Поривчасто й з присвистом бив по землі невидимими крилами вітер. У темряві ночі десь там, унизу, лежала бухта і спало селище. І десь там же не спали вороги.
Левко Пилипович добре розумів, що знищення німецьких солдатів і самого коменданта так не минеться. З'явиться, напевне, уже й з'явився новий комендант. Замість забитих пришлють удвоє більше солдатів. І, може, на цю хвилину вже обдумано, як знешкодити вежу, як знищити її гарнізон.
Перша радість після радіограми погасла. Лишилася нерадісна дійсність, сповнена неймовірних труднощів і випробувань. Єдине, звісно, не датися фашистам у руки живими і триматися, триматися.
Зненацька Левко Пилипович здригнувся. Чорноту ночі прорізала біла ракета, випущена десь біля комендатури. Вона описала яскраво-сліпучу дугу, повисла над скелею, потрималася так трохи і, падаючи, розсипалась на дрібні блискучі крихти.
"Що б це мало означати?..— з тривогою подумав учитель. А тим часом від комендатури вирвалася ще одна ракета і теж розсипалась над його головою.— Невже вони помітили нашу оборонну лінію?.." — думав він далі, все дужче тривожачись.
Його охопив раптом такий неспокій, що він не міг всидіти на одному місці і тому, засунувши гранати за пояс та взявши гвинтівку, обережно пішов траншеєю до сусіднього спостережного пункту, що був розташований трохи нижче. Може, ті ракети були сигналом атакувати вежу?
Ні, тихо навколо. Ніде нікого. Минуло і десять, і п'ятнадцять хвилин, але ніщо не свідчило про те, щоб німці вирішили атакувати.
Та й справді, чого він так розхвилювався? Коли б фашисти мали намір саме зараз затіяти якусь вилазку, вони б не пускали ракет, а, навпаки, зробили б це тихо й несподівано. Просто-напросто, комусь із них забаглося потривожити мешканців вежі, нагадати, що про них не забуто.
До самого ранку Левко Пилипович не сів, не відпочив, усе переходив з місця на місце, вслухався, придивлявсь, готовий кожну мить зустріти ворога кулями, якщо він несподівано поткнеться.
Це нервове напруження дало себе взнаки. Коли вже почало сіріти, Левко Пилипович відчув таку кволість у всьому тілі, що ноги в нього підкошувалися. Йому треба було хоч на хвилиночку лягти та забутися. Однак він не хотів будити Андрійка. Хай ще поспить хлопчик.
Останнім часом, а особливо після того, як гітлерівці закатували Мікоса, Костаса та Марію, в учителя з'явився якийсь страх за сина, і він усе частіше докоряв собі за те, що не відправив його в евакуацію, а взяв із собою у вежу на таке тяжке випробування чи, може, й на смерть.
День народжувався сірий і вітряний. Десь, мабуть, ішли дощі, а сюди приносило тільки вологу. Вона була важка, гнітюча, майже відчутна фізично.
Левко Пилипович знову переглянув боєприпаси, харчі і воду. Мало, зовсім мало лишилося патронів, а ще менше сухарів та води.
Він ще раз поділив сухарі на двадцять днів. Тепер уже кожному з них на добу припадало півсухарика. А води?.. Як її виміряти, скільки й коли треба буде?.. Ще збереглася грудочка цукру. Він підніс її до рота і навіть лизнув язиком, щоб згадати, який цукор на смак, але одразу ж поклав білу грудочку назад, до сухариків. Це — тільки Андрійкові.
Коли б він міг глянути на себе в дзеркало, то побачив би дуже старого чоловіка з довгими вусами, зарослого густою сивою бородою, побачив би зморшкуваті жовтаво-зеленкуваті щоки, вузенькі гострі плечі й запалі груди.
Не кращий вигляд мав і Андрійко. В нього лице стало ще менше, ніс загострився, шия тоненька і навіть руки зробилися як у п'ятирічної дитини. А коли він часом осміхався, то шкіра на його щоках і навколо очей морщилася, як у дідуся. Проте він жодного разу не поскаржився на голод чи спрагу, добре розуміючи, що це нічого не допоможе.
Поділивши сухарі, Левко Пилипович подумав про те, щоб сповістити по радіо про їхнє становище. Адже тепер уже радіозв'язок є, і хай дізнаються, що вежа сидить без харчів і без води. Може, скинуть з літака що-небудь. Це ж не так уже й важко. Надлетить літак і скине мішок з продуктами та водою.
Ллє він згадав останні повідомлення з Севастопольського фронту і вирішив, що не має права турбувати ще й своїми справами тих, які самі перебувають у скрутному становищі, І намір про радіограму відкинув.
Шторм бушував кілька діб, і протягом усього цього часу у вежі нічого особливого не сталося. Було дивно, що фашисти начебто змирилися з її існуванням.
До того як відновився зв'язок з тією невідомою радіостанцією, Левко Пилипович вирішив було розпочати полювання на кожного фашиста, який з'явиться на відстані пострілу. Інакше він уже й не уявляв мети свого перебування у вежі.
Тепер же, коли його радіостанція знову прислужувала, допомагала Великій землі, поклав зберігати боєприпаси лише для самооборони. А що вороги ще атакуватимуть вежу, в цьому він аніскілечки не сумнівався.
14
Ні, гітлерівці й не думали змиритися з існуванням вежі. На світанку одного дня, коли море ще бурхало штормом, Левко Пилипович звернув увагу на те, що у ворожому таборі почався якийсь рух. Більші та менші групи солдатів з'являлися на Набережній, переходячи в різних напрямках площу, сновигали туди й сюди.
Спершу вчитель подумав, що то відбувається зміна караулу, але швидко переконався: як для караулу, то солдатів аж надто багато. Він не бачив, де вони дівалися під горою, бо заважали будинки й дерева, але що вони нагруповувалися саме там, ніякого сумніву не було.
Охоплений раптовою тривогою, він швидко пішов до вежі.
Андрійко спав, припавши щічкою до подушки, набитої травою. Левко Пилипович якусь хвилинку постояв над ним, почуваючи, як безкрая печаль стискає його серце.
"Синку мій любий, навіщо ти тут? — подумав він уже в котрий раз.— Коли б ти знав, як я винен перед тобою, що взяв тебе сюди!.. Синку, синку!.."
Він ледь торкнувся його худого плічка і тихо промовив:
— Вставай, Андрійку. Чуєш? Тобі треба вставати. Хлопчик розтулив очі і за звичкою одразу ж схопився на ноги.
— Що, тату?
— Здається мені, що німці щось затівають. Давай разом подивимось. Заворушилися там, унизу.
— Хіба це вперше?
— Ні, не так, як досі... Заберемо все, що в нас є,— пляшки з запалювальним, гранати.— Він помовчав трохи і тихим голосом додав: —Великий може бути бій...
Із спостережного пункту вони довго й уважно приглядались до того, що робиться внизу. Батько розподіляв обов'язки, радив:
— Якщо їх буде небагато, кулемета в хід не пускай. Бий з гвинтівки. Кулеметом тільки тоді, як полізуть купою, щоб як найбільше їх набралося. Ну, сам знаєш... І підпускай ближче, не бійся... Не сиди довго на одному місці, перебігай і не висувайся з траншеї без діла, бережи себе. Нас же тільки двоє. А головне, живим у руки не давайся... І я так само...
Він одвернувся, щоб заховати сльозу, яка так несподівано й недоречно затуманила очі, і довго дивився в далечінь, думаючи: "Хоч би не помітив Андрійко. Негарно перед ним отак. І не потрібно зовсім... Здають нерви, здають. Ну що ж я за людина, що не можу триматися? Ні, Андрійко нічого не бачив. Він не помітив. От і гаразд. Ось уже й минулося..."
Якихось особливих ознак, що готується атака, не було. До Левка Пилиповича почав повертатися спокій, і він навіть уже картав себе в думці: "Ну чого я, власне, так збентежився? Все одно рано чи пізно, оте має статися. Було б дивно, коли б фашисти лишились байдужі до вежі, яка їм не дає спокою. Та ще й після того, як від наших куль стільки їх загинуло, як ми забили їхнього коменданта..."
Зненацька глухо й важко гримнув гарматний постріл, і водночас велетенський стовп землі, каміння й металу виріс майже біля самої вежі.
— Лягай! — крикнув Левко Пилипович і притис обома руками Андрійка до землі.
Цей постріл ніби послужив сигналом для багатьох інших гармат, бо не минуло й хвилини, як заварився справжній вогняний, кипучий шквал. Снаряди ревли, вибухали й трощили каміння. Воно з лютим, гострим свистом та виттям пролітало над головами, било по землі смертельним дощем. Кілька снарядів влучило у вежу, шматуючи її старезні посивілі стіни, але більшість з них вибухала на скелі, кілька розірвалося біля траншеї, в якій лежали Левко Пилипович й Андрійко. В околишнім просторі стояв такий гуркіт, що не можна було б почути людського голосу. Та батько з сином і не розмовляли. Вони лежали, приплюснувшись до землі, і тільки поводили округленими очима.
Було ясно, що фашисти намагаються зруйнувати в першу чергу саму вежу, але кожну мить снаряд міг упасти й поряд з траншеєю або й у траншею. Навколо вежі і по рсьому схилу гори стало аж темно від куряви та гару. А німці били й били з гармат, не шкодуючи снарядів і не припиняючи шаленої канонади ні на хвилинку.
Андрійкові здавалося, що оті вибухи шматують не тільки вежу, не тільки землю, а і його мозок, бо в нього вже розривалася від болю голова. Дихати стало важко, і він хапав повітря сухими губами, сухими легенями, які теж, здавалось, нагрілися в грудях.
Ця вогневиця тривала з півгодини. Видно, фашисти вирішили не тільки зруйнувати вежу та її оборонний рубіж, а й знищити у ній все живе, щоб остаточно зламати будь-який її опір.
Канонада припинилася так само раптово, як і почалася.
Уже не вибухали снаряди, не стогнала і не свистіла розпеченими осколками та камінням гора, а в Андрійкових вухах ще чувся металевий виляск, і ще тяжко болів мозок, і розколювалася на шматки голова.
Він бачив, що тато поворушив губами, щось сказав йому, але самого голосу не почув. Тоді кілька разів придавив вуха долонями. Металевий виляск начебто послабшав, і він звернувся до тата:
Я не почув, що ти сказав.
Он вони...— промовив Левко Пилипович і кивнув головою до підніжжя гори.
Тепер Андрійко розібрав татові слова і глянув туди, куди він показував. З двох боків одночасно, видираючись крутими схилами, хапаючись руками за каміння та за кущі, до їхніх траншей повалили німці.
— На своє місце! — хрипло наказав Левко Пилипович.— І прицільно бий. Вибирай тих, хто ближче...
Тепер у його голосі не було й сліду тієї батьківської ніжності, тієї турботливої ласки, з якими він завжди звертався до Андрійка.