Лукерія Степанівна. Баба Горгопиха каже, що то супротивник іде від серця до голови.
Марфа Варфоломії вна. А ви пробували розсолом з огірків примочувати? Теж помагає.
Лукерія Степанівна. Ох, серденько, не до розсолу мені. Ох, Боже наш милосердний! А що, у вас вже огірки посолили чи ще ні?
Марфа Варфоломії вна. Матушка все чекають дощу. Кажуть: "Коли б дощик пройшов, щоб день через двоє після того вибрати, то саме ловкі були б огірки для соління".
Олеся встала і пішла до баркану.
Лукерія Степанівна. Ваші матушка великі скусниця солити огірки. Кажете, треба вибрати через двоє день після дощу?
Марфа Варфоломії вна. Через двоє або через троє.
Лукерія Степанівна. Коли ж така тепер засуха, що й Господи! Вчора у вусі у мене так засвербіло, думала, буде дощ; отже й не було!
Марфа Варфоломії вна. От кавунів ніхто так не посолить, як ви. Матушка все збираються у вас повчитись.
Лукерія Степанівна. Нехай прийдуть, повчу. Либонь, вони молодші від мене? Якщо молодші, то можна повчить, а як старіші, то хоч і навчаться, не поможе, не матиме сили. Треба тільки від старших повчатись. Ходім у кімнату чай пити, бо вже смерка... У нас переночуєте?
Марфа Варфоломіївна. Якщо не заважу.
Лукерія Степанівна. О, як то можна, щоб заважили? Така вже дорога гостя, така дорога!.. Де ж це Олеся? Не любить вона нашої розмови, все кудись далеко думками сяга, аж за хмари!.. (Тихо.) Помічаєте, яка зробилась? Вірите, іноді аж страшно робиться за неї.
Лукерія Степанівна. Бачите, серденько! Змарніла, зблідніла... Отаке горенько! Уночі жахається, щось говоре крізь сон. Скільки разів хотіла покликать бабу, щоб пошептала, не хоче Олеся!.. (Ще тихше.) Ви б її розпитали, може б, вона вам призналася, що в неї на думці?
ЯВА 5
Ті ж і Кіндрат Антонович.
Кіндрат Антонович. А йди, стара, наливай чай. А, здрастуйте! Як ваше здоров'ячко?
Марфа Варфоломіївна (чоломкається). Спасибі. Батюшка і матушка вам кланяються.
Кіндрат Антонович. Благодарю. Дивина коїться у світі! І куди воно йдеться і до чого?.. Так оце мене мов молотком по виску ударило. Чуєте?
Олеся здалеку появилась.
Оце свіже прочитав у "Світі" — Леонід Петрович у Харкові в гостинниці застрелився.
Олеся (убік). Як? Що? (З ляком біжить в глибину кону і зника.)
Лукерія Степанівна. Царство йому небесне!..
Кіндрат Антонович. Що це ти, здуріла? За само-страдника гріх молитись!
Лукерія Степанівна. Ох, Господи, прости мене грішну!
Кіндрат Антонович. Іди ж, готуй там до чаю. Дивина коїться! Де ж це Олеся?
Лукерія Степанівна. Пішла через хвіртку наниз, чогось до річки пошвандяла. (Пішла з Марфою Варфоло-мГівною.)
Кіндрат Антонович. Це Олеся як провіда, що Леонід стратив себе, якраз чогось налихотворить. Щ£, борони, Боже, коли б і вона не наложила на себе ручок!.. Оці образо-вані люде, то вони якісь легкодухи, нетерплячі, зараз голову в петлю або кулю в лоба! Та невже ж я мусив Левонідові доплатити?.. А що ж би люде сказали? Дурнем прозвали б мене, скаженим!.. Бо таки дурнем і був би, був би скаженим, і тоді мене слідовало б посадовить в самашедший дом. Чогось так моторошно стає на серцеві, як подумаєш: живий був чоловік, а потім взяв та й застрелився... Не винен я в тім, а ніби винен... Не знаю, чи сказать Олесі зразу, чи нехай довідається, як сама прочита? Було б мені дати Леонідові з тисячу рублів, нехай би доїхав до Петербурга та там вже... А то в Харкові. Черстве у мене серце, жорстоке... Треба буде з Олесею мнягче... Серце у неї золоте, правдиве... І вродиться ж отака! Дивина!.. В кого вона?.. *
Павло і Кіндрат Антонович.
Павло. Що ж ви, господин хазяїн, общитали мене та й мовчите?
Кіндрат Антонович. Як ти посмів через горниці пройти, хто тебе пустив?
Павло. Як перш ходив сміливо, так і тепер пройшов; що мені, дивина по горницях ходить?
Кіндрат Антонович. Хто тебе провів, питаю?
Павло. Ніхто, сам пройшов. Сам знаю всі ходи і переходи. Пожалуйте злотого!
Кіндрат Антонович. Якого злотого?
Павло. Мого, котрого ви мені не додали.
Кіндрат Антонович. Коли ще був рощот, а ти тепер тільки полічив?
Павло. Так що ж, що тепер? Перелічив і бачу, що ви мене обмошениичали. Віддайте злотого, бо так нечесно!
Кіндрат Антонович. А скільки ти мені посуди перебив, то я того не лічу. За віщо я тебе прогнав? За те, що одинадцять тарілок розбив!..
Павло. То другий рощот... Віддайте злотого!
Кіндрат Антонович. Піди геть! Я тебе велю з двору в шию вигнать!
Павло. Руки короткі!
Кіндрат Антонович. Що таке? Ах ти ж... Павло. Та не вдариш. А вдариш, штрап заплатиш! Кіндрат Антонович. Геть мені зараз! (Наступа на нього.)
Павло. Та не вдариш. Віддай злотого, тоді й піду!
Кіндрат Антонович. Я тобі не винен!
Павло. Не віддаси?
Кіндрат Антонович. Не віддам!
Павло. Не віддаси?
Кіндрат Антонович. Сказав раз, і шабаш.
Павло. Ти ще Павла не знаєш, дасться він тобі взнаки!
Кіндрат Антонович. Гей! Хто там є у дворі, візьміть цього скаженого відсіля!
Павло. Я тобі злотого не подарую, я тебе спалю!
Кіндрат Антонович. Що? А хто там є, ідіть 'сюди! Чуєте, що він говоре? Постривай же, завтра становому на тебе донесу!
Павло. Я твого станозого так точнісінько боюсь, як і тебе. Мене, може, нанято за лакея до генерала 5Іновського, так от ти і знай, хто такий тепер Павло! А ти думаєш, що я в тебе знов чередником буду! А не діждеш. А злотого я тобі не подарую! (Пішов у хвіртку.)
Кіндрат Антонович. Чого доброго, ще й справді підпале. Він скажений! Тепер кожного остерегайся. Он як розпаскудився капосний народ!.. Чуєш ти, кручений, вернись! (Убік.) Хай йому лихе з його ЗЛОТИМ! (ДО Павла, котрий заявляється на хвіртці.) На тобі злотого! Хоч я тобі і не винен, але у мене охота є подарувать тобі!
Павло. А у мене нема охоти подякувать, бо він мій! (Взявши гроші.) І з тим хоч і до свиданія, господин лакей!.. (Пішов.)
Кіндрат Антонович. Ніколи з мугиряки не жди добра: він тебе щоразу радий у ложці води утопити! (Іде в будинок.)
ЯВА 7
Олеся (хутко біжить). Зараз довідалась, що Леонід Петрович застрелився!.. Я батькові у вічі виявлю всю його провину, виявлю так, як вона у моїм розумові склалася, а потім хоч і з кручі в річку головою! (Прислухається.) Що?... Либонь, Власів голос? (Зупинилась.)
ЯВА 8
Влас і два старости проходять за барканом.
Староста. Бач, ще й не стемніло гаразд, як ми управилися, потому понімаємо, як і що! Іди ж, скликай на сватання товаришів.
Пішли.
Влас. Спасибі вам! (Убік.) Коли б швидш звінчатись!.. На котру мати сказали, ту й посватав. Ніколи навіть і не балакав з нею, а тепер посватав і злучимось навік... Цікавий буде шлюб... Вволив материну волю, Нехай знають, який я покірливий! (Схопив себе за груди.) Пропаду!.. А так мені й треба, щоб не розпускав серця, не задивлявся на нерівню! Олександра Кіндратовна хотіла зо мною погратися, як кіт з мишею?.. Ні, я тобі не виграшка!..
Олеся (підходе). Власе! Насилу я тебе зустріла. Я тобі хотіла сказати...
Влас (кланяється). Не треба більш розмови, все вже сказали... Просю вас, Олександро Кіндратовно, на весілля.
Олеся (з жахом). Що таке?
Влас. Побрав рушники у Олесі Гринченкової. Весілля в неділю. Прощавайте!.. (Хутко пішов.)
Олеся. У Олесі?.. І вона Олеся? То це ти їй приспівував: "Без тебе, Олесю, сонечко не гріє..." А я думала, що мені, я маріла!.. Власе-Власе, за віщо ж ти так знущався надо мною? (Упала на лаву.)
ЯВА 9
Марфа Варфоломіївна і Олеся.
Марфа Варфоломіївна. Вже стемніло. Певно, Олеся з ним розмовля за барканом. Ану, підкрадуся та послухаю. (Іде і натикається на Олесю.) Ой, що це? (При-дивляється.) Олеся!.. Ніби заснула!.. Ні!.. Вона нежива! Ой, Боже мій!.. (Біжить.) Кіндрат Антонович! Лукерія Степановна!
ЯВА ю
Ті ж, Кіндрат Антонович і Лукерія Степанівна.
Кіндрат Антонович і Лукерія Степанівна. Що тут таке трапилось?
Марфа Варфоломіївна. Не знаю, що з Олесею, мов нежива!..
Кіндрат Антонович і Лукерія Степанівна (кидаються до Олесі). Олесю! Донечко! Ой, Боже мій! Що ж це таке? Певно, довідалася про Левоніда.
Лукерія Степанівна. Ох, безталанна ж я сиротиночка! Одним одна дитина, одну вигодувала, і та... Ой, Боже мій!.. (Ридає.)
Кіндрат Антонович. Олесю, голубко, розкрий же очиці! Донечко моя, промов хоч словце! Олесю, прости мене!.. Я вчиню твою волю, загадай, що хочеш, я все зроблю, тільки не сироти мене на старости літ! Я ж не думав, я ж не гадав, щоб ти так близько все приймала до серця!.. Ой, горенько, ой, лишенько!..
Марфа Варфоломіївна. Цитьте, вона дише!..
Олеся (розкрива очі). Де я? Ох, стривайте!.. Десь дзвонить далеко... Чи це у мене у вухах... Голова яка важка.
її підіймають. Вітру дайте! Душно... Вітру!..
Кіндрат Антонович. Що це з тобою починилося? Скажи, моє дитя!
Олеся. Ноги підломлюються.
її садять на скамейку.
Що це, й справді, зо мною? Вже ніч, чи це у мене в очах темніє?
Кіндрат Антонович. Ніч, донечко, давно вже ніч.
О ле с я. А був день, ясний день, сонце червоніло, заходило, пташки щебетали... Чого ж зразу небо заволокло хмарами і раптом потемніло?.. Може, я сплю?
Кіндрат Антонович. Очумайся, голубко!
Олеся. Ні, я не сплю! Це тато, ось мама, це Марфуша?.. Я не сплю! А спала, довго спала, мені ж здавалось, що то навспряжки, а не у сні... Тата бачила у сні. Ви ніби взяли моє серце і так боляче давили, а з нього кров капала, така гаряча!..
Марфа Варфоломіївна. Яка страховина! Кіндрат Антонович. Що це з тобою, моє дитяточко?
Олеся. Спала я, довго спала... Ох, який же дивний, який то страшний був сон!..
Кіндрат Антонович. Господь з тобою, любе дитяточко моє!
Олеся. Як любо, тату, ви промовляєте! Як тепло робиться на серцеві від ції промови!.. Промовляйте до мене якнайтепліш, якнайрідніш, бо я нещасна!.. Ох, як давить мене і зараз той сон. Приснилось мені, ніби покохала я козака з душею великою, з широкою волею, з глибоким серцем, з світлим розумом... Стривайте, як його ймення? Забула!.. Зараз знала і забула. І не треба, боляче пригадувать. Я дихала його подихом, думала його думками, дивилась його очима, балакала його мовою... Сказав би він мені: "Замовкни"! — я раптом оніміла б; сказав би: "Помри" — зціпила б уста і не дихнула б. Цілком він опанував мною. Коли його не було зо мною, то й сонечко не світило і не гріло, і зірки згасали, і місяць заволікався хмарою...