Зробив же таку непогану Жора Хантер.
...Півдня пішло на репетиції, тут головне зімітувати не схожість голосу, а правдивість інтонації. Найбільше його подивувало, що матюки вдавалися з першого разу.
Нарешті було ввімкнено рації і в ефір полетіло:
Карабас:
– Шо там случілось, какого хєра?
Буян:
– Да тут коє‑какіє ізмєнєнія, впредь нужно імєть в віду.
Карабас:
– Какіє‑такіє?
Буян:
– Да вот решено утвердіть загрядотряди, панімаете.
Карабас:
– Во хєрня, а нахєр оні нам?
Буян:
– Да вот такое дело, что не нам, а, собственно, нашім друзьям кадировцам.
Карабас:
– Во, бля. А чєво ім?
Буян:
– Ну, ви же уведомлены, что оні в прошлый раз отказалісь атаковать укропов, дескать, не получілі прєдидущіх выплат по труду.
Карабас:
– Хєрня. Ім всю дурь до грамулічкі било отвешено на хер.
Буян:
– Да не о том, а, собственно, о деньгах, оні отказалісь брать отєчєствєнниє, а настаівают, как било договорено, в інвалютє.
Карабас:
– Вот дєлов, б...., х..і єріпєняцца. Да я тут прі чом, б....? Не крутіте яйца, товаріщ.
Буян:
– Да, собственно, прі том, что когда оні сегодня пойдут в лобовую на укропов, то сзаді іх активно, так сказать, поддержат загрядотряд. Ну, панімаєте, ето актівно скажется на сніжєнії колічєства получателей зароботной плати.
Карабас:
– Вот тебе, б...., і економія. Да х.. с німі, чєбурєкамі, а мне то какое дело?
Буян:
– Да такое, что ви, так сказать, на іхніх плечах потом ворвьотєсь на позіциї укропов і легко імі авладеете.
Карабас:
– Ето дело.
Буян:
– Ну і, соответственно, пойдут награди і наградниє, панімаєте?
Карабас:
– Дурак бил би, єслі б не понял.
Буян:
– Так ви поддєржіваєтє подобную ініціативу?
Карабас:
– Да хєр би не поддержал, мудак я, что ль...
Тут радіозв'язок "урвався" переходом на іншу частоту і водномить оператори зафіксували глибоку мовчанку на всіх кадировських хвилях.
Потім там здійнявся ґвалт чеченською мовою,
потім люта гризня з федерастами, лугандонами та деенератами,
сипалися вимоги та матюки –
вся апаратна в Чупакабри не встигала фіксувати, а потім все втихло, як це буває перед боєм.
Якщо хто розуміється на пострілах, то знає, що коли звук летить від тебе, то це не так гучно, а от коли летить у твій бік, то, буває, аж коліна здригаються.
Так от – того вечора постріли посипалися на наших рясно, але потім вони обернулися в геть протилежний бік!
Аж усі подивувалися.
Всі, окрім Мічуріна, бо він єдиний знав, чому кадировці почали бити по своїх союзниках.
Диркнула рація, і Мічурін почув ніжний голосок:
– Привіт, друже Мічуріне. Як там у вас?
– Все йде за планом, Галю, – вперше назвав її по імені. – І навіть більше того – молотять так, шо мамо рідна. Кого це вони?
– Молотять в загрядотряди з казачків і федерастів, – тішилася Чупа.
– То, виходить, заградотряди – то не вигадки?
– На жаль, ні. Або – на щастя. Ну й чудово, потерпіть ще хвилин з десять і контратакуйте їх там усіх к бісовій матері.
– Ти думаєш? – вагався він.
– Як там було сказано: на чужих плечах вривайтеся на чужі позиції.
Вона ще щось була додала, але Мічурін не добрав:
– Що? Що ти сказала, Галю?
– Аллах акбар!
20
До такого ревіння неможливо звикнути – воно гірше за канонаду, бо село лежало в низині і вертольоти заходили бриючим польотом на крутий віраж, розкидаючи своїми вихорами рештки згарищ, не кажучи вже про пріле листя.
Але кожного разу Кирилко зривався з ліжка й біг зі своєї руїни до колодязя, хапав рогатку й жбурляв нею у ворога камінчик, обмотаний мотузкою.
Пілотяги вже знали його:
– Хуйнуть, што ль? – сміялися, трясучи амуніцією.
– Да он патрона нє стоїт‑то, дажь холостого.
– Во гадьониш.
– Да чьо там, іграєтца пацан.
Одгуркотіло, а Кирилко здивовано дивився навздогін, потім знесилено оглядав свою рогатку й обережно клав на цямрину.
Серед поруйнованих садиб колодязь видавався монументом – ще дуже давно, коли був живий батько, то змурував, а корбу надбав із нержавійки десь із Західної, ланцюга морського аж із Криму, словом, було на що глянуть, чим похвалитися перед людьми.
Навіть перед тими, хто надлітав на бриючому польоті.
– Ану, сматрі‑ка: вискочіт хахльонок ілі нєт?
– Наспор? – скривився пілот пещеним лицем.
– Да нєтушкі, тут запросто проіграєш, – кричали вони поміж себе в лінгафони, завертаючи свої "Чорні акули" вздовж розбомбленого азимуту, – і справді, хлопець щоразу вибігав, стріляв з рогатки і ще довго погрожував небу кулачком.
– Гади прокляті, – кричав, – всю рибу розігнали!
Він не розумів, чому його зброя така безсила, тому лазив руїнами не лише в пошуках поживи – де під уламками крупа завалялася, де зерно, – ай виглядав потужніше знаряддя, аж поки побачив уламок чавунних дверцят із досконало гострими рубцями.
Приніс до хати (тобто до того, що од неї лишилося, слава Богу, один закуток) і почав переробляти рогатку, тобто взяв більшу розвилку, причепив потужнішу гуму з автокамери, щоби двома руками розтягувати, а вже потім прив'язав до мотузки чавунець, заклав до шкуратика рогатки й дбайливо встромив усе це на цямрині.
Думати про свою долю йому було ніколи, бо життя складалося з пошуків, а потім з обміну на путяще, адже гуманітарка сюди вже не доходила.
Хіба що виклянчиш у проїжджих; вони ж не знали, що він сирота, в якого нова війна все розтрощила й забрала.
– Вон, бля, пацан гребеться, – визирали зі своїх підвалів односельці.
– Да, нелегко ему, підсобити б, дак самим нема чим підсобиться, – скрушно хитали головами колишні пенсіонери, знаючи: доки хлопчина совається, значить, є в нього якийсь запас.
Коли воно нічиє, то кому за нього болить?
Особливо, як вгледіли, що він примудрився рибу ловити, закидаючи наживку з рогатки, – отже, не пропаде.
Власне, оця довга волосінь і запалила його, направила на рятівну думку, що не лише рибу можна ловити на гачок.
– Що найкраща закидушка не з вудки, а з рогатки, – коментували здалеку таку риболовлю погорільці, коли селом тонко линув дух печеної риби.
– Ге, – гомоніли, – цей не пропаде.
...Цього разу він вискочив під низькі кручені хмари одягнутий, бо рішуче приготувався, а коли небесна машина підлетіла, глушачи все риком, розтягнув щосили свою гумову пращу й пустив чавунець далеко попереду гвинта.
І цього разу розрахував точно – метал виявився прудкішим за колишні камінчики:
влучив під лопать, вмить його з льоскою затягло на вал, закрутило, тонкий моток на землі вмить розвився й злетів у повітря, тягнучи далі за собою ланцюг з відром, потім шалено розкрутивши корбу, –
ланцюг змією злетів догори й обвився під гвинтом,
акула клюнула, і вже не машина тягне ланцюг, а ланцюг машину,
пілотяга налягав на газ,
вертоліт ривком висмикнув з бетону всю корбу й потяг залізяччя, однак почав припадати набік, шарпнувши до себе металеву цямрину, обкрутився нею, бо корбою став тепер він сам, вибивши собі скло кабіни,
тіпнувся раз, другий, тоді надсадно ревнув мотором, втрачаючи рівновагу, і почав клювати носом, доки не вгатився боком межи каміння й кущів – підскочив, втрачаючи гвинт, розкидаючи лопаті, збиваючи цеглу на пил,
і брязнув на землю, поринувши у власний спалах, сипонувши навколо вогнем і чадом.
Хлопчина навіть не здригнувся од вибуху, так цупко напружилося його тільце. Він зійшов на розколотий підмурок колодязя і в затиснутому кулачкові показав небу свою зброю, і небо побачило його.
21
Жорік мав велику силу волі і знав, як нею користуватися, інакше як би він жив? Втрапивши з одного оточення в інше, скрадався негостинною місцевістю з одним бажанням – поїсти.
З харчів надибав лише дохлу рибину біля берега, однак вогню розводити не став, а, напруживши всі енергетичні поля навколо шлунка, згриз її, не вдаючись до кулінарних відчуттів.
Однак це лиш загострило голод, що починав панікувати, а Жорік остерігався третього оточення, а там точно не нагодують, і проклинав цю гібридну війну на чому світ стоїть.
Вночі, коли всі пахощі влягаються спати, харчові набувають особливої сили, тим паче, що духм'яніло явно казарменим меню, до якого в бійця були натреновані почуття.
Повзучи туди як на компас, Жорік знешкодив розтяжку з гранатою й дуже втішався, адже тепер був бодай при якійсь зброї.
...Солдатик міцно спав на посту, густо сопучи вечірніми сардельками, й Жорік не став уривати йому сну, доки не знайде пахучого харчоблока.
Нюх у темряві, бувало, діє краще за зір, отож, намацавши ним польову кухню, він здобув центр кулінарних спокус.
Звісно, там все було вилизано, бач, ніхто не потурбувався про юного диверсанта, він обмацав надією все, що тут було, однак вражі кацапи не лишили бодай шкуринки хліба, тільки самий аромат гречаної каші з сардельками.
Носом зачув питний бак і нарешті наповнився донесхочу.
Потім, одпоровши шеврона на рукаві, видобув секретного пенальчика, тут була не лише символіка із зображенням невинної гілочки укропа, а й потаємний вміст – пігулки, які йому подарувала Тося, коли вони зустрілися біля штабу:
– Ти кілер, пробач, тобто розвідник, тобі це згодиться.
Обережненько одтулив голову китайської ящірки на пеналі і втрусив у бачок чимало пігулок, сказано: диверсант; хоч і є повір'я – не можна плювати в криницю, однак народна мудрість мовчала про ціанід.
Вода трохи пожвавила силу волі, зір поліпшився, й хлопець помітив світло.
То світився напис:
"Призраки".
Ну, звісно, синього флуоресцентного кольору, як і належить на пересувній казармі, склепаної з броньових листів, окрім напису її вночі видавало ще потужне сите хропіння, що просочувалося крізь вентиляцію.
Не втримався, аби не плюнути в напис "Призраки", потім, крекнувши, вийняв парашу з біотуалету, звісно, аби не порушувати армійського порядку, плюнув туди наостанок ще раз:
– Прізракі, блін.
Ще за мирного часу він був дуже начитаним хлопцем, змалку його дуже хвилювала загадка "Дорожньої кімнати" Едгара По, де стався незрозумілий злочин усередині замкнутої кімнати; й Жоріку несподівано блиснула думка, що він щойно повторив давній літературний подвиг засновника детективного жанру.
Гордість була трохи посилена тим, що не забув ізсередини до сідала причепити розтяжку з гранатою, аби поліпшити класичний сюжет, але саме час було хутко думати про інші сюжети, наприклад, як звідси якнайшвидше вибиратися; і Жорік обережно посунув між інших пересувних казарм, аби не потривожити їхній сон, шкодуючи, що не може потривожити.
22
– Щось наче горить, – потягнув "дідусь" носом по салону авто.
– Сам ти гориш, – крекнула "бабця", – це кава.
Тут він побачив у неї термосик і здивувався, як давно, виявляється, він не чув цього запаху, вона допила і вилила рештки гущі йому.
Він поплямкав:
– Арабік з робустою, – й кожен полинув у далекі спогади, коли можна було швендяти кав'ярнями й перебирати різні сорти, винятково найдорожчі.
"Бабця" ретельно закрутила термосик, опустила шибку і викинула його у віконце, він дивно крутнувся повітрям і влучив у власного причепа з дровами, одскочивши назавжди у мокрі замети.
Авто довго шукало, куди з'їхати з мокрої траси, аж доки знайшло побитий снарядами гайок, де можна закотитися разом з причепом і не впадати в очі.
"Бабця" розмотала хустку, зняла сиву перуку й кинула її на заднє сидіння, деякий час поринала в спогади про минуле, далі крізь скло дивилася, як її супутник перебирав полінця в причепі і, вибравши кілька симпатичних, узявся до дивних дій:
розколовши навпіл, видовбав середину,
викуривши цигарку, взявся до наступної.
– Галю, довго ти там?
"Бабця" знову наділа перуку, запнулася хусткою, взяла потерту сумку й несподівано спритно вислизнула із салону, оглянула половинки поліна, заходилася вкладати туди пакети з білим порошком, аж замилуваний "дідусь" додав ще детонаторів, Галя намастила половинки клеєм і ретельно стулила їх докупи, обтерши пальчиком.
– Да, – пхикнув "дідусь", – отак наркомани перевозять наркоту.
– А ти думав, – усміхнулася вона й дбайливо вклала їх зверху купи, витерши пальці об борт.
"Дідок" накидав трохи й нормальних дровеняк, потім закинув за кущ долото й вони, поскрипуючи іржавими ресорами, викотилися на асфальт.
Передмістя почалося з промзони, промзона почалася блокпостом.
Бойовики довго оглядали документи й автівку, наказали одкинути брезент, поворушили дрівця.
– На продажу возіте? – здогадався старшой.
– Да на какую тєпєрь‑то продажу? На обмен.