Він, похнюпившись, брів слідом.
Проминули пригорок. Стежина скрутам побігла до річки, за якою починався ліс. Лада зупинилася.
— Знаєте що, Тимофію,— раптом обернулася до нього.— Давайте на деякий час розлучимось, на самоті помізкуємо, що таке підлість! Так буде краще — і для мене, і для вас.
Розлучитися? Назавжди?!
— Лідо, я хотів сказати...
Вона перебила:
— Для чого виправдовуватись... Мене це не цікавить. Я просто не 'можу і не хочу вас бачити.
Тимофій відчув, що далі йти не стає сил. Щось німо зойкнуло в ньому, немов порвалася струна, яка своєю нечутною мелодією урівноважувала, дарувала спокій і певність.
Розділ восьмий
Поверталася додому пізно. Не тому, що боялася зустрітися з Марчуками, знайомими. Не лише тому. Все єство сповнилося смутком — холодним і каламутним.
Біля, гайку ледь не наштовхнулася на Тимофія. Він мовчки поступився, дав дорогу.
Зайшла в темну кімнату. Дотягтися ірукою до вимикача не вистачило ні бажання, ні сил. Почула обережні кроки за дверима. Чого йому треба?
— Я тебе попереджаю — не заходь!
Та він уже стоїть на порозі.
— Лідо... Вислухай.
Вона відвертається.
— Раджу вийти геть.
— Але ж вислухай!— підвищує він голос, і в його тоні виразно квилить розпачливість. Ні, ні, то фальш. Не треба піддаватися обману.
— Я тобі сказала — вийди!.. Чуєш? Дай мені змогу побути самій.— Останні слова промовила притишено, а відтак уже зовсім пошепки: — Треба й тобі про все подумати...
Рипнули тихо в петлях двері, Ліда намацала ключ, обережно, щоб не клацнув замок, повернула його. Тепер можна згорнутися клубочком на широкому ліжку, заснути чи, принаймні, спробувати заспокоїтися, подумати про завтрашній день.
Зняла з подушок пошиванки, шпурнула їх на стілець. Геть! І ліжко, і матрац, і вся постіль чужа — марчуківська. Схопила одну з подушок, потім простирадло, легку ковдрину, недбало згорнула і оберемком понесла до дверей.
— На, візьми!
Тимофій підвівся з дивана, чекав. Невже сподівається, що вона буде йому стелити? Шпурнула постіль на диван і з підкресленою нарочитістю грюкнула дверима.
З темного кутка хтось докоряв Жениним голосам: "А ти, Лідко, вредна!" Ну й хай собі вредна. Краще бути вредною, ніж принижуватися.
У великій кімнаті набридливо лунали Тимофієві кроки. Крізь дощані двері інколи чулося тяжке зітхання. Нехай постраждає, помучиться, може, це піде йому на користь.
Ліда причаєно лежала на ліжку, намагалася зібратися з думками. Хоча б зірка якась у шибу зазирнула, хоч би місяць зійшов та розвіяв пекучі юмутки. Ледь чутно шарудить за вікном дощ. Інколи озивається шелестом гілляста вишня, що росте біля ганку. А Тимофій все ходить у великій кімнаті і зітхає.
Як же бути? Запитання дрижить у повітрі комариною сурмою — довго-довго.
І хто вона тепер? Як її називатимуть через рік? Матір'ю-одиначкою чи "солом'яною вдовою?"
На очі навернулися сльози. Стало шкода себе, своєї юності. Гнів і розпач, жаль і зненависть боролись в ній. Але що це? Вона виразно почула поруч чиєсь притишене дихання.
Підвелася на лікоть, озирнулась. Хитаються ледь відтінені в темряві гілки дерев. Ні, ляки даремні, в кімнаті, крім неї, нікого немає. Аж раптом .в двері стукіт. Вона не відповіла. Навіть не поворухнулася. Ще раз — більш настійливо. Знову не відповіла? І не відповість. Він кілька разів тяжко зітхнув. Згодом заскрипів диван. Очевидно, влягається... Отак краще.
Зможе чи не зможе вона простити йому зраду?
* * *
Ліда не знала, як поводити себе завтра. Лежати в ліжку і нікого не впускати до кімнати? Але хіба це вихід? Можна пролежати день, два. А потім? Все одно доведеться вислухати Тимофієві просьби, витримати не один десяток навальних атак усіх Марчуків — особливо Федори Тимюфіївни. Чи вистачить у неї на все це снаги?
Десь після других півнів прийшов короткий сон. Він трішечки прояснив голову, притамував біль. Тепер вона могла спокійніше думати про день, що народжувався десь за садками Золотопілля, про майбутню розмову з Марчуками. Скільки доведеться вислухати запевнень, слів покути і брехні? Брехні, либонь, буде найбільше. А для чого? Хіба вона зможе примусити серце покохати? Новою любов'ю замість тої, яка щойно згоріла?
Згадала чомусь про сестру Ларису — даремно вона її так образила. Правда, дім краще продати, щоб не їздити сюди, не зустрічатися з Марчуками. Але якщо Лариса буде впиратися... Цікаво, як на це подивиться тітка Оксана? Може, поїхати у Вінницю та розповісти тітціі дядькові про свою біду? Вийти нишком з дому, сісти на автобус... Хай Марчуки трохи побігають, пошукають.
Сповзла тихо з постелі, навпомацки одяглася, нечутно підійшла до вікна, обережно його відчинила. Залишалося вилізти з хати, нишком 'вийти з двору, сісти в автобус, що десь у цій порі відходить на Київ. От і все! Ні, не все. Треба ж знайти гаманець — без грошей в автобус не сядеш.
Нечутно сновигала по кімнаті, тримаючи в одній руці туфлі, а в другій —теплу шерстяну кофтинку. Де ж вона приткнула свій гаманчик? Напружувала пам'ять і ніяк не могла згадати. Невже залишила в плащі? А плащ висить в коридорі. Як же бути? Через світлицю вона не піде: Тимофій може прокинутися, і весь її замір пропаде. А можливо, гаманець в тумбочці?.. З радістю відчула в руках м'яку замшу, хрускіт новенької купюри. Що ж, до Вінниці вистачить, а там видно буде.
Останні дощові хмари відпливали на захід. Невелике районне місто виглядало чистим, як після купання. Ліда бігла до автовокзалу, лунко вистукувала каблучками по вологому асфальту. Через двадцять хвилин відходить автобус.
Встигнути б!
* * *
"А щодалі робитимеш, Лідо?"
Вона ще не мала конкретної відповіді. Так і сказала Катерині Іванівні.
Учителька посміхнулась:
— Це несерйозно.
— Докоряєте?
— Розмовляю, як і годиться після останнього дзвінка, як з дорослою.
— Я ще учениця.
— На жаль, ні, Лідочко. Приготуйся до зустрічей, які видадуться тобі несподіваними. Треба шукати себе. У тебе—атестат зрілості. Завтра — самостійне життя. А от боюсь, чи готова ти. Щось мене в тобі непокоїть.
— Що, Катерино Іванівно?
— Ти ще не навчилась серйозно оцінювати речі, .світ тобі здається простішим, ніж є насправді. У тебе ще немає певності в думках і вчинках. Все це, голубко, десь забарилось в дорозі до тебе..."
Біло-голубий автобус мчав її дрімотливими вулицяМи Золотоііілля. ЛюДеи й експресі було мало, і майжё всі івони куняли в зручних кріслах. Ліда й собі притулилася до шинки крісла.
"Що ж буде?"
Невиразно уявляється майбутнє. Там уже немає місця для Тимофія. Немає... Як вона житиме? Чи вдасться забути, викинути назовсім з пам'яті все, що сталося?.. Як зівладати з собою? Не ревнощі, —не образа чи гнів, а глибоке каяття поволі заступає всі почуття до Тимофія. І невимовний жаль за чимось, ще не сповна усвідомленим, але вже (безповоротно втраченим.
"Чому Тимофій так повівся? Чи це вияв моралі — роби исе, іщо забагнеться, аби тільки ніхто не бачив, не знав, чи це наслідок його внутрішньої ницості?..
Скоро вона, напевне, стане матір'ю. І дитина ростиме без батька — їй не треба такого батька. Але ж дитині цього не скажеш. Як же бути? Неправдою правди не заступиш, та ще такої правди, як у неї. Краще відразу відкрити душу й послухати, що порадять тітка Оксана й дядько Остап. На лихе вони не спонукатимуть..."
Над перехрестям доріг вставало сонце, рожеве й величне, либонь, на погоду.
* * *
Будинок, в якому вони з Ларисою знайшли притулок на цілих вісім років, містився на мальовничій околиці Вінниці. Ще здалеку Ліда впізнає тітку Оксану, що порається біля квітів. Он вона притінила рукою очі, видивляється на захід, де зависла густа хмара. Помітивши племінницю, Оксана Петрівна голосно зойкає-і притьма кидається їй назустріч.
— Оце несподіванка!— міцно обнімає та цілує гостю.— Сама чи з Тимофієм?
— Сама,— тихо промовила Ліда, збліднувши.
— Як же так?— і собі притишила голос тітка.
Племінниця нервово повела плечима.
— Бо я тепер одна...
Вони проходять до хати. Оксана Петрівна більше не розпитує, гладить племінниці коси, цілує мовчки в чоло. Інтуїція чи досвід прожитих літ підказує: нині надмірна цікавість лише краятиме молоду душу. І ця тітчина лагідність віддає Ліді теплом, гамує біль. Так буває, коли людина після великого горя добере виплачеться перед матір'ю чи щирим другом.
— Я тобі, доню, ванну приготую. Гаразд? Скупаєшся, а тоді пригощу пиріжечками з свіжою капустою, яєчню засмажу... — І за хвилину тітка Оксана вже клопочеться на кухні.
Ліда розглянулась по хаті. Все тут їй знайоме, дихає встояним затишком, добрим спогадом з малих дитячих літ, вселяючи певність і спокій. .
На стіні, проти вікна — велика, мальована олією картина. Нова. Підійшла ближче, придивилася: дядько Остап. Ну точно він! Низкує окунці й позирає на поплавок. А он з тої скелі вона не раз стрибала, купаючись з ровесниками у Бузі. Тільки тоді міст був зруйнований, а поблизу берега стояло кілька скособочених халуп.
Увійшла Оксана Петрівна.
— Це наш старий подружився на рибальстві з художником, то він йому на згадку картину намалював. В дарунок, значить. А хіба ж можна таку працю в дарунок брати? Ми вже і не знаємо, як .віддячувати Герасимові Івановичу. Нині теж разом десь рибалять, ще й Сашунця до кампанії взяли. От і потерпай за них обох.
Трьох синів і дочку народила Оксана Петрівна. Але нині при батьках залишився тільки найменший — Сашко. Старших синів — Анатолія і Кирила — полонило море: вони обоє служать на пасажирських теплоходах, а дочка Слава з рік тому вийшла заміж за ветлікаря, поїхала з ним аж на Сахалін, нині працює у звірогоспі. Розлетілися діти, стало тихо в колись гомінкій сім'ї, і тітці Оксані частенько доводиться домувати одній. Проте не скаржиться на свою материнську долю, вважаючи, одо діти —на вірній дорозі і що вона, мати, зробила все для їх виховання і зросту.
Десь через годину, коли Ліда скупалася, повечеряла і ходила по кімнатах у тихій задумі, тітка Оксана запитала про золотопільські новини. Ліда знітилася, почервоніла й опустилась на килим біля тітчиних ніг. Оксана Петрівна відклала набік шитво.
— З Ларисою бачилась?
— Бачилась.
— Вона хоч трохи поправилась?
На балкон, цвірінькаючи, сів приблуда-горобець.
— Чого ти в жіночу розмову встряваеш? — насварилася тітка.