Уже більше сотні назбиралося.
Дзвінка смакувала пирогами, дивилася на дядька з тіткою, прислухалася їхній розмові.
– Та то видиш, Федьку, – говорила далі тітка, – нині хто має доляри, той уже й пан.
– Ая, – кивнув дядько спересердя, – правдивий господар мусів би любити землю, а не лише два рази на рік перевертати її плугом. Не висотувати заради сьогочасного врожаю з неї всі соки, а мізкувати трохи далі, на перспективу, що залишиться нащадкам. Праця на землі має бути не на результат за будь-яку ціну, а на відновлення та збереження. Спочатку ми для землі, і тільки тоді вона – нам! Але тут тре кебети… А зараз як – бухнув добрив, кропнув хімікатами, і – весь обробіток! Тьху!.. А де сівозміна, сидерати, відпочинок від обробітку, гній?.. Нема… Бо то є лишній клопіт… Гунцвоти!.. Господарі задріпані, випортки!..
– Не лайтеся… – сказала лагідно Дзвінка.
– Болить воно мене, дитино, болить…
– Ти своєю мовою, братику, ніц не зміниш… Ніц…
– Хоч пару випущу, – видихнув дядько, – може легше стане?..
– От, вам би фермером бути…
– Літа вже не ті… – зітхнув Федько. – Колись я гойний був, фіфак… Але тоді й колгоспи були… – дядько помовчав якусь хвильку, а потім запитав: – От скажи мені, Дзвінко, чим пахне земля?
– Землею?..
– Врожаєм!
– Як це?..
– Весною, коли гостре лезо лемеша крає її навпіл, кладе скибу за скибою, тоді, розбуджена співом жайворонка, масна, чорна й крихка земля дихає теплом, парує вологою і пахне... Пахне врожаєм. Так виразно, так відчутно, так лоскітно. Хто зрозуміє це, той полюбить її назавжди.
– Як поетично…
– А по-іншому годі. Поезія, вона ж не тільки в музиці та в слові, вона – скрізь. Вона навколо нас: і вранішньому сонці, і вечоровій зорі, і в сплеску води, і в шумі вітру, і в чарівній квітці, і в тендітній сніжинці, яка щойно притулилась до теплої шибки і стекла краплинкою роси. Повсюдно…
– Бо вона в душі людській, – додала Дзвінка.
– Так, – згодилась тітка, – тільки не в кожній… Саме здатність бачити красу природи, розуміти поезію, відчувати музику і робить нас духовно багатими, наповнює тим внутрішнім змістом, особистим світом, який не губиться, не зникає, не вмирає.
Розмова на якийсь час затихла. Дзвінка дивилася на своїх родичів і раділа, як добре, що вони в неї є. Жалкувала лише, що зараз, за цим святковим столом не сидить між ними тато. Розумний, жартун і вигадник, він додав би колориту їхній компанії. Несподівано їй спало на думку, що вона і вся її родина стоять по одну сторону життя, а чоловік і син – по другу, а між ними провалля, і тільки хисткий міст єднає їх між собою. Лише хисткий місток… Чи ж перейде його хтось і куди?..
Раптом надворі люто загавкав Британ.
– О, хтось іде, – сказала тітка, і, виглянувши у вікно, додала: – То батюшка з пєвчими, хату кропити.
Дзвінка стрепенулася. Знітилася. Почервоніла, ніби хто сипонув їй в лице пригорщу жару.
А в сінях, струшуючи з чобіт сніг, уже затупотіло кілька пар ніг.
– Христос крещається! – привітався бадьоро панотець, переступаючи поріг.
І вніс цілий міх холодного морозяного повітря до хати.
– В ріці Йордані! – відповіли йому. – Просимо, заходьте…
Отець Михайло правив коротеньку службу, гарно співали хористки. Потому всі щедрували. Кропило, щедро вмочене у свячену воду, розкидало дрібненькі крапельки по всій хаті, висвячуючи кожен закуток. Тітка Ганна тим часом готувала гроші.
Дзвінка розгублено дивиться на панотця, а він лукаво посміхається самими лише очима-іскринками, ніби й не знайомі. Тоді, в осінньому лісі – близький і ніжний, а зараз – далекий і аж надто правильний. Священик…
"Коли він справжній?.." – вкотре подумала вчителька.
Уже стих гомін за панотцем та хористками і перестав гавкати пес Британ, а Дзвінка все ще чула його голос, бачила його усміх, вдихала запах ладану.
– Кому святки, а кому й жнива, – озвалася тітка Ганна.
– Які зимою жнива? – не второпала Дзвінка.
– Хіба не бачила?.. Хату покропив – і в кишені свіжа копієчка… А хат багато…
– Ото ще скажете!..
– Чи ж то тобі, Ганно, шкода тих кілька гривень? – похитав головою дядько. – Та же знаєш: рука дающого ніколи не збідніє...
– Знаю, знаю… То я так… Чєсом мій язик ґаландить щось таке, аж потім самій потім встидно…
Дзвінка усміхнулася.
– Ти ліпше, сестро, в грубці підгайсуй, бо вже всі дрова вигоріли. – мовив дружелюбно Федько. – Щось зимно робить сі в хаті, я вже троха змерз…
Поки тітка Ганна поралася біля грубки, вкидаючи на розімлілий жар товсті поліна, дядько затягнув колядку:
– Нова радість стала,
Яка не бувала.
Над вертепом звізда ясна
На весь світ засіяла.
Короткий зимовий день хилився до вечора. В хатині, під лісом, яскраво освітлені невеличкі вікна кидали снопи жовтого сяйва на білий сніг, а три гармонійно сплетених воєдино голоси, пробиваючись крізь їхні шибки надвір, звучали натхненно, святково й красиво.
Дужчав морозець, мерехтіли зорі, сизо клубочився з комина дим. На землю опускалася ніч.
Родина має бути у кожного. Має, та вже як складеться…
Адже родина – то наша тиха гавань, притулок і пристанище, непомітна мушля, де можна заховатися, перепочити, отримати пораду й підтримку.
Відчуття родини – це відчуття тепла, затишку, чогось хорошого, надійного, щирого, незрадливого, справжнього.
Родина єднає покоління, вона, наче місток, між минулим і прийдешнім. Здається, ти завжди була, є і будеш. З родиною ти вічна!
Р.16
– Дочко, дочко… – хтось неголосно кликав, неначе із підземелля гукав.
Дзвінка озирнулася. Поблизу нікого не було, лише стара згорблена бабуся, одягнута в латану-перелатану сіру спідницю, обмотана картатою із довгими френзелями хусткою, дивилася на неї з під сивих кошлатих брів і нечутно ворушила посинілими чи то від морозу, а чи від знекровлення, губами.
– Чого вам? – спитала Дзвінка.
– Переведи мене, дочко, через дорогу. – попросила стара.
– Гаразд. Ходімо…
Бабуся цупко вчепилася своїми кістлявими пальцями за руку Дзвінки і, спираючись на неї, наче на милицю, зашкутильгала поруч. Зовсім неширока дорога, здавалася безконечною. Бабуся шаркала калошами, кректала, шморгала носом, важко сопіла. Кожен наступний крок, здавалося, міг бути останнім. Нарешті вони ступили по той бік вулиці. Сніг, перетертий сотнями пар ніг і посипаний піском, виглядав брудним.
– Дякую. – видихнула бабуся, і, відгорнувши край хустки, сунула руку за пазуху.
"Либонь, зараз, – подумала Дзвінка, – стара в подяку, як у казці про Білосніжку, дасть мені стигле червонобоке яблуко…"
Але дивна бабуся, діставши з-під поли невеличку, густо замащену хустинку, тільки висякала свого гачкуватого носа.
– Може вам купити щось поїсти? – запитала Дзвінка.
Бабуся блимнула з під кошлатих брів чорними очима, наче дві блискавки спалахнули.
– Чуйне серце маєш, – сказала, – через те й страждання…
– Що, що?.. – не зрозуміла Дзвінка.
А бабуся бубніла далі, ніби вже для самої себе:
– Ти для світу цього, але він не для тебе… Бога шукаєш… Не шукай. Рай і пекло – усе в тобі… Щастя хочеш… Знайдеш і втратиш і знову знайдеш…
Дзвінка відчула, як дрібні мурашки страху поповзли шкірою. Озирнулася. Довкола нікого, тільки вона й стара. Сутеніло. Вогко дихав парк. Морозу зовсім не було. Відлига в місяці лютому висіла дрібними крапельками мряки, зволожувала обличчя, пхалася в легені.
"Відьма", – майнуло в голові, а вголос:
– Ну, що ви… Я просто…
– Через випробування до очищення… – говорила далі стара. – І троянди мають колючки, і мед гірчить… Початок – це вже закінчення, а кінець – це лиш початок… Бери, що дається. Є момент, і є вічність… Пам'ятай…
Дзвінка хотіла щось сказати, але слова застрягли в горлі. Та загадкова бабуся-пророчиця не чекала відповіді. Голосно стогнучи, крекчучи та важко зітхаючи, вона пошкандибала в похмурий парк, що зіяв кількома темними рукавами-алеями.
Дзвінка знову озирнулася. Позаду порожньо бовваніла вулиця. Глянула в той бік, куди пішла стара – пусто. Нікого-нікогісінько. Ніби й не було ніякої бабусі в картатій хустці. Тільки мла стала ще густішою, а вечір виразнішим. Враз подув холодний вітер, ще дужче запахло сирістю, десь шелеснула гілка. Хмара гайвороння, зірвавшись з дерева, шугонула в небо.
"Містика якась… – стривожилася Дзвінка. – Химера… Вигадка…"
Кинуті зумисне, а чи ненароком, – спробуй розбери, – старою фрази, крутились у голові.
"Щастя хочеш…" – а хто ж його не хоче.
"Випробування…" – у кожного свої.
"Момент і вічність…" – так було завжди.
Чим більше Дзвінка розмірковувала над почутим, тим довше не могла зрушити з місця. Ніби приросла, ніби скам'яніла, ніби не мала ніг. Стояла й заворожено дивилася на темну стіну парку, на сірий пожухлий сніг, на пасма синюватого туману. Тьмяно закліпали вуличні ліхтарі, пройшли повз якісь люди, проїхало кілька машин, а вона все стояла й стояла… Як довго – не могла сказати. І тільки якийсь чоловік, що пробігав тротуаром, торкнувши знехотя ліктем, привів її до тями.
– Господи… Що це я… – прошепотіла і перехрестилася.
Поволі рушила з місця, тягнучи за собою ватяні ноги й якесь дивне відчуття фатуму, що передрекла їй загадкова бабуся-жебрачка.
Я панічно шукаю вихід із ситуації, що склалася, гарячково силкуюся щось змінити, але ніяк не можу. Нічого не вдається. Треба перепочити. Просто скласти весла, і мій човен кудись та припливе: можливо, до острова, а, може, й до материка. Хтозна… Я надто стомлена і виснажена боротьбою за щастя. А його все нема та й нема. Уже несила так довго чекати, адже час, цей грабіжник і ґвалтівник, має необмежену владу над нами. Молодість уже далеко позаду, старість – попереду, а ти зараз поміж ними. Без вороття. Життя нестримно швидко рухається до кінця, а чи початку?.. І ти хочеш зараз, тут, ще хоч трішечки, побути коханою…
Р.17
Злодійкувато тікала зима. Темні клапті снігу з кожним днем помітно танули, зменшувалися в розмірах, оголюючи брудний рівномірно всіяний недопалками асфальт. Машини стрибали по вибитих ямах, водії добірними словами обкладали автодор. А в повітрі щораз відчутніше пахло весною, голосніше щебетали птахи, прокидалися приспані холодом серця, з'являлася надія на краще і хотілося просто жити.
Переписка між панотцем та вчителькою тривала.
О. Михайло: "Доброго ранку, Дзвіночко! Як Ти?
Дзвінка: "І Вам доброго ранку.