Уран

Навчимо малярства, будеш як бог.

– Ми заробляємо добре.

– Бригадир у нас – будь здорова! – показали на високу струнку жінку.

– Марія Харитонівна, – відрекомендувалася красива жінка. – Отже, Галю, беру тебе ученицею на два місяці, а потім – сама підеш у плавання. Гуртожиток дамо. Гроші маєш? Позичимо. Давайте за Галину!

– Галя не піде в гуртожиток, – сказала Фросинка. – Вона житиме у нас.

– Теж ідея!

Галина дивилася на Фросинку і ніяк не могла збагнути, на кого вона схожа. Фросинка була висока і струнка... Очі... Розкосі, темні, жагучі... І раптом: Степка! Фросинка була страшенно схожа на Степку. Навіть у руках було все Степчине. І прізвище... Мартиненко... Мартиненко. Щось знайоме... Ні, не знаю...

Охрім провів Фросинку і Галину аж до під'їзду будинку.

– Ми на другому поверсі мешкаємо, – сказала Фросинка і повела Галину вузенькими сходами.

Зустріла їх висока, трохи розповніла жінка, обличчя в неї було вилицювате, але красиве. Та найбільше вражали очі – під крутим зламом брів вони горіли якимось диким вогнем.

– Це моя мама.

– Марта Петрівна.

– Галина.

– Як гулялося, Фросинко?

– Добре, мамо... Я тобі ось що повинна сказати: Галина буде жити у нас. Ми тобі зараз усе розповімо.

І Галині довелось уже втретє за вечір оповідати свою історію. Захопившись власними переживаннями, Галина й не помітила, що коїлося з Мартою Петрівною. Почувши, що Галина з Сосонки, Марта скам'яніла. Тисячі думок терзали, катували її.

– Тобі погано, мамо? – схвилювалася Фросинка.

– Ні, ні... Розказуй, Галю. Про все, про все... Фросинко, залиш нас.

Фрося покірно вийшла на кухню.

Галя розповідала Марті, як вони жили з братами після смерті матері, як бідували, як Полікарп Чугай вночі підкидав їм під хату мерзлі потрощені пеньки.

Марта схилилася на стіл і заридала. Потім рвучко підняла голову і простогнала:

– Степка як, моя Степка?!

* * *

...Галину прописали в гуртожитку будівельного тресту, а жила вона, як і раніше, в Мартиненків. Після того вечора, коли Галина дізналася про страшну таємницю Марти, минуло кілька днів. Немов звільнившись від проклятого тягаря, Марта була спокійною, принаймні так здавалося Галині. Володимир Касіянович Мартиненко, батько Фросинки, тримався так, ніби нічого не трапилося. Був привітний, не дуже балакучий, завжди заклопотаний роботою. Галину вони мало не носили на руках, наче перед нею хотіли спокутувати свій гріх. Єдине, про що попросила Марта Галину, – нічого не розказувати Фросинці, не писати про них у Сосонку.

– Я сама... сама...

– Я взагалі нікому не буду писати, – відповіла Галина. – Я ніколи не повернуся туди...

Та одного вечора у квартиру Мартиненків подзвонили. Фросинка, Галя і Охрім сиділи перед телевізором.

– Це, мабуть, Генка з п'ятої квартири. Подзвонить і тікає. Ой дам зараз! – Фросинка вибігла в коридор, відчинила двері, з кимось поговорила і крикнула: – Галю! Мостовий!

Галина кинулася до дверей, на порозі стояв Мостовий.

– Як ти мене знайшов? – шептала Галина.

– На своїй землі, свої люди... Дурненька ти моя, хіба ти могла б утекти від мене?

Другого дня вони виїхали з Галиною додому. Проводжала їх уся бригада Фросинки і потомствений прохідник Охрім.

* * *

– Клює! – крикнула Галина Сашкові й вибігла з своєї схованки.

Мостовий потягнув удочку, і здоровенний карась випірнув з води.

– Є, є! – кричала Галя. – Це я тобі наврочила! Я!

Сашко з захопленням дивився на щасливе юне обличчя

Галини, потім жбурнув кудись вудку, підхопив її на руки і поніс до річки.

– Не смій, Сашко!

– Скупаю!

– Ой, дурний, я ж одягнена!

– Русалочко ти моя!

– Божевільний!

Сашко розгойдав Галю і кинув у воду.

Галина вибрела з води і помахала Сашкові кулаком:

– Плаття нове і туфлі... Хуліган! Допоможи хоч плаття зняти, поприлипало все.

– Це я можу. – Сашко підхопив краї коротенького платтячка і потягнув догори. – Ти, наче Афродіта, народилася з піни.

Мостовий пригорнув до себе Галину.

– Я так змерзла...

– Ти ж моя маленька, – цілував холодні щоки.

– Задушиш! – кричала вона, б'ючи Сашка кулаком по спині.

– Так його, так! – почувся чийсь голос. – Я б йому ще не так дав!

Галина вирвалася з обіймів чоловіка і ледь не провалилася крізь землю від сорому. На неї дивився Шаблій.

– Пробачте, Павле Артемовичу, – почервонів Мостовий і швидко почав одягатись.

– Це я повинен пробачатися перед вами, вискочив, як Пилип з конопель.

Галина схопила своє платтячко і зникла в кущах.

– Не чекав на вас, – наче виправдовувався Мостовий. – Ніхто не дзвонив.

– Вчора до батька поїхав, переночував, а до тебе по дорозі... Дві області проїхав. Обженуть нас сусіди по буряках, – Шаблій скинув піджак і сів на пеньок. – Є риба?

– Мало. Пересихає Русавка. У Сосонці колись і броду не було, а тепер череду переганяють... Десь болота осушують, а по нас б'є, Павле Артемовичу.

– Так, багато інколи у нас не дуже розумного ентузіазму, – погодився Шаблій.

"Чого він приїхав? – думав Мостовий. – Партактив недавно був, хлібоздачу виконали... Не в гості ж приїхав?"

– Може, перекусимо, Павле Артемовичу?

– Можна. Але перед цим скажи мені, Олександре Івановичу, скільки засіяно озимини у Сосонці?

– Гектарів триста.

– А район Видубецьких гір?

– Почали. Вчора розмовляв з Гайвороном.

– Отже, так, Сашко. Сівбу в районі Видубецьких гір треба припинити. Слухай, слухай, – поклав руку на плече Мостового. – І це ще не все. У Сосонці будуть споруджувати величезне водоймище... гектарів на п'ятсот... Проект на затвердженні...

– Навіщо? – спохмурнів Мостовий.

– Треба. Уран... За рік там виросте місто... Гірничий комбінат, збагачувальна фабрика...

– Будуть шахти?

– Ні, відкритий кар'єр... Дешево...

– А колгосп? – Олександр відчув, як у нього пересохло в горлі.

– Я ще не знаю точно, яку територію займе комплекс, але думаю, що частина земель залишиться.

– Такі землі! – зітхнув Мостовий. – Сосонка за останні роки, Павле Артемовичу, такий розгін взяла... що куди там...

– Знаю... Мені теж шкода, Олександре, але є речі важливіші.

– Розумію. Що я маю робити?

– Треба організувати зустріч будівельникам. Десь за тиждень почне прибувати техніка й матеріали. До зими треба буде побудувати гуртожитки... Але це робитимуть без тебе. Керуватиме будівництвом Арсен Климович Турчин. У нього розмах сибірський... Прекрасна людина, – Шаблій замислився. – А тобі, Олександре Івановичу, випаде, мабуть, найважче... Треба підготувати до цього село, людей. Щоб зрозуміли... Буде потрібно – приїду сам. Добре все продумай, порадься з комуністами, з активом... Поговори з Платоном Гайвороном, то хлопець розумний... Як у нього з дружиною?

– Погано, Павле Артемовичу.

– З серцем?

– Ні... Мабуть, скінчилася любов...

– Жаль.

Шаблій пройшовся по м'якій шовковій траві, а потім знову до Мостового:

– Хочу з тобою порадитись... Ми думаємо забрати Гайворона в обком, у сільгоспвідділ... Погодиться?

– Гадаю, що ні, – після паузи відповів Мостовий.

– Але йому нічого буде робити в Сосонці... Може, там залишиться невеличка бригада – приміський радгосп, а він людина з масштабним мисленням.

– Поговоріть, Павле Артемовичу, з ним.

– Можна його запросити сюди?

– Зараз скажу Микиті, щоб поїхав.

– Тепер ходімо обідати чи вечеряти. Мати мені там чогось наклала...

Побачивши Шаблія з Мостовим, Микита чкурнув у кущі.

– Ти куди?! – зупинив його Шаблій. – Виходь, виходь.

Микита підійшов.

– Здрастуйте, Павле Артемовичу. Юшка буде, – показав на купку карасів і линів. – А це моя Таня.

– Ми вже з твоєю Танею познайомилися... І якби не вона, то я тобі дещо пригадав би...

– Хто старе згадає... – почав Микита.

– Хитрий ти, Микито, як лис... Почекай, почекай, і я тебе прокатаю...

– Привези Гайворона, – сказав Мостовий Микиті і цим поклав кінець розмові.

...Після юшки Шаблій подякував молодицям за обід і підвівся.

– Прошу пробачення, але у мене є справа до Платона Андрійовича. Ми скоро повернемося.

Вони пішли берегом Русавки...

Галина помітила, що Сашко після розмови з Шаблієм став мовчазний.

– Що сталося, Сашо?

– Двадцяте століття стукає в наші двері.

– Хто стукає? – перепитала.

– Уран...

6

Якщо не в кожній квартирі, то в кожному будинку або дворі завжди когось чекали чи проводжали в море, в близькі й далекі плавання. З морем було пов'язано не тільки існування десятків тисяч людей, а й життя їх близьких, тому й стосунки між людьми були прості, довірливі, без зайвих церемоній. Хлопчаки, як тільки спиналися на ноги, – натягували на себе смугасті тільняшки і, мабуть, не скидали їх ніколи, незалежно від того, чи ставали потім моряками, чи скромними бухгалтерами або інженерами, вантажниками чи продавцями. Старші носили широченні боцманки із золотими крабами. Ці кашкети пасували і до чорного костюма і просто до білої сорочки. Приморчани були людьми з гарячим темпераментом, і класти їм пальця в рот не рекомендувалося. Якщо вже когось піднімуть на кпини чи вилають, то це запам'ятається. У суперечках, якщо вони траплялися на базарі чи на вулиці, ніколи не брало участь двоє. Найдрібніший інцидент притягував десятки приморчан, які вважали своїм обов'язком стати на захист істини.

У місті розмовляли українською, російською, грецькою, єврейською, грузинською мовами і ще своєю, приморською, яка зародилася бозна-коли, шиплячі вимовляхи м'яко, любили звертатися в третій особі однини чи множини і, перш ніж відповісти на якесь запитання, неодмінно запитували самі. Це якось зближувало.

Ходили приморчани і приморчанки з особливим шиком, легко. Дівчата й молодиці – граціозно похитуючись, а чоловіки – стрімко, розгонисто. І лише не зовсім свідомі молодики пересувалися так, ніби під ногами у них були не тротуари, а палуби океанських лайнерів і суховантажних суден при дванадцятибальному штормі.