Тільки й приємного – знайомство із паном Кручею.
Нарешті, жінка махнула рукою.
– І чого це партійці так носяться із своїм підборіддям! Було б діло, якби в них випинався розум, а то якась там кістка...
Коли смеркло, вона полетіла до Кручі і попередила його про небезпеку.
Наступного ранку Мирон закрив у місті фабрику посилювачів. Уряд, застуканий цією несподіванкою, послав двох поліцаїв у небо заарештувати Мирона. Власне, тільки двоє поліцаїв і мали посилювачі. Покружлявши навколо "Гарбуза", чорні круки не змогли нічого клюнути і вернулися до міста з порожніми руками і повинними головами.
Вістка про безпорадність виконавців урядової волі рознеслася миттю по всіх усюдах. Партійні чиновники були здивовані, обурені, сполошені. Чому це кожен цекач має посилювачі для власної розваги, а поліція для утримання порядку має лише два? На цьому ґрунті відбулося багато туди-сюди бігання та про це й про те говорення. Дехто почав дошукуватися винних. Чиновники висипали на вулицю, пішли маршувати:
– Чист-ку! Чист-ку! Чист-ку! – вони вимагали голосно. – Давайте нам чистку партії!
Голова вирішив, що настав час для спритного маневрування, інакше хвиля гніву розіб'є й тебе, і твій державний корабель. Він урочисто дозволив самокритику. Всі знали з попереднього досвіду, що такі заходи ведуть до чистки. Високопоставлені цекачі затрусили штаньми.
Тим часом в обсерваторії занотували нічні відвідини панни Снов. Взагалі до Мирона Кручі прилітало немало гостей, і про всіх їх обсерваторія мала наказ повідомляти міністерство пильности. Отож, директор поклав рапорт до конверта, покликав розсильного хлопця і дозволив йому взяти стару верблюдиху.
Після того, як природні поклади нафти й вугілля вичерпалися, телефон вживався тільки за спецдозволом, а верблюди стали на попиті. Цих лагідних і занехаяних тварин наловили в буші і почали розробляти як нову тяглову силу. Заснувалися виробні верблюжого реманенту, відкрилися бойні і шкірообробні. Розгорнулася рекламна кампанія: "Купуй каравелу пустель: сама біжить, сама ходить і сама харчі знаходить". Дійсно, тварина невибаглива: житиме, хоч і забудеш її погодувати. Така різноманітність тваринного світу має забезпечене майбутнє.
Стара верблюдиця, побачивши зелений травник обсерваторії, негайно ж запаркувалась там – і з місця ні руш. Молодий погонич теж не усвідомив собі важливости операційного моменту. Він зліз на траву й ліг собі поспати у тіні під кущем. Від цього конверт з офіційним повідомленням трохи пом'явся і втратив вигляд невідкладности. Навіть потрапивши в руки служителям пильности, він не відкрився негайно, а відклався на "потім".
Тим часом один високопоставлений цекач уже покінчив самогубством, а двоє інших згодилися стати козлами відпущення, голосно каялися за свої політичні помилки і призналися, що були членами партії безпартійних.
Аж, нарешті, міністерство пильности прочитало повідомлення з обсерваторії, і цека постановило, що козлів відпущення більш не треба, бо вже знайшлася кізонька.
Цекачі з полегшенням зітхнули, підняли голови і проявили симптом загостреної діяльности, що потрібна для відновлення довір'я партії. А розлючені чиновники, маршуючи по вулицях, швидко перемінили свої гасла:
– Снов – ворожий аґент.
– Снов – член партії безпартійних.
– Мироне Кручо, віддай нам свою таємницю!
– Бий безпартійних! Бий плазунів з заокругленим підборіддям!
Служителі пильности заарештували панну Снов і кинули її до Високої Вежі на хліб і воду. Не було там м'якого матраца для її розкішного білого тіла, а були тверді дошки і голодні блощиці. За одну ніч світлі проліски сивини вкрили їй скроні.
Мирон почув по радіо про ту біду, що спіткала панну Снов, і подумав собі, що така активна людина, замкнута між чотирма стінами, не витримає. Вона просто складе руки та й помре.
– Треба рятувати жінку! – сказав.
Він вибрав найбільший посилювач, сів у крісло й полетів до Високої Вежі.
Була темна ніч. Але це не перешкодило Миронові знайти дорогу до горезвісної в'язниці. Тяжче було відшукати камеру нещасної бранки. Тут допомогли інші в'язні, коли Мирон підлетів до їхнього віконця. Панна Снов сиділа в одиночці, і як же ж вона зраділа, почувши Миронів застережливий шепіт.
Нарешті, чоловік вислав думки-накази. Залізні ґрати посипалися, як гнилі зуби, на землю. І ось панна пролізла через вузеньке віконце до Мирона.
Торохтіння заліза об цементовий ґрунт притягло увагу вартових. Вони влучили потужні прожектори і почали ними мацати темряву. На тюремні справи уряд вважав за потрібне уділити великий відсоток енергії. Верблюди вдень і вночі обертали важке колесо для продукції електрики.
Як тільки прожектор наставив на Мирона вказівним пальцем, почулися постріли, і був би там кінець Миронові і панні Снов. Та ось кулі одержали мислений наказ розлітатися в боки. Тим часом жінка спромоглася вилізти із віконця і пригорнулася для більшої безпеки до Миронових містких грудей. Удвійку вони, нарешті, полетіли в напрямку до небесного житла.
Після свого звільнення панна впірнула в бурхливе море активности і в будівництво незчисленних небесних мешкань. Спершу репресовані, а потім і решта громадян перенеслися туди на постійне мешкання. Далеко від партійних шпигунів, там скінчилась для цих людей Верблюжа доба.
Зате в колишній столиці цекачі ще довго сиділи при владі, бо запровадили закон про своє повічне парламентарне членство.
Вони по черзі варили чай, писали промови або вигукували "Страх безпартійним!" Зрештою, ніщо не вічне під небесним склепіння, їм теж прийшов час помирати. На кінець залишився єдиний старий парламентарист. Зуби йому повилазили, і тому його підборіддя випиналося ще більше. Коли він помер, похоронники прийшли забирати його тіло, щоб припудрити й вирядити в останню дорогу. Тільки виявилося, що він уже приріс до сидіння. Так його і в могилу поклали з тим дерев'яним кріслом.
"Новий Обрій" № 6, 1980 р.
_______________________
УКРАЇНСЬКІ НОШІ
Євгеніка
Жив у Сіднеї чоловік на прізвище Кирпа, який зумів відучити себе спати.
Його розпатлана жінка Мейзі мала на обличчі вираз постійної байдужости і, не бувши зацікавлена своїм чоловіком, не знала, що він цілими ночами просиджує над товстими книжками.
Якось під час базарювання злодій вирвав у Мейзі торбу. Пропало все: гроші, ключі від дому, навіть ще не розкритий лист від тітки з Мельбурна. Стурбований Кирпа вже хотів поперемінювати замки на дверях, коли поштою прибув акуратно згорнутий пакунок, а в ньому записка:
"Повертаю Вашу торбу з усім її вмістом. Ласкаво прошу вибачити моєму племінникові Джекові крадіжку. Він хворий на клептоманію і краде речі несвідомо, машинально. Як відшкодування за мороку, прошу, прийміть від мене квитки на оперову виставу.
З глибокою до Вас пошаною,
Щиро Ваш С."
Іван Кирпа тримав у руці два квитки і в своїй уяві вже бачив обриси Сіднейської опери: вітром напнуті вітрила.
– Збирайся, Мейзі, поїдемо на "Кармен"!
Та жінка не хотіла. От якби до нічного клубу, то інша річ! Тепер, за часів жіночої волі, є не лише акторки, а й вродливі актори, що виконують танки з роздяганням. Довелося Іванові їхати на "Кармен" самому, а дружина пішла спати.
Після вистави, наближаючись до свого дому, Іван з тривогою побачив, що вхідні двері були відчинені навстіж. А зайшовши всередину, зрозумів: його хату відвідав отой клептоманіяк, і не машинально, а приготувавши для візиту ціле вантажне авто. Телевізор, електричний огрівач, радіо, фотоапарати, шафа з одягом, комплект меблів з їдальні – все зникло. Навіть жінчине ліжко і те пішло. А з ліжком забрали і жінку.
Наступного дня Кирпа розповів про свою біду колегам на праці. Літні люди хитали головами й сумно повторяли, що життя вже не таке, як було колись: навколо самі шахраї. Але молодші робітники міряли його критичними поглядами.
– Забрали ліжко з жінкою, ге? А де ж ти був? Чи тебе не захотіли брати?
Новина рознеслася по всіх трьох поверхах, і вся друкарня гойдалася від реготу.
***
Ніщо не виводить чоловіка з душевної рівноваги так, як розлука з близькою особою. Іван, немов дурний, бродив вулицями з ранку до вечора. Докоряв собі за те, що не приділяв жінці більше часу. Немилі йому були тепер і книжки.
Проте він належав до тих людей, які під ударами долі хоч і гнуться, та не здаються.
Блукаючи вулицями, Іван натрапив на Іванку, студентку з великою головою й круглими окулярами.
Дізнавшись, що він поборов сон поступовим скороченням часу, призначеного для спання, Іванка кинула на нього зачудованим оком:
– Знаменито! – відрізала. – Це – перемога духа над тілом і розуму над хибним порядком речей.
Потім приклала собі палець до чола:
– Досі людство ділило добу на три частини: вісім годин сну, вісім – праці і вісім – розваги. Закреслимо спання. На що підуть вісім годин? Що зробить людство із тим часом, який воно собі придбало завдяки великому відкриттю Івана Кирпи? Кожен громадянин мусить пробігти підтюпцем три кілометри, вправлятися півгодини на турніку, прийняти холодний душ...
Іванна вблагала Івана навчити її не спати. Іван та Іванна не встигли сказати "гульк!", як між ними спалахнула велика, гаряча любов. Це, ясно, дуже добре. Але відомо, що навіть ті закохані, які мають можливість відпочити вісім годин на добу, все ж отримують сухоти, якщо надміру віддаються тілесним спокусам. У випадку ж несплячої пари природні потяги так розгулялися, що скоро в Івана запали щоки, змарніло лице, а сам чоловік схуд і звівся до цурки. Так і помер би смертю героя-ударника в обіймах коханки, та де не взялася украдена дружина Мейзі. Вона своїми відвідинами змінила його життєвий побут.
Мейзі прикотила в таксі, щоб забрати решту своїх речей з гаражу. Її печать байдужости вже пропала. Тепер жінка мала щасливий і задоволений вигляд, а її шкіра лисніла від здоров'я, як хутро гладкого кота. Мабуть, нарешті, натрапила на такого мужчину, що вмів трактувати даму з її потребами. Правда, у неї під оком стояв синячок, але це, як кажуть, від нічного зіткнення з дверима.
Мейзі привіталася:
– Алло! Тю-лю-лю!
Купу речей увіпхнула собі до пластичного мішка, Іванове відштовхнула ногою:
– Непотріб! – скривила вуста.