То військо пройшовши по території Волощини, завдало нищівних втрат містам держави, яку підтримувала Порта. Більш того вступивши в двобій з славнозвісними польськими жовнірами вони ні в чому їм не поступились. І лише з допомогою підступу були розбиті військом гетьмана Жолкевського.
***
Звісно, і після Григорія Лободи та Северина Наливайка не перевелися хоробрі вояки за порогами, і при нагоді показували татарам та польським жовнірам свої шаблі та пістолі. Татари перш ніж напасти на окраїнні міста і села, висилали розвідників визнати де розбишакують запорожці. І лише тоді, сторожко озираючись на Запорогів, рушали за ясиром. Пограбувавши та спаливши міста і захопивши невільників швиденько ховались за Кримські укріплення. Але лицарів подібних Лободі і Наливайку на Січі з початку сімнадцятого століття не було. Треба було шукати вчити і допомагати будувати військо спроможне протистояти грізним викликам і країнам хижакам:
Оттоманській Порті з її Кримськотатарським васалом, що все більш заходила вглиб Європи. Чорне море на той час стало її внутрішнім, вона заволоділа гирлами Дунаю, Дніпра, Дону й готувалась до дальших загарбань.
Речі Посполитій, яка з середини шістнадцятого сторіччя вела жорстоку і цинічну політику католичення, власне Руського народу, закріпачення люду і привласнення його земель. Коли виникала загроза військових дій проти Польщі, король і польський сейм зверталися за допомогою до Запорозького Війська. А після отримання спільної перемоги, посилали до козаків комісії, які знову скорочували реєстрове козацьке військо "забуваючи" обіцяні їм привілеї.
Московського царства, яке за ради виходу на Азовське море, укладало мирні угоди з татарами, знову ж таки за рахунок України.
Визначати моральність дій вказаних країн чи говорити про їх підступність відносно України марна справа. Така політика країн була на той час загально прийнята. Щоб вижити треба було вчитись захищати себе і власний народ. І не тільки захищатись, а при першій можливості нападати і перемагати. Час вимагав інтенсивного розвитку реорганізації і зміцнення Запорозького козацтва, яке повинно було протистояти польсько-католицькій експансії і турецько-татарській агресії.
Кому під силу була така справа? З якого середовища міг вийти лідер такого рівня? Петро добре пам'ятав зібрання представників всіх православних братств України-Руси. Ініціаторами того зібрання були Костянтин Острозький, Йосип Верещинський та Герасим Смотрицький, найбільш поважні лідери православ'я та слов'янства в Речі Посполитій. Петро не зводив очей з Йосипа Верещинського. Він скільки чув про цю легендарну особистість, читав його твори, і от тепер бачив на власні очі і не міг повірити, що то єпископ Київської католицької кафедри присутній на їхньому зібрані, яке повинно вирішувати долю Руського люду і православ'я.
Йосип Верещинський народився на Холмській землі в родині українського шляхтича. Його батько Андрій піддався загальному руху української шляхти в католицтво. Йосипа теж охрестили католиком, хоча родичі батька були православними. Взагалі половина його родини були католики половина православні. Сам Йосип Верещинський не бачив в цьому біди, і вважав що християни і католики, і протестанти, і православні повинні завжди знаходити спільну мову. В 1589 році Верещинського призначили на Київську єпископську кафедру. З того часу він особливо опікувався проблемами козаків. Він виправдовував дії козаків, повсталих під проводом Косинського. І взагалі вважав, що в Речі Посполитій зовсім по іншому повинні відноситися до козаків. Особливо тішило Сагайдачного те, що Косинський маючи поважний сан і досить літній вік, міг по декілька діб разом з козаками ганяти верхи по степу за татарами.
Зібрання відкрив Костянтин Острозький. Кожне його слово було проникнуте жалем за сплюндрований народ і Віру православну.
"Панове православне лицарство! Я з біллю в серці та великим сумом звертаюсь до вас дорогі мої побратими! Всі ми засуджуємо рішення Брестської унії, яка ставить поза законом Віру наших батьків. Але цього так замало! Треба боротись, щоб відстояти її! Я знаю вас не один рік, і впевнений, що кожен віддасть життя за Віру нашу православну. Але не цього чекає від нас люд Руський! Щоб вмерти великого розуму не потрібно. Треба жити, боротись і перемагати! Сьогодні ви є розум і кров православ'я в Речі Посполитій, то ж повинні розуміти: втратимо православ'я втратимо мову і можливість хоч колись мати власну Державу! Я послугував своєму народу, створивши академію в якій ви з допомогою кращих вчителів пізнавали слово Боже і науки вільні. А ваше завдання використати одержані знання для підняття свідомості свого народу, побудови і захисту Держави!"
Слова поважного, всіма шанованого князя, що був беззаперечним авторитетом для кожного "братчика", для кожного істинного ревнителя Віри православної, збурили зібрання. Здається, всі вони мислили і розуміли, що діється з цілим народом руським, але почувши з вуст князя власні думки, враз наповнилися бажанням діяти. Кожен, виступаючи, пропонував свій план дій.
Після Острозького слово взяв Йосип Верещинський.
– Панове! В силу обставин я не буду вести мову про утиски православ'я, ви добре знаєте, що і в Києві і в усій Речі Посполитій я відстоював і доки стане сил буду відстоювати терпимість і толерантність у християнських віросповіданнях. Змушувати силою переходити в іншу віру, йти проти совісті то є гріх перед Богом. Він єдиний як Ісус, як Матір Божа. Я хочу довести до вас засади свого трактату, який я подав королю "Вірний шлях до заселення пустощів у руських областях Польського королівства і захисту всієї української сторони". Суть трактату в тому щоб створити навколо Києву державницьке утворення, яке буде мати козацьке військо, спроможне захистити полуденні рубежі Речі Посполитої від татарських орд…
Згадуючи той виступ Верещинського, Петро раптом спіймав себе на думці, що подальше його намагання по творенню власної держави багато в чому повторювали викладки трактату Йосипа Верещинського. Чи це погано? Ні, скоріш добре. Це лише підтверджує що він з товаришами на вірному шляху.
А на тій нараді вгамувавши хвилювання від важливості і болючості теми обговорення, Петро запропонував свій план дій. Його слухали з великою увагою, проте на здивування Сагайдачного на його полум'яний виступ "братчики" практично не відреагували. Таке сприйняття його пропозицій дошкульно вразило Петра. Але після закінчення Ради, його закликав до себе Костянтин Острозький. Крім нього він запросив також Герасима Смотрицького, Максима Смотрицького, Іова Борецького та ще кількох "братчиків".
Тут без вступів та передмов старий князь виклав причину ще одного, як виявилось, незапланованого зібрання.
– Збираючи Раду я не мав власного твердого рішення яким чином нам треба діяти. Але виступ Петра Сагайдачного якось раптово відкрив мені очі. Суть в тому, що його пропозиції корінним чином, якщо ви, панове зауважили, відрізнялись від інших. В ньому я побачив і чіткий аналіз стану справ, і практичний план дій. А ще хочу звернути вашу увагу на те, що більшість учасників Ради його не зрозуміли. Це мені було добре видко по їх реакції на виступ Петра. В зв'язку з цим, мені старому вояці хочеться зрозуміти звідки в тебе, Петре, людини пера і книги мислення військового?
Петро не чекаючи такого визнання свого виступу, зразу навіть не знав що відповісти. Він, дійсно, не мислив себе військовим стратегом, більш того, навіть добре не розумів повне значення цього словосполучення. Це вже набагато пізніше він відчув в собі це вміння логічно і чітко, а головне швидко вибудувати в голові порядок та послідовність своїх дій, і знайти єдино правильне рішення. І в найскрутніші миттєвості свого бурхливого життя це вміння, а може і Богом даний талан його не підводив. Може з часом і досвід з'явився. Але тоді на питання князя не знав, що відповісти. Тому й розповів як його вразила поразка Війська Запорозького під проводом Лободи і Наливайка, і скільки він провів часу в думках як могло врятуватись військо. І чим би закінчився бій, якби і у запорожців тоді були гармати.
Всі, як на диво Петру, з увагою та зацікавленістю слухали його пояснення. Це коротеньке доповнення до Ради підсумував князь Острозький
– Ось панове і відповідь на питання часу. Дай Боже щоб, і надалі воно так легко приходило як сьогодні. Серед вченого люду я не бачу більш вправного кандидата для нашої справи. А військовий вишкіл, хоч ця справа не вельми проста як декому видається, одначе я впевнений, Петру до снаги.
На тому і порішили. На прощання вони з Мелетієм, як багато років тому пройшли по місту, згадуючи приїзд Петра на навчання, щасливі роки в академії. Мелетій був не говірким, тому і Петро мовчав. Коли прощалися, Мелетій промовив.
– Тяжко мені з тобою розлучатись. Я тебе з першої нашої зустрічі полюбив. Але князь правий, писаки серед нас непогані є, а от лише тобі під силу ця подвижницька справа. Серед нас лише у тобі Бог поєднав розум, залізну волю, вміння досягти мети, переконати і повести за собою, а при потребі пожертвувати в ім'я справи і своїм життям. Хай тебе Бог береже, брате!
Звідки він міг знати те, про що Петро навіть не задумувався, і направду не відчував в собі. А про вміння переконати, поки що жодного єзуїта не переконав. А хто їх міг переконати?..
Вже потім за порогами, на жаль, досить часто йому не вдавалось переконувати запорожців. Далекою та невиразною була для них мета, якій Сагайдачний збирався віддати життя. Тому, видко, так ставалося, що вибираючи його гетьманом на похід, вони потім після досягнення успіху, обирали собі іншого більш простого і зрозумілого ватажка. А Сагайдачному знову доводилося чекати, коли ці страшні в бою і мародерстві, і по дитячому нерозумні в справах Віри і державництва Воїни Запороги, відчують себе захисниками Вітчизни.
А часу було ой як мало! Єзуїти, вже не криючись, насильно навертали мешканців сіл і міст в уніатство чи католицизм. Кляштори і ордени єзуїтські вже на початку сімнадцятого століття діяли в тридцяти містах Камянецьподільської єпископі і в сорока шести містах Галичини. На черзі були Київщина і Брацлавщина.