Українці — від моря до моря

У травні 2006-го БУЛ відсвяткувала новосілля на вулиці Трифоновській (поблизу метро "Ризька"). Вона стала ніби другим неофіційним культурним центром України. Тут проводилися літературні та музичні вечори, книжкові виставки українських письменників та поетів, перегляди відеофільмів про Україну, круглі столи з питань історії України. У приміщенні бібліотеки відбувалися репетиції Української народної хорової капели Москви під керуванням Вікторії Скопенко. Сюди потягнулися люди. Москвичі з українським корінням і без нього, представники інших національностей. Бо тут було цікаво. Відвідувачі мали змогу зустрітися з росіянами українського походження, які досягли успіху в Москві, відомими письменниками, політиками, науковцями з України. БУЛ, без перебільшення, — величезне досягнення в українсько-російських стосунках, яке свідчило, що можна домовитися з будь-якого питання. Але ця ідилія тривала недовго. Вже після перших заходів якийсь новітній Аракчеєв, або ж Валуєв, або ж Єжов взяв БУЛ на приціл, як "бандерівське кубло". Десь через місяць після новосілля директора бібліотеки Валентину Слюсарчук викликали в комітет по культурі Москви і зауважили строго, мовляв, надійшов сигнал, що бібліотека пропагує антиросійські видання. Малося на увазі, що в журналі "Український огляд" було вміщено вірш Івана Франка "Ти знаєш, брате..." Та це ж зовсім не про Росію йдеться, намагалася пояснити директор. Незабаром прислали ще одного (третього) заступника директора, вочевидь для того, щоб виконував роль негласного наглядача. У листопаді цього ж 2006 року в бібліотеці відбувся круглий стіл про Голодомор-33 в Україні. Участь у дискусії взяли Віктор Мироненко, колишній комсомольський лідер, Руслан Пиріг, професор з України, представники української громади. Наступного дня бібліотеку пікетували представники молодіжної екстремістської організації "Местные" з гаслами "Не дадим поссорить два народа!", "УНА-УНСО — не место в Москве!" та іншими подібного змісту. Така ж акція відбулася на початку 2007 року, після книжкової виставки поета Євгена Маланюка, "который призывал к физическому уничтожению русских" (так написала шанована в Україні інтелігентна "Литературная газета" про події навколо бібліотеки). 7 березня, напередодні Шевченківських свят, московська влада, вочевидь боячись нових антиросійських "провокацій" із боку БУЛ, запропонувала Валентині Слюсарчук перейти за власним бажанням на іншу роботу. На її місце призначили Наталію Шаріну, яка, певна річ, одразу стала набирати свою команду, витісняючи ті кадри, які готувала й підбирала українська громада. Жоден із прибулих українською не володіє. Одним із перших їхніх кроків було знищення підшивок найпопулярніших українських газет. Наступним кроком мало стати перепрофілювання її на Бібліотеку дружби народів. Колишній заступник директора БУЛ Юрій Кононенко вважає, що зміна команди цієї установи — спецоперація з метою повернення її під контроль влади. Шаріна — лише її виконавець. Українці Москви поскаржилися Президенту України. Той направив листа В. Путіну, в якому повідомив про глибоке занепокоєння української громадськості, численної української громади в Росії та світових організацій українців із приводу процесів, що відбуваються в БУЛ, та намірів її реорганізувати. Російський президент відбувся холодною відпискою про те, що своїй бібліотеці дамо раду й самі. Та все ж процес реорганізації було призупинено.

Бібліотека займає частину першого поверху багатоквартирного будинку. За площею приблизно така, як типова центральна бібліотека в українському сільському районі. Може, трохи більша. Оформлена, звичайно, сучасніше. Так що чутки про царську щедрість уряду Лужкова дещо перебільшені. Наталія Шаріна виявилася і справді такою, як описував Ю. Кононенко, колишній її заступник, котрого вона звільнила. Розумна, холодна, рішуча. Є такий тип людей, які згоджуються робити те, за що інші не беруться. Вона поставлена сюди проводити російську політику. І буде робити це з надзвичайною сумлінністю.

Найперше відзначила, що бібліотеку створено на кошти уряду Москви, тож йому вона й підпорядкована, і що жодна національна меншина Москви не має своєї бібліотеки, і лише українці мають таку преференцію. Отже, це треба розуміти і цінувати.

У цю мить подумалося про преференції, які мають росіяни в Україні, про ті перекоси, що склалися в умовах розвитку культур двох народів. Ось факти. Нині в Україні діє 1253 школи російською мовою навчання, де здобувають освіту 442 тисячі учнів, 1 тисяча 729 змішаних, тобто українсько-російських шкіл з 413 тисячами учнів. В Росії — жодної подібної школи для українців. Усі ці навчальні заклади утримуються за рахунок Української держави, але ні в кого язик не повертається дорікати за це братам-росіянам...

Далі у розмові з Н. Шаріною йшлося про стару і нову концепцію роботи БУЛ. Директорці не подобається, що ідеологічний тріумвірат московського відділення Організації українців Росії (ОУР) — В. Семененко, В. Скопенко, Ю. Кононенко замкнули всю масову роботу бібліотеки на собі. Вона не проти ОУР, але ж бібліотека на сто відсот-

ків обслуговувала діяльність цієї організації, в той же час мала б співробітничати й з іншими. Наприклад, з українськими земляцтвами. Щодо заходів, які проводилися до неї, то організація круглих столів про Голодомор або якихось інших складних історичних тем не входить до статутних завдань бібліотеки, вважає Н. Шаріна. Для цього є спеціальні місця. Наприклад, коли БУЛ запропонували презентувати книгу про Мазепу, то цей захід було перенесено до Історичної бібліотеки, де є фахівці з цього питання. (Можна лише уявити, як коментувалася та книжка і особистість Мазепи тими фахівцями). З гордістю Н. Шаріна повідомила, що кожен із співробітників виявив у собі декілька відсотків української крові. Цей пошук продовжується. "А як у них з українською мовою?" — зірвалося у мене запитання, яке давно вертілося на язиці. Наполегливо вивчають на курсах при бібліотеці. Успіхи разючі. Вже все розуміють, читають. З розмовною мовою, на жаль, поки що проблеми, але згодом це прийде. Я відзначив про себе, що за рік при великому бажанні можна було б вивчити і китайську. Бо українську справжній слов'янин може опанувати за дватри місяці. За великого бажання, звичайно.

Бібліотеки української літератури вже фактично нема, переконані В. Семененко, В. Скопенко, Ю. Кононенко та багато інших лідерів ОУР, бо в ній вбито головне — український дух. Це просто місце, де зберігаються українські книжки. В. Дума, секретар РНБО, Р. Богатирьова, яка відвідала бібліотеку на початку 2008 року, вважають, що нічого страшного не трапилося. Змінилася команда? Ну то й що? Але ж бібліотека працює, поповнює свої фонди, здійснює заходи, обслуговує читачів. Отакі дві думки.

Та істина, мабуть, глибше. Цілком очевидно, що російська влада як вогню боїться справжнього українського — мови, історії, культури. Може, тому, що справжнє українство — це антиросійство у чистому вигляді, бо проливає світло на справжню сутність Росії, вибиває з-під ніг історичну основу її великодержавної пихи? Може, російські філософи та ідеологи бояться, що, визнавши Україну, її мову й культуру, таким чином визнають, що немає Росії, що вся вона... — це і є Україна? Невже два брати прийшли у цей світ лише для того, щоб заперечувати і знищувати один одного? Але ж це глухий кут. Невже не можна знайти спільну історико-культурну формулу, яка давала б обом право на взаємну повагу? Як на мене, Україні в цій формулі належить роль матері східнослов'янських народів. Тоді все стає на свої місця. І якщо північний син, а не брат, як вважалося досі, піднімає руку на матір, це проти Бога. Хоча й брат проти брата — теж великий гріх. Словом, є над чим думати.

Приїздіть до Батами...

Доки сама Україна не знайде свою національну ідею, доти й українська діаспора в Росії не зможе визначити свою концепцію, місію, мету. Коли Україна стане українською, тоді й діаспора стане сильною, бо бути українцем тоді буде престижно, пояснює Валерій Семененко. Поки що спостерігаємо зворотний процес — українство у Росії фактично зростає, а статистично — тане на очах. Згідно з переписом 1989 року українцями назвалися 4,3 млн. громадян України, а згідно з останнім — 2,9 млн. Хоча лише самих українських заробітчан у Росії (легальних і нелегальних) більше десяти мільйонів. В. Семененко поскаржився на низьку активність українців, особливо в Москві. Хоча на зустріч із В. Ющенком зійшлося понад 500 громадян, яких посольство назвало активістами української громади в Москві. "Я їх і в очі не бачив на жодному з наших заходів", — дивується Валерій Фокович. На його думку, українство Росії — найнезахищеніше у світі, в цьому його особливість, тож виходячи саме з цього, треба вибудовувати його концепцію, вважає Валерій Семененко.

Представники організацій, які координують роботу всесвітньої української діаспори, посадовці Мінкультури зорієнтовані на західний напрямок: Європу, Канаду, Америку, тож рідко яка українська можновладна птиця долітає до Сибіру, скаржився голова Іркутського культурного центру "Дніпро" Єрофій Васильєв. А українці Зауралля як повітря потребують духовної підтримки, якби хоч раз на місяць до нас відряджали якихось артистів, художників, письменників. "Приїжджайте на фестиваль з нагоди 100-річчя українського села Батама", — запрошував Єрофій Корнійович.

Професор Свердловського університету, голова товариства української культури "Промінь" Стефан Паняк нинішнє ставлення до українців Росії характеризує, як "крещендо" повернення до СРСР або ще й далі — до імперії. Це відчувається навіть у такій прогресивній щодо нацменшин області, як Свердловська. Протягом року відбувається безліч українських заходів, проте місцеві ЗМІ їх ніби не помічають. Наступ на українство йде на всіх фронтах не лише в Росії, а й в Україні. "Я чотири рази був цього року в Україні і щоразу жахався від того, наскільки посилюється інформаційний тиск на неї з боку Росії: сотні російськомовних газет, видань, десятки телерадіоканалів.