Холоші штанів і черевики припорошені жовтим пилом — видно, ходив десь полем, комір сірої сорочки, підперезаної шнурком, розстібнутий, капелюх зсунутий на потилицю. В руці тримав жмут якогось зілля.
За кілька хвилин голову колгоспу вже оточили лісівники, допитувалися, що то в нього.
— А це я хочу у вас дізнатися,— випростав той руку з пучком.— Ану, хто скаже?
Діти мовчали.
— Що ж це ви,— усміхнувся Лебеденко,— ботаніку погано вчили, чи що? Ану придивіться уважніше.
Він висмикнув кілька рослин, подав школярам.
Роздивлялися. Листочки довгі, широкі, корінь мичкуватий, стебло злегка похиле, на ньому багато колосків.
— Так хто ж мені скаже, що це таке?
— Стоколос,— озвався Роман.
— Правильно! — зрадів Олександр Юхимович і повернувся до хлопця, що стояв у нього за спиною.— Стоколос! Я нарвав його біля жита. Бур'ян це. Засмічує поля. І ми нещадно боремося з ним. Висіваємо тільки на сінокосах. Але ви погляньте, що це за рослина! У жита, пшениці, ячменю в колосочкові лише кілька десятків зернят. А в стоколоса у кожної рослини півтори тисячі зернин. І ще одне: культурні зернові треба сіяти щороку. Стоколос же багаторічний.
Лебеденко крізь товсті скельця окулярів пильно придивлявся до пучка, продовжував:
— От я й думаю: давно вже ця рослина чекає на сміливця, що відважився б схрестити її з житом, пшеницею чи ячменем. Уявляєте, що б це могло вийти? Сто колосків на одному стеблі! Зразу ціла хлібина! Га?!
Голова колгоспу засміявся, якось молодо, похлопчачому задьористо, потрясаючи перед собою жмутиком зела. Потім урвав смішок, з цілковитою серйозністю додав:
— Тільки за це діло треба братися з юних літ.
Бо роботи буде багато... Може, на все життя
Як заходило сонце і байрак почали заливати надвечірні сутінки, прозвучав урочистий горн. Луна покотилась яром, завмерла десь удалині. Черговий підняв на флагштоці табірне знамено. Червона струмина вогню побігла хмизом, пустила хилитаве пасмо сизого димку. Лінійка почалася.
Микола Петрович, спираючись на палицю, вийшов на середину кола, ближче до багаття. Був він, як завжди, у світлій тенісці, простоволосий. Окинув поглядом лісівників, поглянув на озеро. У тиші, що лягла на лісницьке таборище, чути було, як потріскує сухий хмиз у вогнищі та попискують ластівки, низько кружляючи над водою озера.
— Кожна людина,— сказав учитель не дуже голосно,— ким би вона не була, повинна лишити по собі добрий слід на землі. У тому її найвище покликання і найбільше щастя. В тому, коли хочете, її безсмертя.
Лісівники уважно дивилися на Миколу Петровича, і ніхто не помітив, як на схил байраку, той, що від села, вийшов дядько Лесь, тримаючи щось у руках, почав між посадками спускатися з тераси на терасу. Тільки Лебеденко, який сидів на лавці поряд з Тетяною Степанівною, при тому тихенько встав, постояв за пеньками, позад дитячого гурту, і,зрозумівши, що на нього ніхто не звертає уваги, зник за наметами.
— Ми, друзі мої,— продовжував учитель,— можемо пишатися сьогодні: наш колективний слід уже ліг на землю. Ось він — озеро! Наймолодше на всій земній кулі.
Микола Петрович ступив крок уперед, по-молодечому рвійно підняв руку, голосно гукнув:
— Картографи, землеміри, не дрімайте! У ваші карти, схеми внесіть поправку... Запам'ятаймо, друзі, цю хвилину! Вона справді святкова!
Лісівники заплескали в долоні. І раптом — бах! бах! — гримнули постріли — один і другий... Від несподіванки багато хто аж тіпнувся, а Сороканіжка навіть зойкнула. Заозиралися, а з неба вже сіється на голови різноколірний серпантин.
Що таке?
Та то ж дядько Лесь із Лебеденком палять із двох дробовиків. Ха-ха! Ну й придумали!..
Хлопці вже позіскакували з місць — дайте і нам хоч по разу стрельнути! Але в стрільців було лише по два набої, заряджених серпантином. І все вже використали.
Після Миколи Петровича говорила ще Тетяна Степанівна, потім Лебеденко. Навіть старшому
лісничому Онисиму довелося тримати слово. І якось так воно само собою вийшло, що, крім озера, завтрашніх справ лісництва, згадав Онисим і про лосеня, яке зникло у них із загородки та так безслідно, ніби на крилах знялося й полетіло.
Юрко при тому нервово засовався на старому пеньку. Жорка, що сидів поряд, опустив голову.
Лісівники позирали на них.
— Це Юрко із Жоркою,— сказав твердим голосом Микола Петрович,— забрали лосеня, і тепер воно в місті.
— Батьку! — закричав Сагайдак-менший і зірвався з місця.— Твій вчинок нечесний! Ти підступно видаєш нас!
Хлопець кинувся бігти. Але йому на дорозі став Роман, в якого, видно, теж не вистачило сили всидіти на місці.
— Стривай, злодіяко! — вхопив він брата за барки, підставив ногу і в одну мить кинув на землю.
Хоч Юрко був не зовсім готовий до такого, все ж не розгубився. Вхопив Романа за комір і, падаючи, потяг за собою. Тепер, сплетені в один клубок, вони покотились по землі.
— Що ти робиш, Романе? — закричала Сороканіжка і чимдуж кинулася на допомогу Сагайдакові.
Росина залишилась сидіти на місці, тільки закрила руками обличчя і заплакала. Жорка увібрав голову в плечі. Онисим заспішив розбороняти забіяк.
Микола Петрович дивився кудись поверх палахкотливого полум'я, але куточком ока, певно, бачив нестямний поєдинок школярів, строго наказав:
— Усім негайно сісти на місця! І слухати мене!.. Юрко! Роман!
Захекані, спітнілі, вони вже не штовхалися, тільки обтрушувались, але словесний герць зразу обірвати їм, видно, було несила.
— Тепер до смерті зостанешся в нас злодіякою...— шипів Роман.
— А ти скупим дурнем так і помреш,— кип'ятився Юрко.— Хіба я для себе забрав лосеня. Я віддав його дідусеві Тото... Зрозумів? Він — артист, самотній... Тварини в нього гинуть, і він скоро залишиться один як палець... А тобі жаль для нього лосеняти! Скупердяга ти нещасний!
Те своє пояснення Юрко висловив гаряче й ледве не крізь сльози, воно зразу ж повернуло дитячу прихильність до Сагайдака. Галя, що вже було втратила грунт під ногами і не знала, як захистити друга, нараз відчула, що правота на Юрковому боці, гукнула:
— Бачиш, який ти, Романе!
Росина витерла на віях сльозу, і, хоч ще дивилася спідлоба на Юрка, все ж якась симпатія до хлопця знову затепліла у її очах.
Роман у супроводі Онисима йшов мовчки на своє місце.
— Ну, так що ж, хлопці,— сказав Лебеденко,— коли Юрко узяв лосеня для старого артиста цирку — це зовсім інше діло. Так що гарячкувати тут не слід... Я так думаю...
Тим часом густа сутінь залила яр. Багаття розгорілося, і веселі полиски його лягли на воду, впали на людські обличчя та одяг. У чистому небі сходили зорі, у молодих посадках обізвався соловей. Але його ніхто не чув — всіх бентежило, хвилювало те, про що говорив Микола Петрович.
— Про чисто людську порядність Юрка та Жорки,— казав учитель,— ви ще, може, захочете поговорити детальніше. Мені ж зараз бажалося б торкнутися іншого. Юрко кинув мені докір: чи я, мовляв, у його роки був не такий самий, як він оце зараз? Я, признатися, ніколи не розповідав про це нікому. Навіть Юркові. Тепер мушу це зробити, і ти, Юрку, слухай уважно.
Ні, не таким було дитинство Миколи Петровича. Тоді були суворі і тяжкі роки. Він тількино скінчив сім класів. А в серпні фронт наблизився до села. Кілька днів усе навкруг клекотіло, двигтіло, ночами палахкотіли пожежі. Потім одного вечора стихло, тільки пожарища відсвічували багрянцем у низьких хмарах, що пропливали над хатами.
Опівночі біля їхнього двору зупинилась вантажна машина. Водій заглушив мотор, і з кузова почувся стогін. Шофер виліз із кабіни, став на підніжку, перехилився через борт грузовика. "Що ж будемо робити, хлопці?"— спитав. "Води!.. Води нам дай..."— чулося з кузова.
Тоді Микола, який спостерігав за тим крізь прочинену хвіртку, кинувся до хати, виніс цеберку і кухоль. "Ось нате..."— сказав схвильовано.
Шофер заліз у кузов, почав поїти поранених.
А Микола тим часом і собі підскочив, схопився за борт, підтягнувся на руках, зазирнув у машину. Там на соломі лежали солдати, прикриті шинелями, і тяжко стогнали.
"А тепер вези нас, голубчику",— обізвався знову той самий стражденний голос, коли всі напилися.
Шофер віддав Миколі цеберку й кухоль, але хлопець не поніс їх назад до хати, поставив за хвірткою.
"Вези...— зітхнув водій, опускаючись на землю.— А як? Ви ж самі знаєте, що німець оточив кільцем і відрізав усі дороги..."
Шофер опустив голову.
"А куди вам треба?" — несміло запитав Микола.
Виявляється, село було кілометрів за двадцять від них.
Микола подумав. "Ви знаєте, дядю,— сказав після мовчання,— крім тієї дороги, де бруківка, є інша — ярами..."
Водій уважно вислухав його, Миколину, розповідь, став на колесо машини, перехилився до кузова. "Чули, хлопці, що пацан каже? Він знає іншу дорогу — якимись вибалками та яругами... Може провести..." — "Хай веде..."— "Сідай",— сказав шофер і відчинив перед ним двері кабіни.
Микола вперше в житті чув чоловічий стогін, і це так вразило його, що аж волосся на голові заворушилося. Ледве тямлячи себе, гарячково вскочив у кабіну до шофера. В ту ж мить загула машина, і він, забувши, що й дома нічого не сказав, показував дорогу, куди їхати.
За крайньою хатою завернули в байрак. Виявляється, не так просто серед ночі, без світла фар, майже в темряві, між кущами й деревами розрізнити путівець. Щомиті можна чекати кулеметної черги, вибуху гранати. Але Микола про те не думав, бо тільки в кіно бачив, як тонув Чапай серед ріки від ворожих куль, та ще пісня, яку співали вони в школі, розповідала про молоде орля, що хоробро прийняло свою смерть.
їхали так: двері у кабіні були відчинені, на лівій підніжці стояв шофер, на правій — Микола, раз по раз командував: "Прямо, прямо... Тепер праворуч... Обережно, тут канава..."
Крізь ревіння мотора час од часу чувся стогін у кузові. Машина повзла дуже повільно, а то й зовсім зупинялась. Тоді Микола біг уперед, щоб розпізнати, на яку з двох доріг їм повертати. Його страшила думка, що він десь збився на поворотах, не тим відрогом яру поїхали і врешті втраплять не до своїх, а в лабети фашистів. Тільки на світанку, коли вже пригасли заграви у небі від пожарищ, що змітали з лиця землі скирти, людські житла та колгоспні ферми, коли почало сіріти, вони прибилися в те село, до якого шукали дорогу цілу ніч.