Нарешті приніс іще дві торбини цитрин та кілька десятків кокосових горіхів. Отак запасся Микола всім необхідним на зимівлю й не боявся тепер, що доведеться йому голодувати.
"Ось-ось зима вже не за горами, — міркував він, — на дереві вирізав іще два тижні тому місяць жовтень: за два-три тижні сподіватися можна першого снігу". Та замість снігу день у день безупинно лив дощ. Небо вкрите було весь час мутними, сірими хмарами. І вже два ижні просидів Микола в печері: вийде хіба до льоху, до стіжка або до криниці, щоб принести собі й худобі води.
"Ох, як поволі-поволі тягнуться дні, — нудьгував він. — Ото щоб мати мені Святе Письмо: здається, тепера кожної букви вивчився би напам'ять; або паперу хоч лібра. Ох вірші, вірші б складав! або драму чи думу яку, може, написав би. А то сиди тут та й сиди, аж голова задурюється: як не крути-верти, а таки ні Гомером, ні Софоклом не зробишся!" — жартуючи, розважав себе Микола. Особливо брала нудьга нашого пустельника довгими осінніми вечорами. Бідолаха сидів тоді без світла й без роботи, тільки й думаючи про те, як би скоріше минав оцей нудний, непотрібний час. Але одного дня спало якось на думку нашому козакові: чому не спробувати зліпити із глини горшка та каганця? Хіба на Вкраїні мало їх ліплять, та ще й які!
Так і зробив. Вибрав один день, коли зранку дощу не було, накопав глини, та й за кілька днів сушилося вже на печі кілька горшків, дві миски та каганець.
Тим часом дощ не вщухав. Щоб не дармувати, сплів Микола за тиждень невеличкого павучка.
Потім прийшло йому на думку спробувати б іще зробити лука, сагайдака та стріли. В уяві бачив уже наш козак, як впольовує птахів та іншу звірину. Врадуваний щасливою думкою, побіг, незважаючи на зливу, шукати твердого й гнучкого дерева.
А коли пощастило йому підшукати такого дерева, набрав, скільки міг донести, повернувся в печеру й зараз же заходився коло роботи. Тепер тільки відчув Микола, як став би йому в пригоді залізний ніж. Ой намучився, намучився бідолаха, обрубуючи кам'яною ножакою й черепашиною шкаралупою тріску за тріскою! Не менш як вісім днів просидів він зранку до вечора, заки лук був готовий. Тепер треба було ще тятиву й стріли. "Ото якби був знав, — думає Микола, — що доведеться зробити лука, бо був би зоставив кишки з лам: здалися б на тятиву. Та треба замінити її мотузком". Зсукав тугого, міцного мотузка й заходився робити стрілу.
Вистругав із твердого дерева стрілу та й думає: "Знаю, стріло, що далеко не полетиш. На Січі обковували ми тебе гострою залізякою, щоб із свистом та розгоном вбивалася ти в груди ворога. Та що діяти — заліза в мене немає".
Метикуючи, чим би його замінити , нагадав собі, що читав десь, як дикуни вживають для вістря стріл та списів риб'ячих остяків або гострого каміння. "Треба мені буде спробувати цеї штуки. Та добре, що й про списа згадав: і його треба придбати".
Мерщій побіг Микола на берег моря й без великого труду знайшов кілька остяків та гостре каміння, що якраз пасувало на вістря до стріл та списа. Вертаючи додому, не забув вирізати й ратиша до списів. По кількох днях важкої праці виготував Микола чимало стріл та два списи. Стріли були загострені з одного боку остяками, а на другому прив'язав Микола пера з птиці, щоб стріла летіла рівно й з більшим розгоном; на кінець списа прив'язав він гострого каменя.
Коли вже все було готове, не втерпів Микола, щоб не спробувати, чи добра його зброя. І з великою втіхою пересвідчився, що хоча стріли не були обкуті залізом, проте можна було встрелити ними птаха чи малу ламу, а спис придатний був до оборони від тигра чи ягуара.
За цей час, як Микола був зайнятий луком і списами, просохли вже горшки й каганці. І постановив він спробувати, чи годящі вони до чого, чи, може, доведеться їх викинути. Поклав шмат лам'ячого лою в миску, щоб його розтопити на смалець, і радів вже наперед, як то зробить собі каганця й проводитиме довгі вечори при світлі. Та тут вийшло не те, чого сподівався Микола. Як тільки починав розтавати лій, всякав він увесь у глину, так що й мало смальцю зосталося на дні миски.
"Еге, ось воно що! — міркує Микола. — Спочатку треба миску випалити у вогні, а тоді вже можна буде з неї щось робити".
Отак розміркувавши, вставив Микола миску й горщика в розпалене багаття, що ясним полум'ям палахкотіло серед печери, та й жде, що ось-ось матиме справжній посуд. Але бачить, щось воно нічого не виходить. "Еге, ось де причина! — крикнув подумки. — У нас випалюють горшки в печах; а тут тобі вогонь на вільному повітрі. Тому жар од вогню швидше слабне й горщик не має часу засклитися". А що в димарні не можна було випалювати посуду, треба було насамперед вимурувати гончарську піч. Отже не було іншої ради, як ждати весни.
Серед безнастанних дощів минуло два місяці. "А тепер готуйся на зиму, козаче! — думає Микола. — Дощі перестали, небо погідне — незабаром морози прийдуть". Коли тут тобі щось на зиму не схоже: замість морозу почав повівати свіжий, теплий легіт, сонце стало лагідніше й тепліше світити.
"Невже ж весна надходить?" — із дива не міг зійти Микола. Та коли побачив на недалекому горбі свіжу зелену траву, мусів був таки повірити, що зима вже минула. 'Еге, знаю, чому не діждавсь я морозів. Це попав я в теплу країну, де такої, як у нас, зими немає. І як таки я до цього не додумався, бачучи буйну тропічну рослинність на острові? Далебі, невіглас із мене! Сором буде товаришам по Академії признатися, що я у тропіках паливо на зиму збирав", — міркував Микола. І, хоча й засоромлений, але безмірно веселий, що вже скінчилася його нудьга, почав наш козак міркувати про майбутні весняні роботи.
Глава шоста Микола за кравця та шевця
Москіти. Черевики. Шкіряне вбрання.
Випалювання горшків. Бій з хижаками
Хоча багато дечого придбав уже Микола за час перебування на острові, проте не одного йому ще недоставало. А найгірше журило бідолаху вбрання; хоч як його беріг, усе таки подерлося так, що тільки одно рам'я звисало. Згодом до того дійшло, що почав наш запорожець грішним тілом світити. Щоправда, не було козакові кого соромитися, бо крім нього жодна душа не жила на острові, але ж справляло це багато невигод.
"От лихо! — думав Микола. — Хуги й морозу не боюся — без жупана обійдуся. Та комашня й усяка погань так даються взнаки, що хіба бери й качайся по землі, як шпигне тебе жалом". І, поглянувши на
своє тіло, червоне й усе в гулях, аж жахнувся. "Що то буде, — думає зажурений, — як і цього дрантя не стане? А час той уже недалеко".
Погода тої пори була чудова. День у день світило лагідне весняне сонце. Білі хмарки, мов вівці кучеряві, гралися з вітром у безкрайній блакиті. І часто в такі дні виходив Микола на берег моря й летів тужливими думками на Вкраїну. І скільки разів бачив, здавалося, на далекому небосхилі білу цятку, що зближалась до нього, чув, як молотом почина битися серце від гадки, що це, може, корабель або чайка яка. І скільки разів доводилось бідоласі розчаровуватися: то були лише білі хмаринки, що гонив вітер, або витвір його напруженої уяви.
"А проте не варто втрачати надії: може, колись пропливатиме який корабель, — потішав себе Микола. — Треба вбити на березі тичку й розвісити хоругву: моряки побачать її й причалять до берега. Ох, здається, половину життя віддав би за це!"
Маючи надію, що все-таки колись сповняться його жадання, Микола застромив на крутобережжі й розвісив свою подерту сорочку.
Тим часом і черевики, які до цього часу ще якось трималися, розлізлися цілком. От тепер уже не було Миколі спокою. Москіти й інша комашня, що в час сльоти розвелася страшенно, немилосердно кусала йому ноги, руки й лице. Ціле тіло напухло, мов ошпарене окропом.
"Що маю робити? — бідкався Микола. — Чим би то прикрити наге тіло й захистити від проклятої комашні? Накинув би шкури з убитих лям, коли ж бо сириця: тверді й зашерхлі, мов кора!"
Кожної днини щораз більше давались бідоласі взнаки москіти. Працювати вже було неможливо, а вночі й сон його не брав; раз у раз мусів зриватися та чухати роздратоване тіло й тільки вранці засипав знеможений.
"Таки доведеться загинути від цих чортячих мух, коли не поможе Бог зробити хоч якої-небудь одежини", — думав бідолаха,
І в тяжкій розпуці, кусаючи з болю уста (бо москіти не давали йому спокою), відрізав Микола кам'ним ножем великий шмат лам'ячої шкури на черевики й затягнув у попробивані на краях дірочки мотузка. Обгорнувши потім верхнім вовняним боком ногу, стягнув міцно шкуру мотузком так, щоб не видно було босої ноги. І хоча шорсткий спідній бік шкури не прилягав ніде до ноги щільно й страшенно муляв, проте була надія оборонитись од москітів. Такого самого черевика-постола зробив Микола й на другу ногу. Тепер узявся до дальшої праці. З другого й теж засохлого, як кора, шматка шкури зробив щось подібне до шолома або чернечого каптура. Потім вирізав у цім шоломі дві невеличкі дірки на очі й третю на уста, щоб міг дихати, — ось і голова вже забезпечена від москітів!
А тепер заходився наш майстер шити жупанину й шаровари. Словами навіть і оповісти важко, як намучився бідолашний Микола під час цієї роботи! Адже ж замість голки мав він риб'ячого остяка, замість ниток — самотужки зсучену дратву, насмолену живицею зі смолястого дерева. Але нарешті запорожець переіг-таки всі труднощі й, хоч і нагрівши собі чуба, зшив із двох невеликих шкур рукава й міцно пришив їх над чималими дірками, зробленими в третій шкурі. А ця третя шкура зшита була, мов торбина з трьома дірками: дві з боків на рукава й третя в гузирі — для голови. Отак самісенько пошив собі наш спритний кравчик іще й шаровари!
А коли вже впорався з убранням, одягнув оце все на себе й глузує: "Ну й ведмідь із мене, хоч куди. Правдивим вовкулакою перекинувся! Бачив я всяку невіру: і татарина в кудлатій шапці, і турчина в чалмі, і рудобородого Москвина в халаті, і негра, але такої потвори, як я тепера, мої очі ще не оглядали! Від голови до ніг шкура, при боці замість шаблюки — кам'яна сокира, через плечі звиса торба, лук і сагайдак із стрілами, в одній руці спис, а в другій парасоля, та й на голові шолом шкіряний. Здається, й сам чорт, мене побачивши, тікав би з переляку світ за очі".
Радий, що спекався москитів та іншої погані, заходився Микола коло горшків.