Як будується оповідання

— Мені здається, я навіть можу вам сказати, яку".

"Ну?"

"Оцю", — сказав Клейтон і якось чудно зігнув, сплів і роз­няв руки. "Так".

"Оцього саме, бачите, він не міг правильно зробити. Але як ви...?"

"Більшу частину цього діла, а зокрема, як ви все це вига­дали, я не розумію зовсім, — сказав Сандерсон, — але оцю саме фазу я розумію, — він подумав трохи. — Існують серії жестів, зв'язаних з одною галуззю есотеричного масонства. Може, ви знаєте: чи хто-небудь з вас... ні. — Він помислив ще трохи. — Я не бачу нічого в тім, що я покажу вам правиль­ний жест. Зрештою, коли ви знаєте, то знаєте; коли ні, то ні".

"Я не знаю нічого, — сказав Клейтон, — окроме того, що той бідолаха робив цієї ночі".

"Ну нехай", — сказав Сандерсон і дуже старанно поклав свою череп'яну на полицю над каміном.

Потім він дуже швидко зажестикулював руками.

"Так?" — спитав Клейтон, повторюючи жести.

"Так", — сказав Сандерсон і знову взяв у руки свою люльку.

"А тепер, — сказав Клейтон, — я можу проробити все це діло правильно".

Він випростався перед вогнем, що вже загасав, і всміхнув­ся до нас усіх. Але мені здається, в його усмішці було деяке вагання.

"Коли я почну..." — сказав він.

"Я проти цього", — сказав Віш.

"Пусте, — сказав Івенс. — Матерія — вічна. Невже ви ду­маєте, що отакий-о фокус міг би втягти Клейтона в царство тіней. Нєє! Ви можете робити це, Клейтон, я цілком того пев­ний, аж поки пальці не одваляться од рук".

"Не думаю, —сказав Віш, підвівся й поклав руки Клейто-нові на плечі. — Я вже наполовину пойняв віри вашій історії, і я не хочу, щоб це робилось".

"Боже ж мій, — сказав я, — Віш злякався".

"Так, злякався, — сказав Віш з справжнім чи удаваним напруженням, — я гадаю, що коли він перейде ці рухи пра­вильно, він згине".

"Нічого подібного з ним не буде, — сказав я. — Існує для людей тільки один шлях, щоб вийти з цього світу, й Клейто-нові до цього зосталося ще тридцять років. Крім того... ота­кий дух! Чи ви думаєте?.."

Віш перебив мене своїм рухом. Він вийшов з плутанини наших стільців, став біля столу і стояв там. "Клейтон, — ска­зав він, — ви дурень".

Клейтон з гумористичним вогником сміху в очах по­сміхнувся йому в відповідь.

"Віш, — сказав він, — правий, а ви всі помиляєтесь. Я зги­ну. Я дійду до кінця отих пасів, і коли останній змах продзичить у повітрі — престо! — цей килимець буде порожній, у кімнаті всі будуть приголомшені, і пристойно одягнений джентльмен у три з половиною пуди вагою гепнеться в царство тіней. Я певний. Ви теж цього упев­нитеся. Я не сперечатимуся більше. Спробуймо це діло".

"Ні", — сказав Віш, ступив до Клейтона і змовк, а Клей­тон уп'ять звів свої руки, щоб знову повторити паси духа.

У цей момент ми всі були в напруженому настрої найбіль­ше через поведінку Віша. Ми сиділи всі, звернувшись до Клей­тона, принаймні я дивився на нього з якимсь почуттям, ту­гим і закляклим, неначе від потилиці аж до середини стегон моє тіло зробилось сталеве. І от серйозно й урочисто, зовсім спокійно, Клейтон нахилявся й совав і махав руками й нога­ми. Коли він наближався до кінця, щось підкочувалось до горла, Щось дзвеніло в зубах. Останній жест, я вже казав, полягав у тім, щоб широко розвести руки, стоячи горілиць. І коли він, нарешті, розмахнувся зробити цей останній пас, я перестав дихати. Це було смішно, ясна річ, але ви знаєте це вражіння від опові­дань про духів. Це було після обід у химерному старому, напівтемному домі. Чи він, все ж таки?..

Він спинився на одну незабутню мить, з розкритими рука­ми і дивлячись угору, упевнений і світлий у сяйві висячої лям-пи. Ми переживали цю мить наче століття, потім всі ми немов зітхнули наполовину з безмежним полегшенням, наполовину з заспокойливим: "Ні!". Бо на око — він не пропав. Це все були дурниці. Він розповів дурну історію — і йому пощастило нас майже переконати, тільки й того... і тоді, в цей мент, об­личчя Клейтонові змінилося. Воно змінилося, як міняється освітлений будинок, коли раптом загасне в нім світло. Його очі зненацька зробились витріщеними, його усмішка замерзла на його вустах, і він став тихо. Він стояв, легесенько хитаючись. Цей мент теж був, як вічність.

І враз зарипіли стільці, й ми зрушили з місця. Його коліна здали, і він упав перед себе; Івенс звівся й схопив його в обійми...

Нас уразило всіх як громом. З хвилину, я гадаю, ніхто з нас не міг зв'язати двох слів. Ми бачили, але не могли пойня­ти віри...

Коли я опам'ятався з тьмавої закляклости, я побачив, що стою навколішках перед ним, його жилетка й сорочка були розірвані, і рука Сандерсона лежала на його серці.

Так, простий факт, що був перед нами, міг дуже добре ждати на нашу ласку; ніщо нас не підганяло розбиратись. Він лежав там з годину; він лежить глибоко в моїй пам'яті, тем­ний і надзвичайний аж до сьогодні. Клейтон справді перей­шов у царство тіней, що лежить так близько й так далеко від нашого світу, і він пішов туди єдиним шляхом, можливим для простого смертного. Але чи він дійсно перейшов туди через те, що повторив жести Духа, чи його ударила апоплексія всередині дурної байки — як нас хотів запевнити коронер — це не мого суду діло; це одна з тих не з'ясованих загадок, що мають зоста­ватися невирішені, поки не буде загального розв'язання всіх речей. Все, що я запевне знаю, це те, що в той самий момент, у ту саму мить, як він закінчив ці паси, він змінився, схитнув­ся й упав долі перед нами — мертвий!

________________________________________

Пояснення шрифтів:

1. Розбивка — контрастова мотивація.

2. Петит світлий — протимотивація.

3. Курсив — мотивація пасів.

4. Петит чорний — структурна мотивація.

Аналіза

У статті "Авантурне оповідання" ми встановили деяку термінологію мотивацій. Нагадаймо, що 1) мотивація в сю­жеті є обгрунтування певної послідовности подій, так би мо­вити, їх упричинення, чи то управдоподібнення, що 2) ми по­діляли мотивацію на дві головних ціхи: а) структурну, чи ме­ханічну мотивацію, що управдоподібнює об'єктивну по­слідовність подій, і б) психологічну мотивацію, що або ви­правдує психологічно вчинки героя, або виправдує мораль­но самого героя перед читачем. Останню підкатегорію мож­на (і слід, мабуть) було б виділити в окрему категорію мо­ральної мотивації, чи просто собі морали.

Наведене фантастичне оповідання Велза ясно показує, що отака послідовність (механічна-психологічна-моральна мо­тивація) щодо важливосте їх правильна. Це доведе подаль­ша його аналіза. Попереду ж спробуймо скласифікувати й примістити належно це оповідання. Є дві категорії фантас­тичних оповідань: науково-фантастичні й авантурно-фанта-стичні.

У першій категорії мотивація базується на науці (чи на "науці"), у другій вона не базується ні на чому, а в дійсності спирається на спільні багатьом (часто й культурним людям) повір'я й страхи.

Друге розрізнення — це диференціяція намірів. Перші рідко мають лякати читача, другі найчастіше мають його лякати. Перші — це є гра того, що англійці називають "fancy" (уявна здатність взагалі), а друге те, що вони називають "phantasy" (обсервативна, часто "нездорова" гра фантазії), ближча до порушень нормального інтелекту.

Наше оповідання могло б належати й до "fancy", й до "phantasy", але що там є (хоч і масонська), але "наука", слуш­ніше буде навіть з першого погляду віднести його до "науко­во-фантастичних" оповідань.

Роздивімось тепер його звичаєм старовинних правил "за­в'язки" й — "розв'язки".

"Герой" оповідає, як він зустрів духа, що зник отаким-то способом, "герой" сміливо, з фатальною сміливістю, сам бе­реться до того способу (його "трагічна провина"), глузує з духа (трагічний "глум" грецької драми). Мотивація (психо­логічна) такої сміливости героя? Є й така мотивація — при­ятелі глузують з його оповідання, не вірять йому, підбива­ють його на трагічний учинок. Він береться робити те, що робив дух (!) і... він гине, він умирає на руках своїх друзів.

У цій самій розв'язці є й єдина мораль, що ми бачимо в опо­віданні, а саме: не глузуй з духів! Мораль, як бачимо, старовин­на. Дивна річ, шо така передова людина для свого оточення як Велз — така тема, така розв'язка, така мораль! Щось тут не те?

Так, не те. Справа в тім, що ми аналізували не справжню, а фальшиву мораль. Ми виходили з тої тези, що герої опові­дання — це містер Клейтон і дух, і ми почасти помилилися. Так, вони герої для читача, але не для автора.

Ми робимо тут аналізу тектоніки оповідання, а не того вражіння ^[23][23], що воно справляється на читача, ми, так би мо­вити, заглядаємо в авторський рукопис, у його лабораторію. Головна ж дієва особа для автора це... магічні паси.

Справжній сюжет оповідання такий: чи можуть існувати такі магічні способи, що через них людина може переселити­ся потойбіч, померти. Як бачимо, ідея з наукового боку над­звичайно рисковита. Сто шансів проти одного, що відповідь буде "ні", коли навіть запитувати обивателів, а не філософів-марксистів. Отже, вся авторська умілість скерована на те, щоб подати такі паси, як факт. (Проте автор зоставляє собі й сте­жечку, щоб відступити, але про це нижче).

Почнемо нашим звичаєм з механічної мотивації, як з най­важливішої. Нехай не смутяться душі читачів, що механіч­на мотивація в цім оповіданні обертається в психо­логічній сфері. Ми умовилися психологічною мотивацією називати таку, де управдоподібнюється вчинки героя, дово­диться, що він мусив робити так, щоб прийти до трагічної провини. Зараз же ми будемо роздивлятись мотивацію об'єк­тивної правдоподібности подій, отже, те, що ми називаємо механічною мотивацією.

Головна гармата, що її висуває автор, щоб переконати читача, — це контрастове протиставлення брехливости (хоча б і несправжньої") Клейтона правдивості автора, оповідача. Це ми будемо називати для цього оповідання контрастовою мотивацією (у тексті відзначена розбивкою). Що ж це за контрастова мотивація? Це є мотивування "правди" — "брехнею". З самого початку читач думає, що Клейтон бреше. Про це говориться з півдесятка разів, крім цього — це підсилюється неправдоподібністю його оповідан­ня.