– Я ще при тверезому глузді. Ну, скажімо, ваші учні закінчили школу. А далі що?.. Ученими ж вони не стануть! Татарину це не під силу. Тому, Усеїне-ефенді, ваша праця – марна.
– Ви, Фікрете-ефенді, навчаєтеся в Петербурзі, – вигукнув Усеїн. – Але хіба ви не татарин? Чи, може, ви француз?
Фікрет почервонів, як помідор, і його обличчя розпливлося в єхидній посмішці. Усеїну здалося, що в нього вп'ялося сотні осиних жал, він у нестямі вдарив глиняним кухлем об мармуровий стіл, кухоль розлетівся вщент, а рештки бузи розтеклись. Усеїн схопився на ноги, але похитнувся, зачепився ногою за стілець, і той з гуркотом відлетів.
Сандура, що дрімав на застеленому повстю тапчані, прокинувся, залупав на відвідувачів сонними очима , але не побачив там нічого особливого і знову заснув.
Усеїн уже взявся за ручку дверей, але різко повернувся:
– Якщо татарину не під силу засвоїти науку, то навіщо ви самі поїхали в Петербург? – вигукнув він. – Я б із задоволенням розтрощив вам голову, та хто знає, може, вона ще для чогось згодится!..
Фікрет встав, витер хустинкою заляпані бузою обличчя і піджака, поправив краватку.
– Ви, Усеїне-ефенді, неправильно мене зрозуміли, – винувато промимрив він. – Я хотів сказати, що ...
– Я прекрасно вас зрозумів! – перервав його Усеїн. – І дуже жалкую, що зайшов з вами в це бузахане.
Учитель раптом згадав, що не розрахувався з господарем бузахане, повернувся до нього, і той запобігливо встав із тапчана й рушив йому назустріч.
– За бузу півтора карбованці, – мовив хазяїн. – Янтики безкоштовно.
– Чому? – здивувався вчитель.
– Пекар не взяв грошей за янтики, бо ви для нього – авторитет.
Усеїн тицьнув гроші власнику бузахане і вийшов геть.
...Уклавши дитину, Суаде-ханум і Аджире повернулись у вітальню і сіли за стіл. Тут же з'явилася молода служниця, поклала перед ними гарячий черсак, забрала кавові фільджани і поставила кришталеві келихи.
– Дорогі мої гості, Усеїне-оджа, Фікрете-ефенді, Аджире-ханум! – голосно промовила господиня приємним грудним голосом. Якби вона знала!.. Якби Суаде-ханум знала, що відбулося між цими двома людьми в бузахане Сандури, то, напевно, не зверталася б до них так весело й безтурботно. Але вона про це не здогадувалась і тому кокетливо продовжила свою промову: – Колись не проходило й дня, щоб у цьому будинку не збиралися на гостину знані люди. Не знаю, чим я завинила перед Аллахом, що він так мене жорстоко покарав: позбавив спочатку старшого сина, а потім і чоловіка... Залишився у мене тільки Фемі. Ви, його друзі, сьогодні прийшли до нас у гості, а значить, своєю присутністю засвідчили нам свою любов і повагу. Я дуже вдячна вам за це! Тож нехай Аллах боронить вас від усіх лих. А тепер прошу до столу!
Солодкі, наче халва, слова Суаде-ханум, її сяючі очі та вишукані жести пом'якшили серця двох молодиків, що стільки часу носили в своїх серцях образу один на одного.
Фемі першим встав із пуфика.
– Прошу до столу, ханум і ефенді! – зробив широкий жест рукою.
Але ні Фікрет, ні Усеїн не зрушили з місця. Обоє сиділи нерухомо, опустивши голови. Суаде-ханум запитально глянула на сина, потім на його друзів.
– Фемі, сину, чому гості такі похмурі? Чи я їх чимось скривдила?
– Ні, мамо, ви їх нічим не скривдили, – відповів Фемі, намагаючись здаватися веселим. – Вони сердяться один на одного.
– А я вже злякалася, – приклала руку до грудей Суаде-ханум, – подумала: щось трапилось. Мабуть, якась дрібниця? Чи хтось на когось замахнувся кинджалом?
– Ніхто, слава Аллаху, не поранений. Та, певно, сталося щось важливе, бо кінчики вусів Усеїна-ефенді загнулися догори!.. – зауважив Фемі.
Суаде-ханум весело засміялася. Характери обох приятелів були їй добре відомі. Хоча вона й не могла здогадатися, через що посварилися друзі, але була переконана, що між колишніми сохтами не могла пробіти така чорна кішка, аби вони стали ворогами на все життя. І тому грайливо звернулася до мовчазних гостей:
– Дорогі ефенді, подивіться на мене! Я не знаю і не хочу знати, що там між вами сталося. Але ви сидите в нашому будинку. Фікрет приїхав у відпустку. Він, дякувати Аллаху, вже був у нас двічі. А Усеїн-ефенді не з'являвся в нас шість років. Тож не будемо затьмарювати цього гарного вечора. Якщо вам важко піднятися з місця і пересісти до столу, тоді дозвольте вас узяти за руку і підвести, як маленьких...
Господиня зробила вигляд, що встає, але син торкнувся долонею до її руки, і вона залишилася сидіти. Суаде-ханум так розхвилювалася, аж зблідла.– Прошу до столу! Якщо не сядете, моє серце наповниться образою, від якої зцілити мене буде важко, бо якщо я й дожила до цих днів, то причиною був мій син Фемі та моя любов і гордість за вас, усіх трьох. Азиз-ефенді дуже любив вас, Усеїне-ефенді. Коли ви приходили до нас, то не було випадку, щоб пішли звідси скривдженим. Нехай і сьогоднішній день буде світлим... Фікрете-ефенді... Що мені для вас зробити? Може, вклонитися вам?
– Що ви, Суаде-апте! – знітився Фікрет Осман-огли. – Мене просити не треба!
Фікрет підійшов до столу і сів поруч із Фемі. Суаде-ханум чекала, чи підійде Усеїн? Сяде за стіл чи піде з будинку? Усеїн-оджа підняв голову. Їхні погляди зустрілися. Ні, Усеїн не піде. Не зможе він скривдити цю великодушну жінку. Не така він людина.
Усеїн повільно встав із дивана, підійшов до столу і сів поруч з Аджире. На обличчі Суаде-ханум заграла посмішка. Вона намагалася приховати хвилювання, але вік уже був не той, коли вона за будь-яких ситуацій не втрачала самоконтролю, і тому на її очах з'явилися сльози.
Фемі-ефенді налив у келихи червоного ігристого вина.
– Нехай мама заспокоїться, – сказав він,– а ми займемося справою... Так, мамо?
Суаде-ханум піднесла до очей батистову хустинку, а син продовжував:
– Ми дуже раді бачити в нашому будинку Усеїна-ефенді й Аджире-ханум. З вашого дозволу, на їхню честь...
У цей момент Фемі перервав Фікрет Осман-огли.
– Вибачте , – сказав Фікрет, повільно встаючи з місця. Досі він мовчав і вирішував, чи варто йому сказати своє слово. І раптом зрозумів, що або повинен викласти всі думки, що його пригнічували, і звільнитися від них зараз остаточно, або змиритися з ними, залишитися в їхньому полоні і назавжди розпрощатися з Усеїном Шамілем. – Перед тим, як випити за здоров'я гостей, я хотів би сказати два слова... Наша розмова тоді в бузахане Сандури почалася добре... Та, на жаль, закінчилась погано. Через мене. Я уявив себе людиною, що належить до вищого світу. Звичайно, це було хлоп'яцтвом. А якщо не хлоп'яцтвом, то...зарозумілістю, пихою... Я багато разів згадував згодом цю розмову, багато передумав. І зрозумів, що поводився неправильно. Учора на вулиці ми випадково зустрілися з Фемі-ефенді. А сьогодні я повинен був їхати в село. Але, дізнавшись, що ви, Усеїне-ефенді, увечері будете в цьому будинку, відклав поїздку і прийшов сюди. Прийшов не для того, щоб заприсягтися вам, що я категорично відмовляюся від своїх слів. Просто мені захотілося сказати вам, друже, що я поров тоді парка і наговорив чортзна чого.
Фікрету хотілося ще багато чого сказати. Але він не сказав, бо так розхвилювався, що його голос затремтів. Замовк і сів на своє місце.
– Дякую вам, Фікрете-ефенді! – сказав Фемі, задоволений вчинком свого друга. – А тепер прошу підняти келихи і випити цей чудовий нектар на честь Усеїна-ефенді та Аджире-ханум! Вип'ємо, щоб образа, яка сушила два серця, зникла! Чи не так, люба мамо?
– Так, сину, так! – підтвердила Суаде-ханум. – Нехай вона випарується, як роса на сонці.
Чоловіки встали й почаркувалися. Чий келих із чиїм стукнувся, було важко визначити. Чи стукнулися келихи Усеїна й Фікрета, ніхто не помітив. Зрештою, це вже й не мало значення – головне відбулося. Фікрет-ефенді забрав назад колись кинуті в учителя Усеїна образливі слова. Вони випили. Що змусило Фікрета-ефенді взяти свої слова назад? Може, після інституту в його поглядах на суспільство щось змінилося? Якби ж то! Просто Фемі, Фікрет і Усеїн довгий час жили разом. Хоча між ними й траплялися іноді сварки і погляди їхні на життя були різні, а в дечому вони різко розходились, проте забути один одного вони не могли. Та це й природно для людей, що виросли й вивчились разом. З натяку, з першого погляду вони розуміли один одного, і, що б між ними не трапилось, вони завжди мирилися. Були суперечки. Тепер уже немає. Все забуто. Забуто й те, що Усеїн – син бідного селянина Токтаргази, що ледь зводив кінці з кінцями і годував свою родину горіхами, дикими фруктами, ягодами, які збирав у лісах Кок-Козу. У Фемі й Фікрета є гроші, а в Усеїна нема, зате багатий він своїми думками. І хоча друзі не у всьому з ним згодні, але й не втручаються в його думки. Нехай собі думає, кому від цього шкода?!
Келихи спорожніли. Потім скуштували солоних фаршированих баклажанів, маслин. Келихи знову наповнилися і знову спорожніли. Тости проголошувалася то за здоров'я Суаде-ханум, те за здоров'я Аджире-ханум, то за присутніх друзів, за кожного окремо. Пили, власне, Усеїн і Фемі. Фікрет же спорожнив свій келих тільки раз, на початку. Після цього до алкоголю він навіть не доторкнувся. І особливої участі в розмові не брав. Сидів червоний, як варений рак, і мовчав. Учитель Усеїн помітив, що він почуває себе не у своїй тарілці. Мовчазний Фікрет – це дуже незвично. Мовчуном його важко назвати. Дивно.
Кілька разів упіймавши на собі уважний погляд Усеїна, Фікрет йому чемно посміхнувся. І, щоб не видати, що чимось обтяжений, взявся розповідати про деякі петербурзькі звичаї. Потім розказав про свої зустрічі з Бораганським, про те, що він викладає на східному факультеті Петербурзького університету і продовжує займатися видавничою справою, обладнав свою друкарню новими машинами, друкує брошури та книжки різними східними мовами.
Згадав і Фемі своє недовге перебування в столиці.
Розмова за столом велася стримано, обережно, наче співрозмовники, які сиділи один навпроти одного, боялися ненароком зачепити щось заборонене, що могло б викликати невдоволення у когось із них. І все-таки ця зустріч за багато заставленим столом не пройшла марно – крига скресла.
Була вже пізня ніч, коли гості разом із господарями, що вийшли їх проводити, спускалися по сходах у двір.