Одного разу вхопили тата і маму Яринки, повезли у відділ міліції, де записали їх прізвища та місце праці. Наступного дня на підприємстві, де працював батько, комуністи скликали збори і допитувались, чому він ходив на стрілецький цвинтар. Тато відповів, що українці здавна на Зелені свята ходять на могили своїх воїнів, бо стрільці воювали з поляками, аби Україна була вільна. Навіть коли була Польська держава, можна було відправляти панахиди на стрілецьких могилах. Тата за таке пояснення звільнили з праці й назвали "українським буржуазним націоналістом". А мама, яку покликали до кабінету начальника, де були якісь невідомі особи (напевно, каґебісти), пояснила, що на кладовищі похований її дідусь і вона не винна, що воював він в Українській Галицькій Армії (хоч насправді її дідусь лежав у братській стрілецькій могилі в Рогатині). Невідомі сказали: якщо ще раз побачать маму на тому цвинтарі — звільнять з роботи.
Знову людей охопив страх — і вони не зважувалися підходити до стрілецьких могил, квітчати їх. Цвинтарне поле позаростало бур'янами, позасмічувалося, і від цього Ярині було дуже сумно, аж плакати хотілося. Вона часто мріяла вечорами, що як трішки підросте, то збере хлопців та дівчат — і вони підуть уночі впорядковувати могилки. От коли б знайти таких майстрів, щоб могли потаємно за одну ніч зробити кам'яні хрести і поставити їх на понівечених гробах! Але хіба тепер є такі сміливці? А от якби ще на свята, думала дівчинка, на могилі стрілецького генерала Мирона Тарнавського встановити синьо-жовтий прапор і табличку, що прапор заміновано! Можливо, прапор до вечора майорів би...
Любі діти, тепер, коли ви читаєте оцю книжечку, можна вільно ходити із нашими стягами на могили українських героїв. Нині цвинтар відновлюють, виготовляють нові кам'яні хрести і до наступних Зелених свят, напевно, його відтворять. А на урочистості з цієї нагоди пані Ярина обов'язково зустріне і вас.
...Однак, маленька Яринка не знала тоді, що так невдовзі станеться. Вона уповала тільки на Бога: він обов'язково вчинить чудо. Перед самими святами вони з вірною приятелькою Оленкою забігли на Янівський цвинтар, аби вдвох бодай трохи впорядкувати могили. По доріжках прогулювалися міліціонери і всіх, хто наближався, пильно та підозріло міряли злим поглядом. Дівчатка побачили свіжу руїну: декілька могил було розкопано, а поверх домовин стрільців здійснювали нові поховання. Дівчатам стало страшно. Яринка пригадала, як тато з мамою говорили, що вони підписали заяву-протест проти того, аби на кістках стрільців висипали гроби ново-померлих, і що заяву підписали їх знайомі — поет Ростислав і журналіст В'ячеслав.
Стрілецьке поле виглядало зарослим, засміченим.
— Боже, — молилася Яринка, — невже Ти допустиш, щоб так сумно виглядав цвинтар завтра? На такі чудові наші Зелені свята! Господи, зроби щось Сам, якщо ми, люди, не годні!
У Зелену неділю Яринка з батьками заледве впхалася до трамваю (міська влада навмисне тоді пускала менше трамваїв до кладовища). Біля цвинтаря — цілий ринок із квітами, вінками, в'язанками шувару, гіллям липи, свічками, лямпадками... А люду — біля входу, на алеях, на гробах!
— Чудо, чудо, — шепотіла Яринка. — Дякую Тобі, Боже, що вислухав мене, і дякуватиму Тобі усе своє життя.
Сльози котилися по дівочому личку, щасливі сльози. Раптом з'явилася міліція і ще якісь особи у цивільному одязі (мабуть, каґебісти, які уникали привселюдно появлятися у своїх мундирах). Вони не знали, з чого почати: чи розганяти людей, чи топтати квіти. Ті, що кинулися виривати маки, тут же злякано вщсахалися: квіти вдаряли струмом! Справжнім електричним струмом! А люди оживали, їх лиця ясніли: не все ще пропало... не все пропало...
— Розходьтеся! Розходьтеся! — верещали, але ніхто не вступався. Тоді лиходії стали клацати фотоапаратами, знимкували всіх підряд. Але і це не злякало схвильованих людей.
Згодом львів'яни довідалися, що на фотоплівці проявилися не обличчя, а тільки — маки... сотні червоних маків! Навіть на чорно-білій плівці ті квіти були червоними.
...Щораз нові гурти людей підходили до стрілецьких могил, робилося тісно, зате радісно. До вечора співали, кепкували з розгубленої міліції та каґебістів, що не змогли вони зірвати жодного квіту.
На другий день свят маків не стало — як з'явилися раптово, так раптово і відцвіли. Але не зникли вони для Яринки: в її пам'яті ті маки квітнуть і досі. І цвістимуть вічно.
* * *
Жайворонки з тіста
Кілька років тому на вулиці Пекарській молодий пекар відчинив пекарню і крамничку "Паляниця". Він вчився у пекарській школі, а від батька-пекаря успадкував силу-силенну давніх книг і зшитків із рецептами випікання хлібів і різного тіста. Він довго і пильно вивчав рецепти, а потім жваво взявся за справу. Від батька він пізнав таємницю випікання свіжого хліба, аби той не черствів, а довго зберігався. Навчився випікати паляниці, пряники, книші, баби, короваї, верчі, плетеники, завиванці, перекладанці, сухарі, рогалі, обаринки, бублики-свистуни, плетуни, сирники, медівники, пундики, коржики, солоні пальчики, прецлі, соложеники, рурки, макорженики, маківники, пухкеники, пампушки, хрусти, шишки, марципани, капами, пироги, тістечка, торти, пляцки...
Крім того, на Різдво випікав калачі й корочуни для колядників, на Великдень — паски, баби, баранчики, курочки і півники, навесні на Сорок святих — жайворонки або сороки, влітку на Петра і Павла — мандрики, на святого Миколая — миколайчики, а у Великий Піст — вергуни.
Зажив молодий пекар слави на всю Пекарську та сусідні вулиці, а згодом — на ціле місто. Бо ніде не було іншої крамниці, такої багатої На різні сорти хліба і булок, і смаколикого печива. Юнак мусив сам працювати від світанку до пізньої ночі, хоч узяв собі кількох помічників. Ніколи було погортати газети, а дивитися телевізор — тим паче. Правда, у місті, яке ще недавно вирувало вічами і процесіями, потроху ставало тихо, буденно і нецікаво. У молодого пекаря часу не було на відпочинок, однак він щоранку знаходив кілька хвилин, щоб підійти до вікна. Навпроти, через вулицю, в одному з вікон він бачив чарівну дівчину, від якої не міг відірвати очей. Вона відчиняла навстіж вікно і двері балкона, ледь киваючи пекареві голівкою. А тоді напевно посеред кімнати (через фіранку не було видно) займалася гімнастикою. Молодий пекар закохався у дівчину з першого погляду, але був дуже несміливий і тому не відважувався вголос відповісти на привітання або щось запитати у дівчини. Наприклад, як вона називається.
На жаль, він не міг довго вистоювати біля вікна, не мав часу вибігти на вулицю і піти за дівчиною, аби зачепити її і познайомитися.
Дівчина ніколи не заходила до його крамнички. Пекар сушив собі голову тим, роздумуючи, де б вона могла купувати хліб і булочки. Та, взагалі, чи вона їх купує? Може, такі чарівні істоти нічого не їдять?
Дівчина була пластункою. Молодий пекар іноді бачив, як вона з'являлася у пластовому однострої, з личками, відзнаками і значками, і це вбрання було їй дуже до лиця.
"От коли б я не був пекарем, — думав хлопець, — і мав доволі часу, то також ходив би у походи в гори, таборував би там, був би на різних ватрах і вічах. Тоді б напевно познайомився з нею".
Не раз на свята він хотів віднести їй свого печива — найсмачнішого, найпишнішого, найкрухкішого, найпахучішого, найапетитнішого... Та ба! Бракувало відваги на такий вчинок.
Торік на Сорок святих (а це було 21 березня, в час прильоту бузьків) він напік пташок-жайворонків. У часописі "Світ дитини" пекар вичитав про це свято, на яке давніше діти ходили по хатах і, обдаровані печеними з тіста пташками, забавлялися надворі, підносячи пташок над головою і закликаючи:
Злітай, пташко, злітай,
нам вирій вертай
і весну-розмай!..
Жайворонки молодого пекаря були легкі, майже невагомі, здавалося, дмухни на них — і полетять. Пекар простягав долоню, на якій лежав жайворонок. Однак той, звичайно, не злітав. А летіти було зовсім близько, лишень через дорогу, до дівчини, котра саме відчиняла вікно.
Відтоді молодий пекар не міг позбутися думки: як спекти таких жайворонків, що перелетіли б вулицю? Бо якщо пташка оживе — дівчина тоді напевно його покохає. Він знову ночами засів за старі книги різних магів, чарівників і знаменитих пекарів, аби довідатися, чи можна щось подібне сотворити. Та відповіді не знаходив.
"Я мушу, — казав до себе молодий пекар, — спекти жайворонків, які оживають у руці. Бо інакше навіщо жити?"
Одного ранку дівчина не вийшла на балкон. "Напевно вирушила у мандри", — подумав пекар. Минув день, другий, тиждень, навіть місяць, а дівчина не поверталася. Засумував пекар. Відтепер годинами вдивлявся він у будинок навпроти. Потроху став занедбувати пекарню: нецікаво стало йому розчиняти та місити тісто, наповняти ним форми, а потім вкладати до печі... Нецікаво читати старі нерозбірливі рецепти... Людям не завжди смакувала його випічка. Торгівля занепадала. Щораз менше сортів хліба, булок і печива з'являлося на полицях крамнички.
Молодий пекар бездумно лежав у своєму покоїку і вдивлявся у стелю. На вікна навпроти він уже не поглядав: там були інші люди.