Тепер "Маленький Моцарт" у них.
— Боже! Це ж... тисячі. А то і десятки тисяч. Ви залишили річ у дитячих руках? А як вони розіб'ють її?
— Є підстави, Раймонде Якимовичу, більше боятися за власні голови, ніж за Моцартову. Бо це не тільки, як ви кажете, десятки тисяч, а й добрий десяток років суворої ізоляції.
— Ой, не говоріть мені такого! Що ж робити? Що робити?
— Поки що я їх залякала, звинувативши у крадіжці. Але ж врешті вони розкажуть, де взяли коробку. А там же — відбитки пальців і таке інше. Хто ж міг знати, що коробку знайдуть?
— А хіба у вас, шановна Зоя Дем'янівно, не залізні пальці? Які там можуть бути відбитки?
— Не знаєте ви Кощія,— сказала Дама гордо.— Коли він щось майструє — майструє на совість.
— Що ж робити? Що робити?
— Не причитайте і не бігайте мені перед очима. Зараз найголовніше — примусити дітей мовчати. Оскільки діти мовчати добровільно не вміють, їх треба...
Тут Раймонд Якимович, Залізна Дама і Сусанна Охрімівна перейшли на шепіт, і Діодор Аристархович, який усе бачив і все чув (недарма ж він мав такий чудесний телевізор!) не зміг розчути останньої фрази. Він побачив тільки, як, змовницьки переморгнувшись, спекулянти дістали з комори два килими, згорнуті в сувій. Там, у коморі, про запас, "на чорний день", як казала Сусанна Охрімівна, зберігалось зо три десятки килимів, не кажучи вже про всілякі інші запаси.
І тут знову, вкотре за сьогоднішній день, погасло світло.
— Що за напасть з цією електрикою!— обурено вигукнув Діодор Аристархович.— Цілий день то вмикають, то вимикають.
Бо хоч зеркало і було чарівне, але працювало воно все-таки на електроенергії.
А Тягнирядно й Залізна Дама зраділи: темрява сприяла їхньому планові. Безшумно увірвались вони в Тимчикову квартиру, схопили дітей, що злякано щулилися в темряві, зав'язали їм роти хустками і закрутили їх у килими. Тягнирядно, крекчучи, звалив собі на плече синій французький килим з Орисею, а Залізна Дама, яка була справжньою силачкою, граючись, вхопила пістрявий іранський килим з Тимчиком.
По сходах спускалися швидко, щоб нікого не зустріти. І все-таки зустріли дружину дядька Кузі.
— Оце, сусідонько, знаєте, перед святом хочемо килими трішки сніжком почистить...
Сусідка приязно посміхнулась, хоч їй і стало трішки моторошно від того, як блиснули в темряві залізні зуби Зої Дем'янівни. Але хай їм, тим зубам! Жінка поспішала додому, де її чекали дівчатка і, головне, хвора Віолетточка.
В котельній теж не було електрики, і діти, коли їх розгорнули з килимів, заревли б од страху, якби не зав'язані роти. Залізна Дама, люта, розпатлана, із палаючими червоними очима, шурувала кочергою в топці і співала (вірніше, рипіла і квакала) якусь страшну пісню.
Золоті часи для відьом
не минули, ні.
Вороги, ридайте ридма —
я ще на коні.
Я ще злюка — ого-го!
Ще побачим, хто кого.
Залізна Дама розв'язала дітям роти. їй приємно було послухати, як вони благатимуть про пощаду.
— Зоє Дем'янівно,— запхикав Тимчик,— ви ж обіцяли подзвонити в міліцію.
— Я сама буду для вас і міліція, і прокурор, і суддя. І вирок приводитиму у виконання теж я.
Бо у мене — ага! —
Є нога, як кочерга.
Ух, як бухну, ух, як гухну —
враз у тебе гуля спухне.
I кульга-ти-меш,
шкутильга-ти-меш,
і ніколи більш
не плига-ти-меш!
Залізна Дама всілася верхи на діжку з вапном і страшно вискалила зуби. їй подобалось лякати дітей. Вона раділа, що перед цими двома малюками вже не треба прикидатися, вдаючи звичайну собі жінку. І Залізна Дама дала собі волю.
— Жалюгідні людці!— піднесено вигукнула вона.— Ваш вік минув. Настає вік залізних людей. Чуєте, як двигтить земля? Це ми йдемо, залізні люди!
Орися хотіла заперечити, що "земля двигтить", бо у двір заїхала машина, яка забирає сміття, але потім мудро вирішила промовчати.
А Залізна Дама продовжувала:
— Тягнирядно наказав притримати вас поки що в цій-от шафі, хоч кілька днів, поки йому вдасться замести сліди. Але ж він теж всього-на-всього людина, жалюгідна і боягузлива, яка не любить робити добро, але й боїться зробити велике зло. А я не боюсь. Без зайвого клопоту я повкидаю вас у топку і спалю.
Бо я відьма — огого!
Розгоряйся, мій вогонь!
Злий, жадібний мій слуга,
(як і я, Баба Яга!)
Ти палай, лютуй, шугай —
господині помагай.
— Ой!— скрикнула Орися.— Не треба, Зоє Де-м'янівно... Відпустіть нас додому! Ми не хочемо... в топку!
— Яка Зоя Дем'янівна? Я — Залізна Дама!— вигукнула вона гордо.— Дивіться!
Залізна Дама скинула одяг.
Величезні, страшні залізні ножиці танцювали перед дітьми моторошний танок.
— Ага?! Злякались?— зловтішалась Залізна Дама, скалячи зуби.— Ну, гаразд! Потішила душеньку, час і за роботу.— Вона знову накинула халат і швиргонула в топку відро вугілля. Вогонь загоготів з новою силою.
— Але... за що ви хочете нас спалити?— спитав Тимчик.— Що ми зробили?
— По-перше, ви вкрали в мене "Маленького Моцарта". Взагалі-то мені ваш Моцарт — тьху!— даром не треба. Але ж такі дурні, як і ви, дадуть мені за нього цілу купу круглих металевих кружечків, які я обожнюю над усе!
— Ми не крали "Моцарта". Він випадково потрапив до нас...
— По-друге,— не слухаючи Тимчика, продовжувала Залізна Дама,— ви занадто багато вже знаєте.
— Ми нікому не скажем. Будем мовчати, як риби,— пообіцяв Тимчик.
Орися хотіла перебити Тимчика і гукнути, що вона обов'язково розповість, все одно розповість, але Тимчик штовхнув її ліктем, і вона прикусила язичок. Адже з ворогами треба вміти хитрувати.
— Ні... — зловісно прошипіла Залізна Дама.— Ви вже краще мовчіть не "як риби", а "як вуглинки". Мені буде спокійніше.
І тут почувся стукіт у двері...
Розділ 26
НОЖИЦІ НА ГВІЗДКУ,
СКАРБ У ДИМАРІ,
А КІШЕЧКА — В КРІСЛІ
Зачувши стукіт, Залізна Дама мерщій запхнула дітей у шафу, зловісно просичавши:
— Спробуйте тільки пискнути!
Діти сиділи в порожній шафі і прислухалися до розмови в котельній.
— Що ти тут робиш у темряві?— спитав Костянтин Борисович. Бо це був він.
— Чи мені потрібне світло? Це вам, жалюгідним людцям, треба світло, щоб бачити.
— Ох і зазналась ти, люба моя. Дивись, щоб я тебе не розмонтував.
— Не посмієш...
— Ще й як посмію. Не перестанеш чинити капості — розмонтую.
— Ти ж мене сам сконструював і запрограмував на капості.
— І дуже шкодую. Ночами не можу спати через тебе. Тоді я був нерозумний. Отже, дивись, стара, перевиховуйся, бо розгвинчу і змайструю замість тебе фею.
— Що? Фею?
— Так, фею! В рожевій сукні. Вона буде вечорами розповідати мені казки і своїм ласкавим теплим диханням сушити сусідам білизну.
— Кощійчику, дорогенький! Ти не зробиш цього! — залащилася Залізна Дама до Костянтина Борисовича, потихеньку підштовхуючи його до бурхливо палаючої топки.
— Обережно! Вона штовхне вас у топку!— закричала раптом щосили Орися, яка в шпарку бачила все, що відбувалося в котельній.
Костянтин Борисович різко вивернувся із залізних обіймів дружини:
— Що діти там роблять?— спитав він строго.
— Граються, граються,— заспокоїла його Залізна Дама.
— Ну, начувайся, стара залізяко. Не здумай кривдити дітей, бо доведеться відповідати,— вискочив він за двері.
Відповідати, як ми вже знаємо, Залізна Дама не любила. Тому замкнула шафу і сказала:
— Там і сидіть до нових розпоряджень.
А сама почала нервово ходити з кутка в куток. Діти шепотілись.
— Ех, якби Костянтин Борисович викликав міліцію! Або хоч нашим батькам сказав, де ми.
— Не бійся. Все буде добре.
Орися, умощуючись, випадково штовхнула ліктиком якусь планку, і в задній стінці шафи відсунулись невеличкі дверцята. В стіні відкрився тайник. У темряві тьмяно світилась і виблискувала величенька купа золотих прикрас. Збоку стояла знайома їм коробка із "Маленьким Моцартом".
Орися знову штовхнула планку і тайник закрився.
— Мовчи, що ми знаємо, де тайник, а то вона переховає "Маленького Моцарта",— шепнула вона Тимчикові.
І раптом в котельній спалахнуло світло. І в усьому дому спалахнуло світло. Залізна Дама скрикнула:
— Міліція! Боже мій — міліція у дворі! Ой, а тайник? Ой, а діти?— Вона розгублено забігала по котельній.— Ні, вже пізно. Тут хоч би самій втекти! Де моя мітла? Ох, я ж знову залишила її на горищі!..
Залізна Дама потупотіла по сходах нагору, а діти почали з усієї сили грюкати в дверцята шафи.
Котельня наповнилась гомоном. Шафу відчинили. Перед дітьми стояв міліціонер Цибулько і ще кілька незнайомих міліціонерів.
— Ловіть її! Вона побігла на горище!— гукнув Тимчик.
— А тайник ось тут, у шафі. I "Маленький Моцарт" тут.— Орися натисла на планку.
Але міліція так і не спіймала Залізну Даму. І не тому, що їй вдалося полетіти геть на мітлі. Коли Залізна Дама бігла нагору, на останньому поверсі розчинились коричневі двері, яких вона раніше не бачила, і владний голос наказав:
— Стій!
Залізна Дама застигла.
Коли міліціонер Цибулько вибіг на горішній поверх, тут нікого не було. І дверей коричневих не було. Лише на місці дверей висіли на старому іржавому цвяху величезні кравецькі ножиці, а поряд справно цокотіли пошарпані залізні ходики.
Будинок гудів, як потривожений вулик. Всі мешканці повиходили з квартир і перемовлялись:
— Що? Дружина Костянтина Борисовича? Спекулянтка? Який жах! Така солідна дама.
А зараз провадять обшук у Тягниряднів.
— Ну, за цими давно вже в'язниця плаче. Раймонд Якимович Тягнирядно розпачливо стукав кулаком у двері ванної кімнати:
— Виходь негайно, моя кішечко, бо міліція! Мадам Тягнирядно поспішливо скінчила натирати себе "кремом" виробництва Костянтина Борисовича, накинула халат і вибігла...
До кімнати вже входила міліція. У Раймонда Якимовича підігнулися ноги і віднявся язик. Зате його дружина заверещала несамовито:
— Я не винна, я не винна, товариші міліція! Це все він, він. Він — спекулянт. А я нічого не знала. Я проста жінка. Мені нічого не треба. Мені аби тільки спокій...
Наостанок міліція обшукала горище, але нічого не знайшла.
— Не може бути!— дивувався молодий слідчий.— Те, що ми знайшли у Тягниряднів і в чемодані — це крапля в морі.