Ромко з Мімою не знали: вилазити їм з вертепу і псувати враження до решти, чи ні? Отець Борин-ський даремно морщив чоло і силкувався надумати нашвидку, як покласти край прикрій ситуації.
Коли нараз з-поміж дітей, що залякано збилися в громадку, виступила Христя, скинула з голови свій віночок із малесеньких рожечок (ще з Австрії!) і поклала його на блискучі кучері Беверлі.
— От молодець ваша Христя, паніматко! — аж сплеснула в долоні Тетяна Гнатівна. Але пані Боринська лише зідхнула важко: якісь нещасливі були ці свята: раз калачі треба було
обстругувати (отець сміявся, що припалене здорове на шлунок), а тепер Христя не шанує своїх речей.
Але після цієї події в загалі стало так тихо, що "вертепники" знов могли гукнути "Не плач, Рахиле", і вистава пішла дальше.
А коли ввійшли колядники з жидиком-Орком та козою-Тамарою, настрій у всіх відразу поправився, і неприємність забулася, мов її й не було.
***
Вечеря кінчалась, і настрій ставав щораз свобідніший. Мельничукова Лорейн навіть спитала отця, чи не добре було б принести від неї патефон: це ж тільки через вулицю!
Діти вганяли поміж столами, штовхали старших, входили в зудари з кріслами, перевертали посуду. Борисик витягнув якимсь чудом чортика з вертепу і ганявся з ним за малим Гаррі Нагнибідою, кричачи:
— А тебе чортик з'їсть, а тебе чортик з'їсть!
Роман сидів біля професора якийсь пригноблений, дарма що по другій руці в нього була Тамара.
— Ромку, що тобі? — затурбувалася Міма, що сиділа навпроти.
— Не люблю непорядку!
— Зараз буде порядок! — і Міма схопилася з крісла. — Богдасику, поклич Бориса! Христю, приведи Славочку! Готові?
Ходіть до вертепу! Бавимося "Зайчика"!
Закрутилося маленьке колісце:
Була в ліску полянка
Поміж густих дерев...
Тільки дехто в залі помітив, що щось діється.
Росла там раз ялинка,
Маленький зайчик жив.
Із кутів почали несміливо наближатися діти.
Він з білочками грався,
Сміявся до синиць,
Діти плескали в долоні, а Славка так сміялася, що аж схопилася за животик.
В чагарнику ховався
Від лютих тих лисиць.
Всі присіли до землі. Коли встали, в крузі було вже шестеро: прибув Гаррі Нагнибіда, переконавшись, що Борисик уже не має чортика.
При черговій стрічці відважилася Беверлі Шустер. Посунули трохи стіл, і вже велике, хоч і не дуже рівне колесо крутилося під спів:
Сніг янголи промели
На стежечці у гай,
Дзвіночки задзвеніли,
Приїхав Миколай.
Хто старався повторювати слова за Мімою, хто лише так покрикував з утіхи, але опісля "Подоляночка" пішла вже без задержок.
— А видите, що моя Мері вміє! — хвалилася Дибайлиха.
***
— Тето Мімо, добре було? — спитала Христя, коли заля вже майже спустіла.
— Що саме?
— А те, що я дала Беверлі віночок.
— Так, це було добре: Беверлі захотіла українського віночка.
— І тепер Ісусик послухає мене?
— А звичайно!
— То я сьогодні помолюся Йому!
Міма погладила її розкудовчене в забаві волоссячко.
***
— Пані Рощукова, ось тут ваш стрій. І дякую вам файно.
— Та що ви, місис Михайлишин, та я вам його на все дала!
— Славці вже не треба буде. Беріть та й вже!
— Та не будьте такі, місис Михайлишин!
— Ось корсетка і плахта, і вінок, а сорочинку ще переперу та принесу вам зараз після свят.
— А в чім же ваша піде додому? Та там така страшна погода!
— Дякую, я вдягнула їй свій светер під плащик.
— Та щоби я давала та відбирала!?
— Все одно, я не хочу, щоб моїй дитині, як жебрачці якій, при людях випоминали. Ходім, Славцю, ходім до домцю! — і Михайлишинова поклала рівненько складений одяг на стіл перед Рощукову, а сама швидко відійшла, тягнучи за руку Славку.
— Та ходи, чого там так довго стирчиш! — воркотів на жінку Михайлишин, поводячи по залі мутними очима.
— Ади, — дивувалася Рощукова, — така-о скиталка, босими п'ятами, вибачте, світить, а така гонорна!
— Мамо, вона віддала тобі той кастюм? — підійшла до неї Ена.
— Абис знала, жи так! Не варто було давати!
— То, може, дай, я спробую на Беверлі. То дуже добре виглядає. Навіть Герман казав, що добре.
— Або я тобі вже давно не казала: бери! Най, здорова, зносить!
***
— Поїхав?
— Поїхав!
— То ходім!
Вулицями завивав вітер, а снігу насипало аж на височину коліс в автах.
— Їдемо?
— Ні, я радше перейшлася б...
Пішли вниз вулицею.
— Знаєш, Ромку, я чомусь почуваюся ніби винною...
— Перед ким і в чому?
— Перед Волтером...
— Ов!
— Як ти думаєш: чи не він намовив свойого батька, щоб той закликав при Вечері до збірки на залишенців?
— Мабуть, він...
— І ти бачив, як він скаталогував усі книжки в бібліотеці? Вони прийшли щолиш тиждень тому!
— Честь йому! І що з того?
— А ми втікаємо поза його плечима...
— Ти, може, хотіла б інакше?
— Можеш мене підозрівати в цьому?
— Важко було б...
— Отже бачиш! Мені тільки жаль їх усіх...
— Кого?
— Волтера, його батьків, Мельничуків, Дибайлів, Рощуків.
— Цікаво, чому?
— Бо вони всі такі бідні.
— Ой, ой!
— Власне так! Добрі люди, навіть дуже добрі, тільки не мають того, що робить життя напоєним, динамічним... взагалі вартісним у нашому розумінні. Я сьогодні слухала їх розмов, приглядалася...
— І що помітила?
— Що вони замало бачили, щоб зрозуміти нас. Моя Дибайлиха розказувала мені вже, мабуть, всоте, як то в "старому краю", в її селі "Соколи" обливали дах коршми, роблячи протипожежні вправи. Це, на її погляд, найвищий вияв патріотизму.
— Коли це було?
— Звичайно, перед тим, як вона приїхала сюди. Року Божого 1912-го. І це вона і досі розказує з такою гордістю. А все, що сталося опісля, майже не існує для неї.
Сніг сліпив очі.
— Можна співчувати їм, але нам теж! Чи ти не бачиш, що ми робимо?
— Те, що тут можливе. До речі, я сьогодні домовилася з батьками. Будуть приводити дітей під церкву щонеділі бавитися. Хоч стільки, що навчаться пісоньку-другу, будуть говорити поміж собою по-українськи...
— І це — життя?
Хвилину вони мовчали. Тільки вітер вив.
— А знаєш, як летіли під небо мости і як большевики піддавалися без спротиву, спаралізовані одним словом "повстанці"? І як визволені закерзонці цілували нам рубці одежі? Ти знаєш, як було ганятися з наганом у заграві горіючого паровоза та кричати наляканим виселенцям: "Воля! Воля!"
— Во-ля... — відповів глухо найближчий мур.
Мімі ставало моторошно...
— Ромку, хіба ж це не ти рішив, що нам призначено всюди, в усіх обставинах і всіма можливими засобами продовжувати це діло?
— Так, я...
— І мені здається — ми послідовно проводимо це в життя.
— Ой, Мімо, не вчи... Воно все добре — лише не сьогодні.
Іти було м'яко, і завірюха вщухала. Нараз Роман спитав, майже не до речі:
— Мімо, що ти робитимеш, коли прийдеш до хати?
— Засвічу свічку і буду глядіти в її світло.
— І що там побачиш?
— Те, чого не опишеш словами... Таке незрозуміле тремтіння... Щось таке безмежне, але водночас живе і дійсне. Я так глибоко це відчуваю.
— Він добре писав про тебе!
— Хто?
— Стефаник, здається, чи Черемшина, — пробурмотів, не думаючи.
— Про мене? Ромку, що з тобою?
Не слухав її...
— Так ти матимеш хоч свічку, а я...
—Я дам тобі половину. Засвіти собі теж і, побачиш, все буде добре! Ніч вже й так недовга. А завтра їдемо колядувати. Ось пожди...
Роман чекав, а Міма котячими кроками видиралася нагору, щоб Дибайлиха не чула, що вона щойно повернулася з Вечері...
— Прошу, засвітиш собі. А тут — сірники.
Міма стояла посеред снігових засипів у синій плетеній хусточці на голові, а в руках біліла свічка.
— Спасибіг тобі!
Він відчув, що повинен сказати щось більше.
— Спасибіг тобі, красная панно, що коляду подала! Дай тобі, Боже, щоб в городі зело, в хаті весело, в городі зілля, в хаті...
— Ромку! — голос Міми тихенько докоряв.
— Хто знає? Сьогодні ніч чудес і всяке бажання... А знаєш, що я робитиму? Я вже надумав: писатиму листа до мами!
— Знаєш... я не кажу... але ти можеш їй цим наробити клопоту.
— Не бійся, я навіть не знаю, де вона тепер: на Колимі, в Казахстані чи...
На небі вже тремтіли зорі, кругом синів сніг.
— Але я знаю, що якраз у цю ніч вона відчує кожен рух мойого пера. А потім... потім спалю листа на свічці.
— Так, будь певний: вона відчує...
Світ мовчав.
— Добраніч, Мімо!
— Добраніч! Христос родився!
— Славіте Його!
Швидко обернувся і попростував непротоптаним ще снігом.
***
Уже першого дня Різдва сніг розтанув. Добре, що випала субота: могли їздити від хати до хати з колядою. Богдасик вивчився старанно говорити: "Я — малий пахолок, вродився у второк, а в середу рано до школи віддано. Іду я та плачу, стежечки не бачу, сльози втираю і вас із празником поздоровляю". Говорив це в кожній хаті, аж вкінці таки простудився і мусів пролежати цілу неділю в ліжку. Всі по черзі грали з ним весь день "Перехід на Січ", хотіли того чи ні. На диво дивне, гра ще була й досі непопсована, хоч служила ще від Миколая.
А від Різдва почали шугати в повітрі ще майже невловні подихи весни. А в усіх розмовах падало щораз частіше слово "Крути". Дзвеніло воно в телефоні поміж Романом і Мімою, поміж Романом та отцем Боринським. Гомоніло поміж Мімою і Тамарою (хоч Дибайлиха добре кривилася на ті безконечні розмови телефоном!). Його вишіптували потайки Орест і Всеволод в одягальні біля ковзанки. Його повторювала Христя, сидячи з Мімою на канапці у затишній вітальні приходства, і навіть жебоніли його Борисик та Богдасик, розкладаючи на килимі своїх паперових дружинників. Воно звучало всюди.
І ще треба було особливо вважати, бо отаман приобіцяв, що відтепер може давати накази і кожному зокрема, і то не знати, де лист буде захований.
Так Тамара найшла його в течці поміж своїми нотами. Орест — під килимком перед дверима дитячої. (Правда, килимик був прив'язаний мотузком до клямки, так що сам відсувався, коли відчинили двері). Всеволод найшов скручений папірчик у своїй власній шапці, коли повернувся з дискусії в Романа, і навіть Христин Іван держав у руці листа для неї — зараз після того, як у них була Міма і читала їй "Хлопці з зеленого бору".
Ставало цікаво жити!
***
УКРАЇНСЬКИЙ ПЛАСТОВИЙ УЛАД
Уповноважений на ЗДА
ч. 82/49
До
Старшого Пластуна Скоба
Романа Тополі
Дорогий Друже!
Вашого листа та звіт із дотеперішньої діяльности Пластової Групи в ... одержали. Щиро радіємо, що знов змогли ми наладнати зв'язок із Вами, а ще більше, що зараз же після приїзду в нову країну поселення Ви взялися з власної ініціятиви організувати пластове життя.