Наш Пласт у дечому подібний до Скавтинґу, а тому в переселенчих таборах у Німеччині він брав участь у міжнародніх скавтозих святкуваннях. Тиждень Бі-Пі припадає на лютий, бо в цьому місяці він народився.
3) Тотем — таємний знак первісних народів. Пластові гуртки мають теж свої тотеми. Це звичайно палиця, прикрашена різьбою.
4) Діпі-карта — виказка переселенців. її мав кожний українець-утікач у Німеччині після другої світової війни.
5) Станицю творять усі пластуни в тому чи іншому осередку.
6) Кари на пластунку, що провинилася.
7) "СКОБ" — назва гірського орла. Рівночасно — пластовий при віт, складений з перших буков слів: сильно, красно, обережно, бистро.
8) Дарові квитки видавала міжнародна організація для допомоги втікачам. Купити квитки за свої гроші було в ті часи майже не можливо.
МАМА
— Лідусю, ти вже випила молочко? — питала мама.
— Ні!
— А чому?
— Бо ні!
— Лідусю, випий молочко, поки тепле!
— Не хочу!
— Лідусю, мама буде гніватися!
— То гнівайся!
— Ти нечемна, Лідусю! Я гніваюся на тебе!
— То я на тебе теж гніваюся! — Ліда віддула губки, встала з крісла і пішла геть.
Прийшла Лідуся до своєї кімнатки. Хотіла розказати лялі, що гнівається на маму. Але тільки торкнулася вона червоної суконочки лялі, як ляля запищала:
— Не руш мене! Мені твоя мама пошила таку гарну суконочку, а ти гніваєшся на маму!
Пішла Ліда до ведмедика. Але ведмедик забурмотів:
— Лиши мене! Твоя мама прилатала мені вухо, коли ти його обірвала, а ти гніваєшся на маму!
Пішла Ліда до м'ячика, зеленого, квітистого. А той і собі:
— Лиши мене! Твоя мама купила мене тобі на уродини. Я коштував дорого, і твоя мама мусіла добре на працюватися, щоб мене купити! А ти гніваєшся на маму! — і м'ячик покотився геть під ліжко.
На вікні стояла в вазонку рожева квітка. Пішла Лідуся до неї, щоб розказати їй, що гнівається на маму. Але квітка обурено затріпотіла листочками:
— Мене твоя мама посадила у вазоник і підливає щоднини, а ти гніваєшся на маму! Іди собі геть; я не хочу говорити з тобою!
Аж тут озвався і тканий килимик під ногами:
— Мене твоя мама привезла з дому аж через море!
І тріпає та чистить мене кожної суботи, а ти гніваєшся на маму! Забирайся і не пробуй мене топтати! — і почав килимик морщитися та суватися по долівці, так що Ліда трохи не перевернулась.
А тут ще й суконочка почала доповідати:
— Мене твоя мама сама вишивала цілими ночами, сама мене пере та прасує, коли ти мене посмаруєш, а ти гніваєшся на маму!
Цього було вже Лідусі забагато! Вона розплакалась і мерщій побігла в їдальню... перепросити маму і чемно випити молочко.
ОЛІВЧИК-ЛІНИВЧИК
Пішов восени малий Михась у школу. Купила йому мати, щоб мав що читати, книжечку з образками. Купив йому тато, щоб мав на чому писати, зошит з лінійками. Купив йому братчик-Левчик гарненький олівчик.
Став Михась щоднини у школу поспішати, бо хотів навчитися скоренько писати. А олівчик йому помагав, як знав.
Через тиждень вже оба навчилися багато: пишуть "мама, баба, дідо, тато". Та нараз скоїлось лихо ... Розказати?
Вночі заснув Михась у ліжку, на столі поклав свій олівець і книжку. А з кутка — шкряб, шкряб! — виходить нишком довгохвоста мишка-Гризикнижка.
— Гей, олівчику, здоров, мій пане! Що за діло ти задумав препогане? Михасеві помагаєш дуже, а за те він голову тобі все струже!
Говорила та й говорила, сидячи за пляшкою чорнила, аж послухав наш олівчик її мову і сказав собі: "Ні, не писатиму вже знову!"
А Михась нічого і не знає, ранком іде, у школу поспішає. Сів на лавку та почав писати: пише "мама", а виходить "тато"! Пише "груші", а виходять "сливи"! Щось Михась сьогодні нещасливий! Пише "вівці", а виходить "кози"! Вже пливуть по личку Михасеві сльози...
— Ні, вже, мабуть, не писатиму ніколи! — і Михась з плачем побіг зі школи.
І сидить Михась три дні у хаті. Вже з нудьги не може їсти й спати. А книжки та зошит з лінійками припадають у куточку порохами.
Просить книжка:
— Ой, олівче, друже, та не будь такий упертий дуже!
Просить зошит:
— Сумно тут сидіти, коли в школу йдуть всі чемні діти!
А олівчик:
— Ні, дайте ви спокій мені! Будьте тихо, ні ду-ду!
Я писати не буду!
Аж четвертого дня братчик — Левчик купив Михасеві новий олівчик. Зрадів Михась, як ще ніколи! Вхопив зошит, книжку та побіг у школу.
Той новий олівчик пильний, працьовитий — вже Михася хвалить знов учитель.
А олівчика-лінивчика в кутку кімнати вже кінчає мишка догризати!
МИШКА-ГРИЗИКНИЖКА
Пані Мишка Мишковецька бігла коридором так швиденько, що аж старий Павук-Павученко перестав дрімати у павутинні на вікні і гукнув за нею:
— Пані добродійко, а куди це ви так спішите?
— Ой, пане Павуче! Коли б то я сама знала, куди!
Бо ця шибениця Гризикнижка знов кудись утекла з нори! Я тільки скочила на хвилинку у шафу по шкірку від солонини — а вже її в гнізді нема!
І пані Мишковецька аж звелася на дві задні лапки, а передні заламала в розпуці.
— А Мурчище сьогодні такий лютий, бо дістав добре від господині за вилиту сметанку! І не оглянеться вона,
бідна, як він схопить її і схрупає! — і Мишка погналася коридором дальше.
Павук співчутливо похитав головою і знов заснув. А Мишка бігла, бігла, аж поки не потрапила у відхилені двері кімнати-бібліотеки. Знову піднялася на дві лапки, заворушила вусиками, понюхала вправо, понюхала вліво і стрілою помчалася просто по нозі стола на його верх. А там, на розкритій книжці сиділа її донечка. Гризикнижка і смачно гризла ріжок сторінки.
Пані Мишковецька вже хотіла їй одним духом сказати все, що надумала, біжачи коридором, а, може, й потермосити вуха за непослух, коли Гризикнижка оглянулася на неї і промовила з солодкою усмішкою:
— Ой, матусенько, тут так чудово! Чому ж ти досі мене сюди ніколи не провадила?
— Бо ти ще була замала! — суворо відповіла пані Мишка. — Малим мишенятам книжки шкодять на шлуночок!
— А що це таке "книжка"?
— Ой доню, доню, коли ти до розуму дійдеш? Таж те, на чому ти сидиш, це і є книжка!
— О, я вже знаю! А всі ці чорні мушки, що сидять передо мною — це теж книжка?
— Це не мушки! Це букви?
— А хто ці букви так повбивав та поскладав рядочками? Вони ж, мабуть, неживі — бо не рухаються?
— Ет, шкода, що тобі вже незабаром цілий місяць буде, а ти таке говориш не до речі! Вони ніколи не були живі, а рухалися не вони, а їх черенки...
— Що таке? Мамусю моя, кожушечку мій оксамитний, скажи мені, що це таке "черенки"?
— Та що тут говорити? Просто були такі кубики з олива, а на кожному з них — одна буква. І з них по складав друкар у друкарні слова...
— А що це таке "слова"?
— Ой, горе мені з тобою! Нічого не тямиш! Ось гляди: тут чотири букви разом — це слово.
— Матусю, але ось тут їх лише дві! Чи це теж слово?
— Теж!
— А чому?
— Ой, ти... все "чому" та "чому"! Не даш скінчи ти, коли хочу тебе вчити! Слухала б, то й знала б! От же складає так друкар цілу сторінку...
— А що це "сторінка"?
— Оте, що на ньому ти сидиш!
— А ти казала, що це — книжка!
— Книжка має багато сторінок, а ти сидиш тільки на одній! Отже складає він цілу сторінку, а тоді намазує її фарбою і відбиває на папері...
— А навіщо?
— Бо тоді на папері відіб'ються всі букви, і люди зможуть їх читати...
— Що ти сказала, матусенько?
— Чи-та-ти!
— А що це таке?
— Це людина ставить книжку перед себе, дивиться на неї і тоді... ну, хай уже буде! Не варта ти цього, та вже зраджу тобі таємницю, що її мені ще моя пра-прабабуня зрадила була. — І пані Мишка нахилилася до ушка донечки. — Пра-прабабуня казала, що тоді людина чує, як ці букви говорять.
— То вони таки живі! — здивувалася мала.
— Та де там! — обурилася спершу Мишка. — А, може? ... Може, таки живі, лише зачаровані так, що тільки люди їх чують... — додала опісля.
— А про що книжки говорять?
— Є різні книжки: одні говорять про далекі, незнані країни, інші — про те, що діялося колись давно, ще інші — про те, що ніколи не діялося, а лише видумане...
— А хто його видумав?
— Є такі люди. Називаються "поети", а інші, подібні до них, звуться "письменники". І всі вони пишуть книжки. А ті, що пишуть лише про те, що справді діялося, називаються "вчені".
— А ти ж казала якось інакше!
— Хто — я!? Я завжди говорю однаково! Навчила ся б ти вже раз шанувати старших!
— Але ти казала якось так: дру-дру...
— Ага, друкар! Але він сам не пише, лише дивить ся на те, що інші написали, і друкує те саме...
— Мамочко, і вся книжка так задрукована?
— Вся! Хібащо є в ній ще образки...
— А де, я хочу бачити!
— То злазь із книжки, пошукаємо!
Вони обі міцно вперлися задніми лапками, а передніми перевернули сторінку. І враз заніміли: з книжки глядів просто на них образок страшного чорного кота з блискучими очима і вишкіреними зубами.
Пані Мишковецька скрикнула і, вхопивши Гризи-книжку зубами за шкірку на карку, стрімголов плигнула зі стола.
Отямились аж у куті за полицею з книжками.
— Бачиш, а все через тебе! — докоряла пані Мишка. — Лазиш кудись поміж книжки, а я мушу ганятися за тобою!
— Ой, мамочко, але ж ти знаєш, я так дуже хоті ла б бути людиною! — прошепотіла Гризикнижка.
— Ой, вважай, а то я тобі ці дурниці з голови виб'ю!
Лю-ди-ною!...
— Матусенько, але які ж щасливі мають бути ці люди! Якби я була людиною, то почула б, що говорять всі-всі книжки! — зідхнула Гризикнижка.
Пані Мишка тільки похитала головою: її донечка була непоправна...
КНЯЗЕНКО МИРОСЛАВ
Були та жили собі давним-давно князь Любомир і княгиня Доброслава. Жили вони в кедровій1) палаті, де вліті була мила прохолода, а зимою тепло від ясного огню в мальованій печі. Стіни всіх кімнат були вкриті дорогими килимами, а долівки — шкірами великих звірів. У мисниках стояв золотий та срібний посуд, а всі столи та лави вирізьбили найкращі мистці багатими взорами.
Кругом палати ріс великий та прегарний сад, де на яблунях дозрівали золоті яблука, а на лозі — смарагдові2) китиці винограду.