Той почухав потилицю. Малявка сховався за Злюкіна.
— Ну, гаразд, — зловісно просичав Злюкін. — Розмова переноситься… Тримайся, синку…
І трійця відійшла.
За три дні Ясик прийшов до школи з величезним синцем під лівим оком. Хлопці кинулися до нього:
— Що з тобою?
Ясик одвів очі:
— Та… об половичок перечепився.
Хлопці недовірливо перезирнулися. І глянули на трійцю. Трійця спокійно стояла, глузливо позираючи на Ясика.
— Це ви? — зціпивши зуби, спитав Слава Коваленко.
— Ха-ха! — мовив Злюкін. — Став би я зв'язуватися з таким трупом!
— Його ж торкни — він розвалиться, — прогудів Довгий.
Малявка просто хихикнув.
— Не чіпайте їх… Це не вони, — буркнув Ясик.
Він довго не хотів нічого говорити, але потім нарешті розказав. Якийсь незнайомий хлопець підійшов до нього у прохідному дворі й ні з того ні з сього, й слова не сказавши, вдарив його кулаком в обличчя. Потім побіг. Ясик навіть отямитися не встиг.
Усі зрозуміли, що це справа рук трійці, що це вони намовили того хлопця, але довести не можна було нічого…
Розділ XI,
у якому Лесик і Агашкін потрапляють на верхівку величезного дерева, а потім на галявину. Зустріч із шаблезубим. Лесик згадує
…Тим часом три мавпи на гілці дивилися на нас з Агашкіним із тупою звірячою погрозою.
— Хлопці! — гукнув до них Агашкін. — Привіт! Це ми, ваші однокласники. Довгалюк і Агашкін. Не впізнаєте? Привіт!
Трійця на дереві засовалася. Малявка стрибнув на вищу гілку загойдався на ній. Злюкін зачепився хвостом, повис униз головою. А орангутанг Довгий почав присідати, метляючи довжелезною лапою. І всі троє зауукали по-мавпячому:
— У-у-у!
— У-у-у!
— У-у-у!
Ми перезирнулися.
— Агашкін, — кажу, — вони ж не розуміють людської мови. Зовсім озвіріли. Стали звичайнісінькими мавпами. Ясик Гриценко мав рацію.
— Точно! Тікаймо швидше! А то… — Агашкін не договорив.
Орангутанг Довгий блискавично скочив із гілки, схопив Агашкіна чіпкою волохатою лапою під пахву і злетів разом із ним на дерево.
Не встиг утекти і я. Злюкін і Малявка підхопили мене з обох боків і, як пір'їну, легко затягли на дерево.
— Ой! Пустіть! — скрикнув Агашкін.
— Пустіть! Ой! — гукнув я.
Та де там! Хіба з мавпами домовишся? Тягнуть вони нас по гілках кудись на самісіньку верхівку величезного дерева, а я верещу, й думаю… "Ну, — думаю, — це ж треба? Загинути від лап своїх же однокласників! Які в цьому, чесно кажучи, й не винні навіть, бо перетворилися на нетямущих волохатих мавп. Що з них тепер візьмеш?"
Але ж не хочеться так безглуздо гинути.
— Агашкін! — кричу. — Придумай щось швидше! Ти ж мастак придумувати. Загинемо ж!
— Не придумується! — волає Агашкін. — Я в таких умовах не можу придумувати. Ти фантазер. Придумуй ти!
А що ж його придумаєш, як тебе мавпи з обох боків мов у лещатах тримають і тягнуть угору.
"Ну, — думаю, — все! Витягнуть зараз на верхівку і там з'їдять. Мабуть, вони люблять їсти людей на верхівках дерев".
Аж от уже й верхівка.
І тут раптом вони нас з Агашкіним випускають зі своїх лап і, блискавично перелітаючи з гілки на гілку, зникають. Що таке?
Ми ледве встигаємо схопитися за верхівку руками, щоб не загуркотіти вниз. Висимо ми, значить, на самісінькій верхівці височенного дерева, дивимося отетеріло один на одного й дивуємося.
— Агашкін, — кажу, — ти щось розумієш?
— Ні-І, — хитає головою Агашкін. — Нічого не розумію.
— І я, — кажу, — нічого. Я думав, вони нас тут з'їдять. А вони кудись зникли.
Глянув я з верхівки дерева, куди нас затягли наші однокласники-мавпи, і якимсь дуже-дуже знайомим, тисячу разів баченим здався мені краєвид. Гора, нагромадження кам'яних брил, і між тих брил зеленими барвистими острівцями — різні чудернацькі дерева з величезними квітами, папороть, плавуни дивовижні…
— Слухай, — кажу, — Агашкін. А глянь-но уважніше. Тобі це нічого не нагадує?
— Тю! — каже він. — Точнісінько наша альпійська гірка, що біля школи. Тільки гігантська. Натуральної величини. Ти диви!
— От я ж і кажу.
— Навіть оті дерева повалені. Точнісінько наче після того, як трійця їх потоптала. Подумати тільки! Через ту клумбу, через трійцю ми, власне кажучи, в цю дику епоху потрапили і знову ж таки через них сидимо на вершечку дерева, як… як сороки. Це таке образне порівняння…
Мене наче струмом ударило.
— Злазьмо, — кажу, — Агашкін, швидше та підемо шукати Жору. А то ми про нього геть зовсім забули.
— Давай, — каже він.
І ми швиденько почали злазити з того дерева. Але те "швиденько" було дуже відносне. Ми все-таки не мавпи. У нас так швидко не виходило. Та нарешті ми злізли. Тільки-но ступили на землю, як залунало дике мавпяче "у-у, у-у". І, вискочивши з гущавини, вони знову схопили нас.
— Хлопці! Та ви що! — без усякої надії спробував заволати Агашкін.
Уукаючи й жахливо шкірячи нерівні зуби, мавпи тягли нас у якісь хащі.
І враз до мене дійшло — бавляться з нами наші однокласники, жорстоко, по-звірячому бавляться. Як ото кіт із мишкою. І нікуди вони нас не відпустять, поки не замордують остаточно. Бо їм, мабуть, нудно, а ми для них розвага. І нічого їм не доведеш, бо не розуміють вони людської мови.
І така мене охопила безнадія, що я тобі передати не можу.
Притягли вони нас на якусь галявину і давай збиткуватися над нами. Ти ж знаєш, які вони. Як вони люблять знущатися зі слабших за себе. Та коли вони були однокласниками, то хоч поговорити можна.
А тут… Не знаю, скільки б іще тривали наші муки, аж раптом трійця завмерла, нашорошивши вуха. Потім ураз присіли всі троє, мов хто їм на плечі натиснув. А тоді я-ак дременуть! Шух! Шух! Шух! — і нема.
А ми лишилися лежати на землі.
Чуємо з хащі густий басовитий рик. І одразу ж на галявині з'явився… шаблезубий тигр, або, як його ще називають, шаблезуба кицька. Ну, я тобі кажу, то була киця! Завбільшки з корову, а морда така страшна, що від одного погляду можна заїкою на все життя лишитися. Два верхні ікла, як дві здоровенні шаблюки, стирчали з пащі на півметра.
— Агашкін, — шепочу, — лежи й не ворушись, наче ти неживий. Якщо можеш, не дихай навіть. Це єдиний порятунок. Я читав.
Завмерли ми, закам'яніли. Лежимо, не дихаємо.
Чи то шаблезубий щойно поснідав стрункою свіженькою антилопою, чи то ми здалися йому дуже вже несмачними, але тільки підійшов він ліниво до нас, понюхав кожного, скривився бридливо, хвостом об землю вдарив і так само, не поспішаючи, пішов собі у хащі. І зник із наших очей.
Але ми все одно лежимо. Хто його зна. Може, він зачаївся у нетрях. Хижаки підступні. Від них усього можна чекати. Ну, я тобі скажу, й становище в нас — лежимо на холодній мокрій землі, тремтимо від холоду й страху. І навіть поворухнутися боїмось. А що робити? Так же не хочеться в пащу до шаблезубого…
І тут згадалося мені раптом шкільне горище, як ми з тобою, Жоро, тремтіли й мерзли на ньому. Вся наша пригода на горищі Згадалася…
Розділ XII,
у якому Лесик і Жора потрапляють на шкільне горище. Стаття Каті Шалаєвої. Двері зачиняються. Дрижаки. Гоша і Антоша. "Треба було б зайнятися цим! По лінії червоних слідопитів"
Це було торік наприкінці другої чверті, перед Новим роком, коли Прометея Гавриловича в школі ще не було, а шкільним завгоспом був Федя.
Знову ж таки не обійшлося без Агашкіна. Власне з Агашкіна все й почалося. Коли б не він, ніякої пригоди не було б.
Якось у кінці перерви Агашкін увірвався до класу такий збуджений і червоний, наче сталося щось епохальне — нашестя інопланетян, позачерговий футбольний чемпіонат світу абощо.
— Ой, чилдрени! Де я тільки що був! — заволав він не своїм голосом.
— Де?
— На горищі! На шкільному горищі! Ой! Там таке!.. Таке!
— Що?
— Ой! Не питайте!.. Фантастика!
— Ну що? Що?
— Сила! Яку замку графа Монте-Крісто… Я там півгодини ходив.
Агашкін явно перебільшував. Перерва тривала всього десять хвилин. Але, хай там як, хлопці зацікавилися. Горища взагалі сповнені таємниць. На них завжди можна зустріти щось несподіване й загадкове. В усі часи, в усі епохи всіх хлопців світу завжди тягло на горища.
Але шкільне горище завжди було замкнене. На оббитих залізом дверях висів великий візерунчастий, наче з казкової театральної вистави, замок. Ключ був у Феді.
Агашкіну просто пощастило. Видно, завгосп був у цей час на горищі, і тому Агашкін зміг туди зазирнути. Бо коли на наступній перерві хлопці всі гуртом побігли на четвертий поверх, то побачили, що на дверях, як завжди, висить замок.
Але після цього кожному закортіло хоч одним оком глянути, що ж там таке на тому шкільному горищі. І щоперерви хлопці почали бігати на четвертий поверх дивитися, чи висить замок. Замок висів.
Минуло кілька днів. Пристрасті трохи вгамувалися, але горище не забулося. У п'ятому "Б" (тобто торік) виникла навіть своєрідна гра: хто непомітно, не привертаючи уваги однокласників, перший опиниться на четвертому поверсі, біля сходів, що ведуть на горище. Причому одразу після дзвоника на перерву бігти туди не дозволялося. Треба було кілька хвилин погуляти по коридору, забігти в буфет абощо.
І вже тоді — на четвертий.
Було домовлено: хто перший опиниться біля відчинених горищних дверей, той і зазирне швиденько на горище. Всім навалюватися нічого, бо тоді взагалі нічого не вийде — контакту в учнів із шкільним завгоспом не було.
Й от одного разу Маргарита Михайлівна, зробивши Лесикові та Жорі четверте серйозне попередження, щоб вони припинили розмови на уроці, п'ятого попередження робити не стала, а просто виставила їх із класу.
Хлопці вийшли у порожній коридор, зітхнули в лункій незатишній тиші й, намагаючись не тупотіти ногами, подалися на четвертий поверх. У них не було аніякісінької ідеї щодо горища. Просто вони хотіли бути далі від директорського кабінету і від учительської. Коли тебе вигнано з класу, не дуже хочеться бачитися з директором, із класним керівником чи якимось іншим шкільним начальством.
Хлопці піднялися сходами, глянули — і завмерли. Вони не повірили власним очам. Висячого замка на горищних дверях не було…
Двері нещільно причинені. Ніде нікого. Лише десь унизу, мабуть, на першому поверсі, лунали невиразні звуки — чи то кроки, чи то глухі методичні удари.
Спокуса була непереборна.
Не сказавши один одному ні слова, хлопці обережно, навшпиньках підійшли до дверей. Лесик торкнув їх рукою. Двері залізно скреготнули й відчинилися.
Затамувавши подих, хлопці прислухалися.