Вони сміялись, хвалили отамана:
— І синього жупана не пожалів для голоти. От так батько!
— А у Москві нема таких батьків... Де їй до того!
Чорна хмара, що була стала над радою, розійшлась. За піснею сивовусі й чорновусі діти усе забули.
XII
А де ж тимчасом той другий, котрого доля спіткала колись маленького, у багатім будинку, у розкішній колисочці, та не під ганчірками, як Івася Удовиченка, а під тоненькими пелюшечками, дорогим шовком гаптованими? Де він?
А онде... дивіться... Он — з високої, сірої, похмурої башти у маленьке віконце з товстими залізними ґратами виглядає якесь худе, бліде, ще молодесеньке лице і, тяжко стогнучи, до Бога руки простягає:
— Боже мій! Боже мій! Чому Ти мене покинув? Так взиває до доброго Бога словами Христа на хресті.
Се Юрась Хмельниченко, колись гетьман України, державець земель і народів і по сей, і по той бік Дніпра, а потім — архимандрит Гедеон, котрого упосліднє ми бачили у Київі у Софійському соборі, а тепер — лядський в'язень, невільник у темній темниці...
А де ж та темна темниця? Страшно й вимовити.
Далеко-далеко від рідної України, десь далеко на північ стоїть замок Марієнбург, що дивиться туди ж, на північ, аж до Куришгафа, де лядська Вісла впадає у чуже Балтійське море...
Так ото і стоїть у віконці своєї темної темниці, у чернечій старенькій рясі, бо вже чотири роки він не міняв її, Юрась Хмельницький і стогне словами Христа: "Боже, Боже! Чому Ти мене покинув?" А по блідих запалих шоках його ринуть тихі гіркі сльози... Се плаче син велетня України.
А за віконцем темної темниці — весна у повній красі, у повних розкошах... Десь далеко у темному лузі зозуля кує... Близенько, за вікном, десь у кущах соловейко щебече, як у ту чарівничу весняну ніч за ставком, коли Галя, коли Юрась... Згиньте, згиньте, чарівні мрії!.. У віконце темної темниці глянуло впівока вечірнє сонечко, заходячи за прозорчасту хмарку... Косим променем сонечко впало на сиру стіну темної темниці... Спасибі сонечкові, що хоч на заході воно на одну хвилину заглядає у віконце темної темниці, де томився у лядській неволі син Богданів. А за що? Зате, що він син велетня України, за те, що колись були Жовті Води, Берестечко...
Юрась перехрестився на сонечко, мов на святий образ, і очей з його не зводив, аж поки воно не сіло-потонуло десь у холодному чужому морі...
— Чотири роки тут сам із собою та своїми думами тяжкими, — тихо промовив він, щоб тільки чути людський голос, хоча й свій, та не забути рідної мови. — А он ті бідні невільники, що в невільницькій думі, так ті тридцять літ у неволі пробували — тридцять літ світу, сонця праведного у вічі не видали... О, де ж то моя Маруся попівна Богуславка, що бідним невільникам про святий день Великдень нагадала? Де моя Галя, котра б нагадала мені про мій Великдень, велику весняну ніч?
— Чи була ж таки такою друга чия доля!..
Над його дорогою колискою мати колись щовечора співала:
У котика, у кота
Колисочка золота,А в мойого Юрасика
Іще краща того...
Росте Юрась, росте, як квіточка в гаю. Підростає, а його татко вже гетьманує над усією Україною, котру він визволив, як Мойсей Ізраїля із неволі єгипетської, із неволі лядської.
Підростає Юрась до шістнадцяти літ і батьківським спадком йому до рук випадає гетьманська булава, котру батько Його проніс через ріки криваві, через потоки сліз людських... У Юрася в руках — доля цілої України... Юрась гетьман, Юрась володар, а йому ще треба у бурсі вчитись... Учиться Юрась усякої мудрості, студіює з Йоаникієм Галятовським Горація, Овідія, Юлія Цезаря, а його булава випадає з рук... Булаву ту, як цуцик шматок сала, хапає Івашко Виговський. Юрасик плаче: його ляльку, його цяцю-булаву носить Виговський... Жаль Сіркові Юрасика — і він лізе у свою колиску-решето і витягає відтіль Богданову булаву і знов передає Юрасикові.
А там — Сомко Яким, Ромодановський москаль, хан Дундук, комлицькии цар — і через Дніпро гребля із мертвих козаків і ляхів...
І от щербата доля Юрасикова надіває на його безталанну голову чернечий клобук, а там — і архимандричу мітру...
Пошуткувала доля над Юрасем, пошуткувала та й кинула: обіцяла вінчати його або митрополичою мітрою, або великокняжеською короною... Як мати колись над колискою, зрадлива доля у мріях співала Юрасеві: "Ой люлі, люлі, мій Юрасику, з ласки Божої, Божою помочию Георгій І, великий князь український і усієї Волині, Поділля, Покуття і Полісся..."
А замість того — темна темниця на башті Марієнбурга...
Юрась покидає віконце, падає навколішки і молиться.
"Живий в помощі Вишнього..."
Але слова молитви перебиваються мріями... Згадується дале-ке-далеке і близьке, радощі, крапельки радощів і горе, горя ціле море!.. Згадалася послідня вечірня служба у Софійському соборі... Огні панікадил, кадильний дим, хор янголів з неба: "Світе тихий, святия слави, безсмертного Отця небесного..." І його сонечко, Його світ незаходимий згадується — Його Галя... Як вона плакала тоді! Як її заплакане личко виглянуло із-за кадильного диму! Де то вона тепер? Вона одна освітила Його душу світом незаходимим, сонечком святого кохання, освітила його темну-темну дорогу, котра від гетьманства завела його у темну темницю.
А що він дав свойому сонечку? Окрім горя та сліз — нічого! Горенько тяжке і він зазнав від неї... Та чи від неї? Чи не від матері? Мати дала йому горе несповідне, мати породила його — не чоловіком, навіть не звіром, не гадиною... І гадина щасливіша над його, і гадині дано кохання, а його природа тільки поманила марою кохання, мріями...
То була його перша і остання служба у Софійському соборі. На другий день його і митрополита Йосифа Тукальського король Ян Казимир визвав до себе у Білу Церкву.
О, не забув він і ніколи не забуде ту бесіду з королем...
— Нехай, — сказав король Ян Казимир, — нехай імена Хмельницьких возвеличать славу народу українського, щоб Хмельницький, в поєднанні з Польщею, забезпечив йому долю на віки.
От і возвеличили! Син великого Богдана сидить у темній темниці. А за що? За те, що добрий родич Тетеря, ся лисичка під овечою шкурою, натуркав вуха короля Яна Казимира, буцімто Юрась з митрополитом Йосифом і Григорієм Гуляницьким тихенько підносять тертого хрону унії: щоб латинські чабани не стригли українських овечок до голого тіла, а то й до овечого м'яса... А овечкам боляче...
Зозуля, що кувала у лузі, підлітає А° самої башти і сідає на сухий сук гіллястої осики. Юрась чує, як вона знов закувала і забуває свою молитву... Думки несуть його на Україну, де й йому колись кувала зозуля: може й ся прилетіла з далекого рідного краю, може се чиста, голубина душа його Галі...
— Хоч би чорною галочкою прилетіла вона до мене, сіла б на віконце темної темниці...
Ой прилети, галко, ой прилети, чорна!..
— А чи також і тепер зеленіють гаї на Україні, як і перше стелиться хрещатий барвінок, зеленіє мила рута і любисток, могили в полі з вітром розмовляють, шумлять верби в кінці греблі?..
Знов закувала зозуля.
— Зозуле, зозуле! Скажи, скільки літ мені ще томитися у темній темниці?
Зозуля кує не раз, не два, не три, кує без кінця, кує мов оглашенна.
Юрась знов дивиться у своє одиноке віконце. Хоч сонечко й сіло, а темряви й не бувало — видко як удень. Та бодай його й не бачити! Сиза якась, каламутна лядська Вісла несе свої каламутні води до чужого незнайомого моря, на холодну північ. Як же ж вона не подібна до далекого рідного Дніпра, що несе свої могутні води на теплий полудень, від Києва до Хортиці, від Хортиці до Чортомлика, до Січі, де верховодить Сірко... Може він тепер з запорожцями гуляє по Чорному морю на своїх чайках, галерам і каторгам турецьким жаху завдає, бідних невільників з неволі визволяє... А тут по каламутній Віслі валкою без кінця повзуть плоти та незграбні судна мов черепахи... Краще було б у кримській або у турецькій неволі світом нудити, брязкаючи кайданами на невільницьких ринках города Кафи чи Козлова, або на турецькій галері, ніж оце тут нудитись у темноті, сонця праведного у вічі не видаючи. Та там би може довелось побачити хоч свого брата-козака невільника, або рідну Українку, "дівку-бранку" у базарі на продажі. А тут нікого, нікогісінько! І згадується йому Йоаникій Галятовський, як він розказував Юрасеві про римського поета Овідія, що увесь вік томився десь вигнанцем далеко від рідного краю... Чи не та ж доля жде й того, хто був колись батьком України?
Коли чує, щось за дверима наче ходить... десь недалечко ключі брязкають... А не такий час, щоб там що ходило, брязкало... Знав він, що се таке: після такого брязкання в незвичайну годину не раз бачив він із свого віконця, що то виводили кого-небудь із темної темниці "горломкарати". І бачив він не раз, як під його віконцем, там, де стоїть висока шибениця, гойдалось козацьке тіло, чи то гострою сокирою кому голову здіймали... Чує він і голос товаришів своїх по темній темниці, митрополита Йосифа та полковника Гуляницького... Та ще чийсь голос знайомий, а чий — не знає...
— На паль, на шибеницю? Кого? Нас? Боже! Ключ вже брязкає коло його дверей.
— Господи! Прийми дух мій...
А за вікном темної темниці горлиця плаче...
Двері розчинилися... Се його, Юрася, мають вести на шибеницю... На порозі — "сам", той, що під шибеницею порядкує...
— Сину мій! Архимандрите Гедеоне! Молись Всеблагому Богу...
Юрась занімів на місці... Послідня молитва!.. "Боже! Боже! Чому ти мене покинув?"
— Молись, сину! Він, що добув води з каменя, що вивів Ізраїля з Єгипту, апостола Петра з темниці, виводить нині з темниці душі наші.
— На кару... на смерть?
— Не на кару, сину мій, не на смерть, а на волю, на світ широкий, на Україну, на ясні зорі, на тихі води... Оцей козак, Васюта Макогін пригнав гінцем від його милости, найяснішого короля нашого Яна Казимира і від пана гетьмана коронного Павла Тетері з приказом — визволити нас.
Усі — митрополит Йосиф, Юрась, полковник Гуляницький, Васюта Макогін — усі, окрім ляха з ключами, падають навколішки і тихо моляться.
— Сей день, єго же сотвори Господь... обнімім друг друга...
Над Юрасем нагинається Васюта Макогін.