— Треба нам було відразу шукати отця Порфирія.
Гарасько мовчав. Він позирав на високі будинки, іноді зупинявся перед вітринами і довго їх розглядав. Так і незчулись ми, як опинились біля велетенського собору.
— Ти глянь, — сказав Гарасько, — може, зайдемо та подивимось, що там робиться?
Ми поскидали кепки біля входу, поставили речі в куточку і зайшли всередину. Якраз правилась служба. Ми спинились перед вівтарем.
Гарасько підійшов до розп'яття, почав оглядати його. І все ворушив губами, неначе молився.
До нас підійшла висока жінка, вся в чорному з ніг до голови, і щось шепнула Гараськові. Він кивнув головою, дістав кілька копійок, кинув їй в скриньку, взяв дві тоненькі свічечки і поставив їх перед іконою з трьома святими. Жінка в чорному віднесла скриньку і повернулась до нас. Гарасько розповів їй, звідки ми приїхали, вона дуже здивувалась, почувши в розмові ім'я отця Порфирія.
— Це мій сусід і батюшка наш, — сказала вона. — Побудьте тут, поки кінчиться відправа, а потім я поведу вас прямо в його господу — це аж в Печерській лаврі.
Після служби вона повела нас по собору. Тут ми побачили і страшний суд, про який колись розповідала бабуся Оксана, і воскресіння святого Лазаря з мертвих. Потім підійшли до мощів.
— Це тіло святого Нестора, — пояснила черниця. — Душа його давно вже на небі, а прах тут, в соборі, його мощі нетлінні, — говорила вона, — і лежатимуть тут довічно, поки не воскресить його сила божа із мертвих...
Ми ще довго блукали по собору, розглядали різні ікони. Тоді разом з черницею поїхали до лаври.
На подвір'ї старої церкви тулився невеличкий будиночок, де й жив отець Порфирій. Черниця постукала в двері. В келії почулись кроки, і загуркотіли важкі засуви. Згодом перед нами став високий з чорною бородою священик. Брови його широкі, як воронячі крила, зрослися на переніссі, а чорна ряса звисала аж до п'ят, на грудях теліпався великий срібний хрест на ланцюжку з блискучими кільцями.
З-під широких брів, як два жуки, на нас глянули проникливі очі і ледь помітно посміхнулись.
Це і був отець Порфирій.
Черниця низько вклонилась йому і поцілувала руку.
Він ще раз глянув на нас і запитав стиха:
— Що угодно вам, ангели, мої? В чому нужда ваша і хто послав сюди?
— Ми від бабусі Оксани,— пояснив я.—Ось лист від неї, а гостинець тут, у кошику.
Отець Порфирій мовчки обернувся і покликав нас за собою. В кімнаті він тричі перехрестився і сів на ослінчику.
На покуті я побачив серед різних ікон велику мертву голову на блюді. Хоч вона була й намальована, та все ж чомусь в мене пробіг мороз поза шкірою. На столі лежала купа різних книг в дебелих оправах, а поряд— — велике розп'яття з бронзи.
Отець Порфирій надів окуляри і почав читати листа від бабусі Оксани.
Ми мовчки стояли біля дверей, дивились на його чорну бороду і на рум'яне моложаве обличчя, яке то оживало на якусь хвилину, то кам'яніло.
Кінчив читати, перехрестився і простяг нам свою руку, яку ми по черзі поцілували. Потім осінив нас хрестом і звелів сідати до столу.
Черниця, яка стояла позад нас, мов закам'яніла, підійшла до грубки, дістала з духовки смажену гуску, поставила на стіл ковбасу, порізану кільцями, і ще якісь ласощі в полив'яній мисці.
— Як хороше тут, як тихо, — шепнув до мене Гарасько.— Прийняли нас сюди без ніяких іспитів.
Тим часом я дістав з кошика гостинець, загорнутий в папір і зашитий в торбинці. Бабуся наказувала мені тримати його в пазусі, але я переклав його в кошик ще на пароплаві.
— Це вам від бабусі Оксани гостинець,—сказав я отцю Порфирію. Він взяв, помацав руками торбинку і вдоволено посміхнувся. Що було в тім пакунку, ми не знали, але отець Порфирій відразу ж сховав його в скриню,
— А як же поживає твоя бабуся раба божа Оксана? — спитав згодом отець Порфирій. — Ходить до церкви чи дома молиться?
— І до церкви ходить, і дома молиться, — відповів я.— Тільки вони вже старі стали і часто хворіють.
— Обідайте, ангелята, та ляжете спочити з дороги,— сказав отець Порфирій. — Зараз я для вас постіль приготую.
Після обіду ми перехрестились перед образами. Отець Порфирій повів нас в глибокий підвал, де було вогко й моторошно. Криваве проміння вечірнього сонця пробивалось крізь шибки маленького віконця, в якому були вмуровані дебелі грати, і падало на довгобразе обличчя архангела Михаїла, що стояв з вогняним мечем на покуті. Проти нього блимала лампадка. Поряд стояла велика ікона з такою ж мертвою головою, як і в кімнаті отця Порфирія. Отець Порфирій поставив свічку в свічник і сам сів на стілець.
— А де ж ваші хрестики?— спитав стиха. — Чи, може, ви безбожники?
— Ось є в мене, — сказав я і відкинув поли піджака.
— А в тебе? — отець Порфирій глянув на Гараська.
— Я згубив свого, — знітився Гарасько. — Нитка була дуже тоненька і перервалась...
— Згубити хрестик — великий гріх. А молитви знаєте? — спитав згодом.
— Молитви знаємо, — разом відповіли ми. — Бабуся Оксана навчила нас і "отче наш", і молитви Ісусу Христу,—-сказав я. — Ми дома щодня молились.
— А я знаю молитву по "ісході душі", — похвалився Гарасько.
Отець Порфирій вислухав нас, звелів поцілувати розп'яття і сказав спокійно:
— Я бачу, ангелята, що від вас не тим духом віє. Бо колись були безбожниками і від цього лягли грішні плями на душі ваші, нині праведні. Скажіть мені правду, пов'язували ви шиї свої галстуками червоними?
— Пов'язували, як були піонерами, — признався Гарасько.
— Знаю, все знаю, — сказав отець Порфирій. — Великий гріх вчинили проти бога, та він милостивий, все простить вам, якщо будете молитись і мене слухати.
— Будемо слухати, батюшко, — сказали ми в один голос. — Цього нас і бабуся Оксана навчала.
— Отут будете спати, ангели мої, — сказав тихенько він і показав рукою на старе дерев'яне ліжко, покрите брудною ковдрою. — Будете слухати мене — станете благочинними. Всі, кому я віддам частку розуму свого, вийшли в люди, пізнали істину в науках богословних. Бог щедро нагородив їх силою і знанням, щоб вічно прославляли на землі віру в Христа, віру в бога ідуха святого...
Ми не слухали... Я побачив в кутку велику труну з горбатим віком, на якому чорнів хрест, вирізаний з оксамиту.
— Що це? — перелякано шепнув мені Гарасько. — Там покійник?
— Не лякайтесь, ангели мої, — заспокоїв отець Порфирій, помітивши, що ми насторожились. — Вона порожня. Це моя труна. Кожний смертний повинен турбуватись про це за житія. Лягайте спіть і нічого не бійтесь, — продовжував він спокійно, —Хай ангели-хранителі оберігають вас від злих духів, що денно і нощно намагаються спокушати на гріхи душі невинних і праведних. Спіть з богом, він бачить все, велик-бо господь наш і велика кріпость його, а розуму його немає міри... — 3 цими словами він тричі перехрестив ліжко і вийшов.
Якусь хвилину ми обидва мовчали. Гарасько скинув піджак і ліг на ліжко.
— Тобі страшно? — тихо спитав я і озирнувся.
— Трохи страшно, — відповів Гарасько. — Лягай і вкривайся з головою ковдрою.
Я дмухнув на свічку і теж ліг біля нього.
Згодом Гарасько захріп, але мені спати зовсім не хотілось.
Я пригадав наше село, сріблястий ставок за левадою і гусей на ньому. Перед очима як живі стали Ніна й Соня, а з ними Дмитро Кроль і Сергій Смола. Згадалась. Дора Михайлівна і тихий вечір біля клубу серед близьких Друзів.
Я заплющив очі, намагався якомога швидше заснути. Проте сон мій гуляв десь по болотах і лісах, а до мене наблизитись боявся.
Думки мої і далі літали/по всіх знайомих куточках. Хоч я лежав під брудною ковдрою, проте перед очима зеленіли плавні, пахло свіжим повітрям, сіном і материнкою. Скільки там сонця, скільки пташиних пісень! Ніби кожна квіточка тобі радіє і всміхається. З'явилась червона кофточка, серед зелені виросла Ніна з білими лілеями...
Від цих думок мені хотілось скочити з ліжка і гайнути з цього підземелля, яке замінило тепер і пахучу сіножать, і безмежні поля, й рідну хату.
Було далеко за північ, коли я задрімав.
Приснилось мені не те, що бажалось. Навпаки, страшні сновиддя не дали мені відпочити. Здалося, ніби в підвалі лишився я сам, а Гарасько зник кудись разом з отцем Порфи-рієм. Потім я відчув дотик чиїхось рук, мені неначе хтось почав лоскотати пальцями шию. Хотів схопитись, але не міг: тіло моє було мов прив'язане до ліжка. І раптом я побачив біля себе високу постать в і чорному савані, схожу на Лазаря, що воскрес із мертвих, — його я бачив на картині в соборі.
— Хто це стоїть? — ледве зміг вимовити я і з великим зусиллям прокинувся.
Але біля ліжка не було нікого. В підвалі панувала тиша, як в домовині.
Не знаю, почулось це мені чи й справді в темному кутку щось завило і заплакало.
Я не витримав, скочив з ліжка, засвітив свічку і почав молитись, тепер вже по-справжньому.
Сльози річками котились мені по обличчю, а руки чомусь самі опускались і тремтіли.
Мою молитву почув Гарасько і прокинувся.
— Що з тобою? — здивувався він. — Чого молишся серед ночі?
— Ти спав і не чув, як щось в кутку вило й плакало, — відповів я. — Мабуть, злий дух прилетів у це кляте підземелля.
— Справді? — здивувався ще більше Гарасько і теж скочив на підлогу.
Він взяв свічку, обійшов з нею всі куточки, освітив глибокі ніші, що темніли в стінах підвалу, проте нічого не побачив.
— Це тобі вчулося, — сказав згодом він. — Ніде нікого немає...
— А може, воно в труні сховалось? — сказав я пошепки. Гарасько мене заспокоїв. Кінчилось тим, що ми, замість того щоб лягти спати, взяли товсту книгу, яка лежала на столі, і почали розглядати малюнки.
На одній сторінці ми побачили жахливий малюнок. Тут було зображено маленьких дітей, яких кати рубали мечами. У мене аж сльози потекли,, коли побачив перелякану матір, що розчепірила,руки над своїм немовлям, аби захистити.його від смерті. В центрі картинки стояли два кати. Один витирав ганчіркою кров на мечі, другий замахнувся таким самим мечем на маленьку дитину...
— Яке страхіття! — сказав Гарасько. — Краще не дивитись...
Так і ніч минула, а ранком до нас увійшов отець Порфирій.
— Ну, як вам спалось, ангелята, на новому місці? — спитав лагідно. — Що вам снилось? — Може, в раю побували серед царства вічно живущого, а може, в небесах витали разом з духом святим, бо праведним душам рай сниться, а грішникам — пекло.
— Ні, батюшко, — сказав Гарасько.