Віра Самсонівна – калоші для Петра Власовича і, як будуть, то туфлі 47-го розміру й костюм, який є, за будь-яку ціну, аби лише 6-й зріст і 56-й розмір. Це вже костюм, як сидів на Петрові Власовичу.
Замовлення отримав. У першу чергу купив книжечку і позаписував усе, щоб чого не забути. А дружині відрапортував:
– Цьомочка, ну, не міг! Ну як? Ну, кому відмовиш? Петру Власовичу – душа, не людина, Івану Онуфрійовичу – золотий чоловік, Марії Миколаївні – душа, не жінка, тьоті Моті – жінка-дзвіночок, Віра Самсонівна – собі не візьме, а іншим віддасть. Кому відмовиш?
– То їдь, чорти б тебе забрали. Раз такий верблюд, то тепер ці пакунки на своєму горбу (це на мою спину) при.
– І буду перти. Дам телеграму, а ти виїдеш тачкою, забереш товар.
– Почекаєш. Ти мене бачитимеш, як свою потилицю.
Поїхав. Здав квартальний звіт і по крамницях. Взяв ковбаски, взяв дріжджів, помаранчиків, свічок. У Вінниці (крім тарані) все є. Очі розбігаються. Навіть те, що у нас розхватали б, то тут не беруть.
Коли це приступився до купівлі вершкового масла. Взяв півпуда, тобто 8 кілограмів, аж згадав, що й додому, собі потрібно.
– Ще, – кажу, – два кілограми на терези киньте.
А мене ззаду хтось за лікоть так ніжно-ніжно взяв і майже лірично промовив:
– Громадянине, пройдемо.
– Куди, – повертаюсь до нього, – пройдемо? Що це означає?
– В міліцію пройдемо. Я за вами з ранку слідкую. Дрібна спекуляція...
– Ви що? Та я ж, той, страховий агент. По страхуванню життя людей і худоби, а ви на мене спекулянт.
– Знаємо ми вас, агентів. У нас були й такі, що керівниками відрекомендовувались. Не пройшло. Громадянине, не опирайтесь. Даремно це. Пройдемо.
– А я не піду. Чого це? З якої статі?
– Громадянине, авторитетно заявляю, пройдемо і без усяких дискусій. Це пом'якшить вашу долю.
– Та ось документи. Страховий агент Свирид Калістратович Грибенко. Міліція ж видала, а ви мені "пройдемо".
… Глянув, а в крамниці людей під саму зав'язку. Коли якась бабка запитує сусідку:
– Що це тут таке сталося?
– Спекулянта зловили. Кажуть, на 8 тисяч масла взяв, пів'ящика дріжджів, свічок декілька мішків, перцю, листя. На машину навантажував, та не встиг. Міліціонер застукав.
– І правильно, – крикнула вголос симпатична молодиця, – так їм, спекулянтам, і треба. Правильно, товаришу міліціонер, беріть. Тут день і ніч робиш, на пудру не хватає, а він бач, яку морду напас.
– Це хто морду напас? Я морду напас?
– А хто ж, я, по-вашому? Я, по-вашому, машинами масло вершкове перепродую та з Криму листя та перець на спекуляцію у Вінницю привожу? Знаю я вас.
– Дамочка, ви знаєте цього громадянина? – зрадів міліціонер.
– Я їх усіх знаю.
– Чудесно. Як ваше прізвище, громадянко?
– Моє? А для чого моє? Ви його питайте. Я тут при чому?!
– Громадянко, – сюр-р-р-р, – пройдемо. Ваше прізвище? Допоможіть слідчим органам викрити, розумієте, зграю спекулянтів. Ви його особисто знаєте? Машиною з Криму возить, кажете?
– Чого ви до мене вчепилися? Я його вперше бачу.
– ... Що тут таке трапилось? – запитують нові відвідувачі.
– Цілу групу спекулянтів розкрили, – відповіла якась жінка, що стояла недалеко від мене, – кажуть, приїхали на машинах з Криму. Повні машини перцю, лаврового листя. Усіх накрили.
– І на багато товарів взяли?
– На мільйонів вісім, чи що! Точно не знаю.
– … Сімочко, що таке?
– Бандитів зловили. Кажуть, мільйонів вісімнадцять грошей у магазині взяли, товарів на величезну суму і серед білого дня. Двох піймали. Оце, бач, оцю жінку і отого мордатого, а решта!..
– Яку жінку?
– Та ось ту, що фарба на губах поблідла.
– Вероніку Матвіївну? Вероніко Матвіївно, невже це правда? – Дама кинулась до своєї знайомої.
– Правда. Ні за що, ні про що й мене забрали.
– Ага-а! Ще одна. Ви, значить, теж, громадянко, з ними? Сергєєв, затримай і цю.
… Віз я додому пусту тачку.
Ресторан – не аптека, або Як я став алкоголіком
Все почалося з чарки. І тільки тоді, коли я почав регулярно пити, дійшов висновку, що люди не народжуються пияками, а стають ними. Їх часто до цього обставини примушують. У мене теж були такі обставини – моя робота. Більшу частину свого свідомого життя я, можна сказати, їжджу. А якщо їздиш, то десь і харчуєшся. Наживаєш гастрити, коліти, холецистити, а останнім часом – у мене руки почали тремтіти. Я – до лікарів – рятівників наших.
– Алкоголізм, – кажуть. – Перша стадія. До цирозу печінки ще далеко, але час уже переходити на травку і мінеральні води.
– Як же я перейду на травку, – кажу, – коли я весь час у відрядженнях?!
– А вас що, у відрядженнях, примушують випивати?! – цікавиться лікар.
– Та ні, – відповідаю. – Не примушують. Сам п'ю. Харчуюсь останнім часом у ресторанах. В їдальнях гастрит нажив. А в ресторанах ніби й краще готують, але обслуговування знаєте яке? Приходите, сідаєте, підбігає офіціантка. "Слухаю вас".
– Щось на перше, на друге і чай, – замовляю.
– І все? – якось здивовано округлює підмальовані очі і так дивиться на тебе, що ти негайно перевіряєш, чи всі ґудзики на місці.
– Ну, ще салат, – ніяковієте ви. – Пляшку мінеральної.
– Присадибних ділянок не маємо, – кидає на ходу офіціантка, – салатів не вирощуємо, – і через плече, ніби між іншим, додає:
– Мінеральних джерел теж не виявили...
Минає двадцять хвилин, півгодини, година. Товариші, що пізніше прийшли, уже по другій пляшці розпивають, а ви ще й першого не їли.
– А ви сто грамів замовте, – посміхається до вас сусід по столику. – Гукніть лишень її.
Гукаєте.
– Що тобі?
– Сто грамів, – кажу.
– Одразу б так, а то тільки голову морочиш. Салат давати?
– Давай, – відповідаєте і теж переходите на панібратський тон.
Де вперше зі мною таке трапилося, уже й забув. Пам'ятаю лише, що з того часу я постійно згадую пораду незнайомця.
Якось з Одеси від'їжджав. Поспішав. До поїзда півгодини залишалося. Зайшов у привокзальний ресторан, сів, а офіціантки снують повз мене, як моторки мимо буйка, й ніби не помічають.
– Офіціантко, сто грамів і пончик! – не витримую. – Поїзд відходить...
Не встиг закінчити – аж дві прибігло.
– Може, буженинки візьмеш?
– Давай, – кажу, – тільки швидше!
І почалося. Був у Конотопі – пив, був у Ялті – пив, у Жмеринці – пив, у "Буковині", що в Чернівцях, – пив, у ресторані "Умань" – пив, у Бару, в "Срібній хвилі" – пив. Де тільки я не пив?! Тепер їду у відрядження, десятку від зарплати на сто грамів залишаю. Звичка виробилася.
Днями приїхав у Луцьк. Пішов у ресторан. На душі гидко, руки тремтять. Кажу офіціантці:
– Дай, серденько, пообідати.
– І все?
– Все, – відповідаю. – Більше не п'ю. Руки дріб вибивають, лікарі не радять... зав'язав. Ну, може... пляшку мінеральної...
– Ресторан – не аптека, – відповідає.
– Це хто сказав? – по наївності перепитую.
– Іван Харитонович, – відповідає, – директор нашого ресторану.
"Що ж це таке, – сам собі гадаю, – я б і сто грамів замовив, так лікарі ж забороняють!" А може, мінеральної і справді у ресторані нема. Коли ж гульк... За сусіднім столиком... пляшка "Української" і... дві пляшки мінеральної. Таке мене зло взяло. "Якась ресторанна
дискримінація!" – сам собі кажу.
– Вони раніше за вас прийшли, – тихо шепче мені на вухо офіціантка.
– Де ж раніше, коли...
– Вони по телефону замовляли.
– А мінеральну воду з собою з аптеки принесли? Так? – посміхаюся і відчуваю, що руки знову починають тремтіти. – У такому разі дай хоч сто грамів. Щоб заспокоїтись...
– І пляшку пива?!
– Води. Мінеральної, – благаю я. – Люблю запивати.
– Поцікавлюсь у буфеті. В моєму холодильнику кінчилася. Можеш перевірити.
І випив. І в Луцьку випив, як і в "Умані", як і в "Буковині". За здоров'я директорів. Усіх підряд: луцького, уманського, чернівецького, херсонського, шепетівського і за всіх інших, тут названих і не названих. Хай, думаю, краще руки тремтять, зате хоч нерви збережу. А нерви, як відомо, основа здоров'я. До пенсії ще далеко. А їсти ж хочеться...
Я і мої родичі
Коли ви хочете розшукати своїх далеких родичів, зверніться до мене. Я пораджу. У мене своя таємниця. Я можу її звірити, але за однієї умови: гумореску читати до кінця.
Я довго жив непомітною людиною. Усі свідомі роки мені здавалося, що в мене нема не тільки родичів, але й знайомих. Ніхто мені не писав листів, не надсилав вітальних телеграм, а тим більше не повертав боргів. А це несподівано почалося щось неймовірне: щодня листоноша приносить добрий десяток листів, щотижня – щонайменше п'ять телеграм і щовечора виклик на телеграф для розмови з одним з своїх родичів.
Всі до одного обіцяли негайно взяти відпустку і приїхати в гості, щоб якнайшвидше побачитись. Бо дехто вже й не уявляє, який я з себе.
Родич з Охтирки, маючи виразку шлунку, заради цього жертвував путівкою до Кисловодська, де мав лікуватися.
Родич з Пирятина міняв сонячний Коктебель на відпочинок у моїй малогабаритній квартирі.
Родич з Бершаді через день запитував, чи не серджусь на нього за "той борг". Хоч, наскільки я пам'ятаю, нікому ніяких грошей у Бершаді не позичав.
Родич з Крижополя пообіцяв дістати холодильник без черги і аж дві соски-пустушки, з якими в Києві, як він сказав, "зараз сутужно".
Родич з Гайворона натякав на "бархатний сезон" у Криму і про свої зв'язки з курортною конторою.
Від такої уваги я розчулився. Тільки уявити: кожен з них чимось ризикував заради мене і всі до одного запевнили, що обов'язково приїдуть.
Вчора навідався перший. Щодо мене, то я його теж бачу вперше. Мабуть, тому він ще з порога запитав:
– Петре, невже ти не пізнав рідного брата сестри моєї жінки?
Я таки його не впізнав. І крім того, й досі не знаю, чому він мене назвав Петром. Потім він мені розповів про два жахливих випадки, що трапилися зі мною в дитинстві. Перший, коли я топився і він мене витяг ледь живого з дна Ладозького озера. До речі, я там ніколи не був.
Другий, коли я провалився в льох, зламав собі ліву ногу, праву руку та розтрощив навпіл голову. Я заплакав, коли дізнався від нього, що в ті тяжкі дні всі родичі безнадійно махнули на мене рукою і замовили півтораметрову труну. Та, дякуючи йому, єдиному з родичів, я вижив і встиг закінчити університет з відзнакою. Хоча перед цим усі родичі запевняли, що моя голова "такого навантаження не витримає".