біль.
VII
Мирон працював над картиною. Наближалися присмерки. Фарби зливались, і злиті образи здавалися чужими, новими, що самі по собі родилися.
Мирон задумливо з квачем та палітрою в руках, з закаченими рукавами дивився на полотно.
Раптом в коридорчику почулися кроки, голоси й в двері застукало. Мирон швидко озирнувся на стукіт, кинув непокійний погляд на картину, поспішно запнув її простинею й крикнув:
— Ввійдіть!
Двері помалу, нерішуче відчинилися, і на порозі з'явилася Дара. За Дарою стояв Тарас. На пірьях капелюха, на плечах та довгих віях Дари поблискував порох дощу.
— Можна до вас?
— Прощу!
Мирон чомусь дуже почервонів.
— Ви так довго не відповідали. Гадала, заняті з ким небудь. Я до вас в невеличкій справі. Добридень.
Подала руку. Ні ніяковости, ні більшої, ніж звичайно, холодности, тільки погляд уважніщий та строгіщий. Підозріло обвела кімнату очима й спинилась на картині.
Тарас мовчки за Дарою потиснув руку Миронові.