Старина про Дюка і Шарка. – Ілля вбиває Ідолища, побиває військо його. –
Повертається до Іванища
Скоро мовиться, та не хутко діється…
Прибуває Ілля до града до Києва,
Приходить до палат княжинецьких він,
Стає під віконечко та під гридницею
І щомога кричить зичним голосом:
"Гой єси, Володимире стольнокиївський!!!
Сотвори ж бо каліці ти перехожому
Милостиню, жебрущому, злоту гривеньку –
Христа ради, Царя небесного,
Та ради Цариці небесної!"
Від того ж від крику богатирського
Білокам'яні палати захиталися,
Із віконниць шибки посипалися,
На столах напої розплюскалися,
За столами бояри з лав падали,
В Ідолища сердечко прижахнулося.
Кинулося погане по плечі в вікно
Й каже таке Володимиру-князеві:
"Голосисті каліки на Русі у вас!
А позви-но каліку во гридню до нас".
Вийшов князь на ґанок на передній,
Каже так він каліці перехожій:
"Ай же ж ти, каліко перехожая,
Перехожа сакво ти жебрущая!
А ходи лишень до мене в гридницю".
Тож іде каліка в княжі тереми:
На ґанок ступив –
Ґанок заскрипів,
По мостинах ступає –
Мостини вгинає.
Заходить у гридницю у столовую,
Кладе поклони да по-вченому,
Князя з княгинею він здоровить –
До Ідолища байдужісінько.
Каже на те Ідолище поганеє:
"Ой же ж ти, каліко перехожая,
Перехожа сакво ти жебрущая!
Ти за одягом наче й старище,
За ходою ж – молод витязь іще:
Як ішов, терем ходором ходив.
Ти якої землі, старче, якої орди-"
"Стариганю, я з славного Муровська,
А ходжу калікою по святій Русі".
"Якщо ти зі славного з Муровська,
Якщо ходиш по святій Русі,
Іллю Муровця мусив бачити.
Ну, який він, богатир, який на зріст же він-"
Каже так каліка перехожая:
"Не огромен богатир наш Ілля Муровець.
Хочеш знать який, глянь на мене лиш:
Віком і статурою він такий, як я".
"Чи ж багацько їсть ваш Ілля Муровець,
Чи ж багацько п'є вина й пива він-"
"Їсть і п'є Ілля во славу Божую.
З'їсть калачика – другого бажає,
А з'їсть другого – та й наситився.
Вип'є чарку – другої бажає,
Її посмакує – й задоволений".
"Що ж він за богатир такий?!
Був би тут ваш Ілля Муровець,
На долоню приклав би його, другою притис,
Між долонями мокро б лиш зосталося;
Взяв би та й подув в поле чистеє!
Я ж як сяду їсти, то хліба щораз
По три печі з'їм свіжоспеченого,
В капусняк мені поклади бика,
Ну а закусити – лебідкою білою.
Пити як візьмусь пива і вина –
Одним духом вип'ю три мірних відра".
Аж на се йому каліка перехожая:
"В князя в нашого Володимира
Старе було кобелище-об'їдище,
Много їло – тільки луснуло.
Старе було коровище-обпивище,
Много пило – тільки тріснуло.
Так буде і тобі, Ідолищу поганому.
А ще я тобі невеличку старинку заспіваю,
Про Дюка-молодця,
Що із града Волинця,
Що з тієї далечі –
Солон землі Галичі .
Дайте лишень мені гуслі дзвінкі,
Гуслі дзвінкі, яворовії".
Гуслі взяв дзвінкі, яворовії,
Та по хвилях пуска десять лебедів,
Клекіт орлій в піднебессі ген.
– На широкому на роздоллі Шарк-велетень походжає,
На широкеє на роздолля Шарк-велетень роззиряє,
Що не любо – мечем булатним розкришує,
Що не мило – ногами залізними витоптує.
До святої Русі Шарк-велетень дорогу проклада,
Вогнем палючим дорогу ту прочища,
Вогнем палючим Божий люд випалює,
Людом Божим річки-ставки запруджує,
В дикі пущі Божий люд розбігається.
Як почув про те богатир Дюк Степанович,
Думне чоло його нахмурилось,
Кріпко думав він три дні й три ночі.
На четвертий день встає він ранесенько,
Іде в Божий храм, навколішки молиться,
Потім іде Дюк до батька до матері,
Благословіння родительського випрошує:
"Повеліть мені, батеньку, матінко, в путь-доріжку рушати,
Того окаянного Шарка-велетня сокрушати,
Славу молодецькую зберегти".
Споряджається храбр у путь-доріженьку,
Бере в руки меча з сорок пуд,
Другого, ще грузнішого, – за пояса.
Сідлає коня як ніч чорного,
Махнув батогом – і сліду нема.
Чує Шарк-велетень біду неминучую,
Чує його серце гостя нежданого,
Та ще більше ногами топче,
Та ще більше мечем махає.
А ледь зранку на світ благословилося,
Бачить він – пил горою стоїть,
То летить ускач Дюк Степанович.
Каже так йому той Шарк-велетень:
"Ти чого до Шарка летиш, надриваєшся?
Ти ж від Шарка на смерть нариваєшся!"
Як побачив Шарка-велетня Дюк Степанович,
Стислося ураз йому серденько,
Добрий кінь його пішов узатоки,
Добрий кінь його узадгузь пішов.
Закричав Дюк Степанович гучним голосом:
"Ах ти, сильний злочинцю, Шарку-велете!
Завтра зранку з тобою ми герць почнемо,
А сьогодні лише приготуємось".
Йде в печеру тісну Дюк Степанович,
Та навколішках Богу з сльозами він молиться,
Увесь день, всеньку ніч, цілий ранок теж.
Виїжджає на поле зеленеє
Дюк Степанович храбр на тім чорнім коні –
Як побачив же він Шарка-велетня,
Стислося ураз йому серденько,
Добрий кінь його пішов узатоки,
Добрий кінь його узадгузь пішов.
Тут злізає з коня Дюк Степанович,
Та виймає меча, котрий сорок пудів:
"В пащу вовку бодай,
Ти, ведмежий пай!
Нема надії на тебе!"
Рубає коню тому голову,
Пішки рушає до велета гордого,
Сильного злочинця Шарка-велета.
Зустріча його Шарк-велетень насупившись,
З боку на бік перевалюючись,
Такі гордії речі проказує:
"Ба, горе-молодче Дюку Степановичу!
Зрадив тебе добрий кінь,
Ізлякався мого меча булатного,
Забоявся зросту мого богатирського.
Зараз буде й тобі преставленіє".
Тут виймає Шарк-велетень меча булатного,
Зі свистом ним розмахує.
Як ударив ним Шарк об меч Дюка Степановича,
Раз ударив – іскряччя посипалося,
Два ударив – аж стогін пішов,
Оба їхні мечі в череп'я розсипалися,
Оба їхні мечі на друзки розпалися.
Та й розгнівався вельми тут велетень Шарк,
Руками могучими понатужився,
В білі груди Дюкові напосів.
Тяжко-важко зітхнув Дюк Степанович.
Тут руками вони ісплітаються,
Та колінами упираються,
Кров гаряча потоком з глибоких ран.
Сили їхні вже надриваються.
Тут згадав лишень Дюк Степанович
Про той меч запасний, що за поясом.
Тож виймає він того меча булатного,
Відступає на кроки на саженні,
Зльоту голову Шаркові змахує.
Шарка-велетня голову додому доніс,
На посмішище людові Божому.
Так, як Дюк Степанович із Шарком вчинив,
Учиню я й з тобою, проклятеє Ідолище!"
На таких-от словах Ілля гуслі відклав.
Із таких-ото слів та й розгнівався той,
Зі стола схопив враз ножище-кинджалище
Та кидає в каліку перехожую,
В богатиря Іллю Муровця.
Однак же Ілля вивертливий був,
Добре-гаразд Муровець дбає,
Ключкою свинцевою ножище відкидає,
Пролетіло мимо ножище-кинджалище,
Увігналося в двері дубовії,
Вискочили двері із одвірками,
Полетіли в чистеє поле,
Там дванадцять татар поганих на смерть убили,
Багатьох скалічили-скосили.
Стоїть Ілля та й усміхається:
"Мій родитель-батенько наказував:
"Скорій свої заплачуй борги –
Радній позичать у раз други́й"".
Як захопив капелюха старечого
Та махне ув Ідолище великеє –
Попав йому в буйну голову,
Повалилося погане, захамкало.
Каже Іллюша такії слова:
"А не честь же, не хвала молодецькая
Окривавити палати княжинецькії,
Виведу його я на ґаночок".
Узяв Ідола за жовті кучері,
Виводив з палат та й на ґаночок,
Мовляв там такії слова:
"А не честь же, не хвала буде – гана,
Як скривавлю князівський я ґанок,
Виведу його на широкий двір".
Виводив він його на широкий двір:
"А не честь же, не хвала молодецька
Окривавити й двір княжинецький,
Виведу його я в чистеє поле".
Виводив його він во чистеє поле,
Схопив тут поганого він за ноги,
Став ним по його ж силоньці помахувати,
Сам, помахуючи, приговорювати:
"Сторонись, люди православнії!
Не попасти б вам під махи під татарськії.
Як оружжя мені, братці, по плечу прийшлось".
Б'є поганих він з обід до темна,
Не лишає їх і на семена.
Виймає відтак Святогорового меча,
Рубає голову Ідолищу сплеча.
Тут князь Володимир та й благодарив,
Що Ілля наш Київ сам-один одбив.
"Будь здоровий, славний Ілле Муровцю!
Чим тебе пожалувати, утішити,
Що збавив од невірних Київ-град,
Що збавив нас од полону ганебного-"
Відповідь таку дає Ілля Муровець:
"Що ж мені потрібно, каліці перехожій?
На приході гостя не вшановував,
На відході гостя не вшануєш ти".
Підходить тут Олексій Попович млад,
Каже до Іллі отакі слова:
"Ах ти, славен Ілле Муровче Івановичу!
В кого ти відняв богатирський меч?
Де набрався сили з ним зволодати-"
Розповів Ілля про поїздочку,
Та чом Святогор не спускався з гір,
Та про смерть його, як на сконі вже
Заповів йому богатирський меч,
Як могучий дух в нього він вдихнув,
Щоби сили втроє в Іллі прибуло.
Поклонився тут Олешечко Муровцю:
"Многая літа тобі, Ілле Муровче!
Ти прости мені дурну мовоньку,
Ти прийми мене в браття хреснії".
Ілля-богатир глупу річ простив,
Прийняв його в браття хреснії,
Сам назад в чисте поле повертав,
Де могучому Іванищу чекати казав.
На Іванищу ж одіж вся потертая,
Вся потертая та розірвана
Від коня того доброго богатирського.
Зняв Ілля Іванища зі свого коня,
Знімав з себе гуню старецькую,
Роззував постоли-топтоли,
Віддавав капелюха з пуху,
Надягав шати богатирськії.
Сідаючи на коня, з ним прощається:
"А тепер прощай, могучий Іванищу!
Більше так, гляди, знову не чини,
Виручай хрещених від поганих ти".
Тільки і живим було Ідолище,
Тільки й брало наш Київ-град святий.
А вся честь і слава – Іллю Муровцю,
А билина – всім охрещеним,
Морю синьому на затишення.
Билина дев'ятнадцята
Добриня у від'їзді
Князь відсилає Добриню в степ. – Два сватання Олексія Поповича. –
Скоморох на заручинах. – Добриня карає Олексу
Як Ілля Муровлянин поїхав з столиці,
На багато літ, на багато зим,
Богатирська честь мов пішла із ним.
Залишавсь богатирський гурт во Києві-граді,
Та велось негаразд поміж ними тоді, ой невладі.
***
Не од вітру буйного князівські палати захиталися,
Не від вихору сіверського палати отворялися –
Заходить туди Добриня Микитич млад,
Товариство з ним – бояри та княжичі,
Руські богатирі могучії.
Упівситу всі тут наїдалися,
Упівп'яну всі тут напивалися,
У хмелю легкім хизувалися:
Та розумний хвалиться батьком-матір'ю,
Нерозумний – злота скринями,
А Добриня – коханою жінкою.
Як над тою річчю всі усміхнулися,
Один одному оглянулися,
Між собою мову вели:
"Чим то молодий Добриня так хвалиться!.."
Не ясен сокіл з теплого гнізда ізлітав,
Не біл кречет з теплого спурхував –
Устає сам батечко Володимир-князь
З високого місця княжинецького:
"Ай же ви мої бояри та княжичі,
Руськії могучії витязі!
Всі ви, молодці, розхизувалися,
Мені ж, князю вашому, чим хвалитися?
Бо ж далеко-далеко в чистому полі
Там літає невіра Батига чорним вороном,
Ізбирає орду величезну на Русь,
Пише до мене з погрозою,
Кличе-виклика з Русі поєдинщика,
Супроти батира свого – супротивника.
Кого ж мені вже послати з Батигою ратитись,
Постояти за мене, князя Володимира,
За мою княгиню за Опраксію,
За сиріт, за вдів та за нещасних жон-"
Богатирі за столиком всі притихнули,
Всі притихнули та примовкнули,
Один за одного усі туляться:
Великі туляться за середніх,
Середні хороняться за менших,
А від менших і взяти нічого.
Устає ж із-за столу з-за крайнього
Олексій Попович, син Леонтія,
Та й говорить такі-от слова:
"Гой єси, сонечку Володимире!
А пошли-но ти з Батигою ратитись,
Очищати путі прямоїжджії,
Постояти на кріпких заставочках
Молодого Добриню Микитовича.
Буде захистом він славнім Києву,
Обороною буде святій він Русі".
І накинув князь службу-роботочку
На того Добриню Микитовича.
Випивав Добриня чару зелен вина,
Не добув пирування, пішов з терема геть.
Невеселий прийшов, нерадесенький.
Не зеленії листочки розстеляються –
Син до матінки до рідної преклоняється:
"Паніматінко моя, рідная ненько,
Пречесна вдовице Афиміє Олександрівно!
Їхати мені тепер во чистеє поле,
З чорним вороном Батигою ратитись,
Очищати шляхи прямоїжджії,
Постояти на кріпких заставочках".
"Ах ти, світе мій, чадо любеє,
Душечко Добринечку Микитовичу!
Коби знала я над тобою лишенька,
Коби відала бідоньки великої,
То не таким би тебе спородила:
Я б тебе спородила, чадоньку,
Силою зо Святогора-богатиря,
Таланом-долею з Ілька Муровлянина,
Хитрістю з Олексія Поповича,
Красотою з сонечка Володимира;
Та вже, видко, зародився, чадоньку,
Під зорею нещасливою, безталанною;
Ізо всіх рис тебе, Добринечку,
Тільки ввічливістю Господь наділив".
"Ах ти, світе мій, моя рідна матінко!
Дай же мені прощення-благословлення
Та й навік непорушнеє".
Одягається Добриня, споряджається,
В тороки кладе гартовані стріли,
Гривні золоті й одіж різнобарвну,
Обряджає свого доброго коня,
Сідає на нього мерщій.
А чесна вдова Афимія Олександрівна
Проводжає сина, кликом покликує:
"Ай же ти, любая невісточко,
Молода Настасієчко Микулівно!
Ти чого сидиш в теремі на верху золотім?
А чи ти над собою лишенька не відаєш?
Заходить же красне сонечко
За високі гороньки,
За темні бороньки,
Від'їжджає Добриня з широкого двору.
Ти зійди-но на широкий двір швиденько,
Розпитай його хорошенько:
Він далеко їде— Куди путь-дорога?
Коли знову ждати край сього порога-"
Як зійшла тут на широкий двір швиденько
Молода Настасія дочка Микулова,
Та в самій тонкій сорочечці без поясків,
Та в самих тонких панчішечках без чобітків,
Підійшла до мужа до біла лиця,
Припадала до стремена до булатного,
Стала питати його, випитувати:
"Ай же ти, світе мій, володарю-ладоньку,
Милий Добринечку Микитовичу!
Чи далеко їдеш— Куди путь-дорога?
Коли знову ждати край сього порога-"
Дає їй одвіт чоловіченько:
"Ай же ти, моя люба ладонько,
Мила Анастасіє Микулівно!
Вже як стала ти мене розпитувати,
Стану я тобі наказувати:
Ти чекай Добриню з поля три годá,
Три года прождеш – ще три почекай,
Коли сповниться усі шість годів,
А Добриня твій не повернеться –
Поминай мене як убитого,
А тобі, жоно, воля вільная:
Хоч вдовою живи тут, хоч заміж іди,
Хоч за князя іди, за боярина,
Чи за гостя-купця, чи за ратника,
Чи за простого за оратая,
Не іди лише за єдиного –
За того за жіночого пересмішника,
За того за жіночого перелесника,
За Олеська та за Поповича.
Він, собака, мій названий брат,
А названий брат – паче рідного".
Тільки бачили Добриню, як сидів,
А не виділи Добриню, коли мчав.
Не дорогою він їхав, не воротами –
Через стіну він махнув городóвую,
Мимо башти махнув він наріжної.
З гіроньки на гіроньку поскакував,
З холмика на холмик переплигував,
Широкі роздолля поміж ніг пускав.
А де падали копита кінськії,
Там криниці ставали глибокії,
Глибокі криниці, киплячії.
Як не сірії дві утоньки спливалися,
Не дві білії лебідоньки спліталися –
То сідали в одне місце свекрівочка
Зі своєю молодою невісточкою,
Плакали, сльозами обливалися,
Молодого Добриню дожидалися.
А деньочок за деньочком, наче дощ дощить,
А неділька за недількою, мов трава росте,
А годочок за годочком, мов сокíл летить.
І минає тому часові тії три годá –
І немає Добрині з поля чистого.
А деньочок за деньочком, наче дощ дощить,
А неділька за недількою, мов трава росте,
А годочок за годочком, мов сокíл летить.
І минає тому часові тіїх шість годів –
Од Добрині ж ані вістки ані пóвістки.
Аж привозить тут Олешечко Леонтійович
Невеселую їм вісточку, нерадісну:
Що убит лежить Добриня в полі чистому,
Головою лежить в верболозах густих,
А ногами лежить у ковил-траву,
Ручки, ніжки в Добрині розкинуті,
Буйная голівонька розламана,
Очі ясні вороняччям виклювані,
А крізь тії кучерики русії
Проростає травонька шовковая,
Розквітають цвітики лазурнії.
Як над тим Добринечкова матінка
Жалібненько наридалася та виплакалась!..
До вдовиці ж молодої Добриневої
Стали запоходжувати, засватувати.
Сватом був один раз Володимир-князь,
Свахою – княгинечка Опраксія,
Добрими словами уговорювали:
"Ай же ти, Настасіє, доч Микулова!
Чи ж тобі, молодій, вдовувати,
Чи ж тобі так самій вікувати?
Ти віддайся за славного витязя
Олексія Поповича смілого!
А не схочеш за Олексія Поповича,
То віддам тебе у землю литовськую,
Віддам в орду за мурзу-бурзу татарського".
Не дається на ту мову Насточка,
Сватові дарує нову хусточку,
Свасі дарує другу хусточку,
Поповому синові – гарбуза.
А сама собі держить таку-то річ:
"Виконала я мужа заповідь –
Прочекала мужа я шість аж літ,
Виконаю й заповідь свою, жінчину, –
Прочекаю других я шість літ.
А дванадцять років коли сповниться
І не буде мужа з поля чистого,
Все іще поспію заміж видатись".
А деньочок за деньочком, наче дощ дощить,
А неділька за недількою, мов трава росте,
А годочок за годочком, мов сокíл летить.
І по тім минуло іще шість годів –
Все нема Добрині з поля чистого.
Приїжджа знова Олексій Леонтійович
З невеселою вісткою, нерадісною:
Що Добриня вбитий в полі чистому,
Вже і кісточки його звірі розтягли.
Став оп'ять Володимир-князь з княгинею
До вдови Добриненої походжувати,
Намовляти її та посватувати:
"Ай же ти, Анастасіє Микулівно!
Як не підеш сама – силоміць заберем,
А як й не силоміць – пострижу в монастир,
Будеш в келії з старицями вік досиджувать".
Призадумалася Настя та й замислилась:
"Виконала чоловікову заповідь,
Виконала і свою також заповідь,
Не видати мені уже ладонька,
У живих-бо немає Добринюшки".
І пішла Настасія Микулівна
За отого ж Лексійка Поповича.
Запивають заручини уже третій день,
Їм сьогодні до церкви вже йти Божої,
З Олексієм прийнять золоті вінці.
У світлиці в тій порі білокамінній
Пречесна вдова Афимія Олександрівна
Під віконечко сідала затворене,
Плакала старенька причитаючи:
"Ах, тому вже дванадцять літ
Закотилося краснеє сонечко;
Закотився тепер і місяць ясни́й!"
Як із далекого далека, із чистого поля
Не пороша білого сніжку випадала,
Та не білий заєнько по тій пороші проскакував –
З поля наїжджає, вітром налітає
Кріпкий молодець на кріпкім коні.
Одяг на нім не многоцвітний – звіриний,
Чоботи на нім не сап'янові – звірині,
Кінь під ним кошлатий, мов лютий звір.
Їде не доріжкою, не воротами –
Їде через стіну городóвую,
Мимо башти наріжної,
Та прямцем до подвір'я вдовиного.
Він коня пуска неприв'язаного,
Йде в палати без повідомлення,
Хрест кладе да по-писаному,
І поклін оддає по-ученому,
Поклоняється на чотири всі сторони,
Пречесній удові старенькій особливо вже:
"Ах пречесна вдово Афиміє Олександрівно,
Паніматко, матусю Добринина!
Я твоєму Добрині названий брат,
Я від сина тобі поклін привіз.
В чистім полі учора роз'їхались:
Він поїхав ген далі, до Царгорода.
На прощання велів і наказував:
Якщо дасть мені Бог бути в Києві,
Розпитать про його рідну матінку
Та про жінку його про Настáсію,
Про кохану його про сімеєчку".
Промовляє у відповідь так ненька стара:
"Ай же ти, славен молодче, гой єси!
Не сміявся б ти з мене старенької,
Бо ж привіз Добринечка названий брат
Попів син Олексій Леонтійович
Невеселу нам вістку, нерадісну,
Що убитий лежить мій Добриня у полі чистому.
Як сльозила я тут очі свої,
Як скорбила я тут лиця свої,
Тяжко-важко по синові плакала!..
А невістка моя, Добрині жона,
За того за братика чоловікового
За Олексу Поповича заміж пішла.
Сватом був Володимир сам князь,
Свахою ж – княгиня Опраксія.
Ось ідуть третій день в них застілля-заручини,
І сьогодні приймуть золотії вінці".
Мовить їй той заїжджий Добрині брат:
"Та іще ж він велів і наказував,
Що коли його Настя заміж ітиме,
Щоб і я теж пішов на весіллячко,
А щоб ти подала мені гуслі Добринині,
Що на них він любив грать-виспівувать;
Принеси ще мені скомороше вбрання:
Щоб на ніжки – сап'янові чоботи,
Щоб на плечі – із соболя шубоньку.
На голівку – пухнастую шапочку,
В руки ж – палицю добру в сорок пудів,
Щоб ніхто з веселян не зміг скривдити".
"Ну й постіл же ти вбогий, селюче репаний!
Був би жив мій синочок Добринечко,
Не дозволив би так насміхатися.
А тепера немає Добринечка –
Не потрібні мені його гуслоньки,
Не потрібне вбрання із обув'ячком,
Не потрібен і кий
В сорок пуд замашний".
Узяла вона чинно ключі золоті,
Відмикала комори й комірчини,
Принесла йому гуслі Добринині,
Принесла вдяг його й чоботи,
Подавала селючині репаній.
Сам він брав кияка в сорок пудів,
Зодягнувся дерзким скоморошиною
Та й пішов на той пир, на весіллячко.
Там стоять вратарі і придверники:
Скомороха впускати не велено.
Від воріт одпихає воротарів,
Од дверей відпихає придверників,
Сміло входить в палати князівськії він,
А слідком вратарі та придверники,
Князю-сонечку разом жаліються:
"Ой ти, сонечку Володимире стольнокиївський!
Як нахабна прийшла скоморошина,
Не пита край воріт воротарників,
Край дверей не питає придверників,
Всіх почовп нас, лящів надавав і дроздів,
Знахабніло ввійшов в гридні княжії".
"Ех же ти невіжо й дерзка скоморошино!
Ти чому не питав приворітників,
Ти чому не питав і придверників,
Ти чому тут без повідомлення?
Розметав їх, начовп їх, набив втришия,
Знахабніло зайшов в гридні княжії".
Скоморох річчю не переймається,
Скоморох тої речі не слухає:
"Здрастуй, сонечку Володимире,
З князем новопошлюбленим,
З княгинею новопошлюбленою!
А скажи, государю, скажи лише нам,
Де тут місце для нас скоморошеє-"
Одрікає із серцем сонечко князь:
"Ваше місце, для скоморохів, гудців, –
Біля пічки отам і на запічку!"
Не гордує тим місцем метка скоморошина,
Скраю печі сідає муравленої,
На коліна кладе гуслі злотні свої,
Яворовії, дзвінчастії.
Взяв-почав тії струночки наладжувати,
Взяв-почав та по струночках походжувати,
Взяв-почав та під струнки поспівувати.
Та одна ж бо струна звучить по-київському,
Друга струна звучить по-царгородському,
Третя – на єрусалимський лад.
Та усіх зве бояр на ймення й по батькові,
Храбрів деяких імення промовчує:
"Ох! Ох!
Знає тайну скоморох!
Як поїхав на війну
Во чужую сторону
Бравий воїн, залишивши
Свою жінку одну,
Бравий воїн, залишивши
Свою жінку одну.
Як приїхав же з боїв
У палати у свої –
А дружко його найближчий
Взяв до шлюбу її,
А дружко його найближчий
Взяв до шлюбу її".
На пиру усі в миру та й примовкнули,
За столом усі кругом та й заслухались,
Поміж себе гомонять, сумніваються:
"Він співає не по-скоморошачи.
Він же грає по-богатирському".
Мовить і княгиня новошлюбная:
"Як же грав такою грою попередній мій муж,
Як співав же таким співом перший мій чоловік
Молодий Добринечко Микитович".
Каже Володимир стольнокиївський:
"Ах удалая скоморошино!
Маєш хист до гри неабиякий,
Маєш хист до співу неабиякий.
Тож спускайся тепер з пічки-запічка
Та сідай-но з нами за дубовий стіл.
Дам тобі три місця я до вибору:
Перве місце – хоч біля мене,
Друге місце – хоч проти мене,
Третє місце – куди хочеш сам,
Куди хочеш сам, куди зволиш сам".
Не сіда скоморошина поруч із князем, ні,
Не сідає і навпроти князя, ні,
Сів навпроти княгині новошлюбної,
Напроти Анастасії Микулівни.
Та ще й мовить при тім дерзкий скоморошина:
"Ай ти, сонечку князю Володимире!
Благослови-но мені ти тепер
Чарку зелен вина налить,
Піднести, кому сам я задумаю,
Кому задумаю, кому зволю вже".
Каже Володимир стольнокиївський:
"Ай же ти, удала скоморошино!
Як для тебе вже тут вільна воленька,
Що задумаєш, те й чини вже тепер".
Наливав удала скоморошина
Повну чару зелен вина,
Опускав на дно перстень свій золотий
Та підносив княгині новопошлюбленій:
"Ах же ти, молодая, княгинечко!
Випий-но ти від нас чару зелен вина".
Молода, Настасія Микулівна
Брала чару ту в білії ручки свої,
До солодких підносила вустоньок.
Каже їй удалий скоморошина:
"Хочеш бачить добра –
Допивай все до дна,
Не доп'єш до дна –
Не побачиш добра".
Молода ж, Анастасія Микулівна
Випивала чарочку до денечка,
Аж до вустоньок її до солодких
Прикотився той перстень із золота –
І впізнала в нім перстень вона, що то ним
В церкві Божій із Добриком обручалася.
Поклонилася князю і мовить отак:
"Ой ти, сонечку Володимире стольнокиївський!
Та ж не той мені муж, котрий поруч мене,
А лиш той мені муж, котрий проти мене".
Виходила геть з-за стола з-за дубового,
Впала чоловікові до ніг, до стіп:
"Ти прости мені, прости, мій владароньку,
Ся вина по жіночій неволі однак,
Що наказу твого не послухалась –
За Олексу Поповича заміж пішла.
Не охотою йду я, не честію,
Силоміць беруть м'я та неволею,
Нахвалялися в келії зстарити".
Так рече от Добриня Микитич на се:
"Не дивуюсь я рішенню сьому жіночому,
Жінка всякого стану – душа підневільная;
А дивуюся братцю своєму названому:
Від живого мужа забирає жону;
А по-друге, дивуюся князеві-сонечку
Із княгинею його із Опраксією:
Я за них із Батигою в полі ратився,
Всі очистив дороги їм прямоїжджії,
Простояв на заставі дванадцять літ,
А вони мою жінку законную
Від живого мужа іншому сватають:
Самі грішать та іншим велять".
Князь із княгинею засоромились,
Утопили очі в цегляний у діл,
Попів син же Олексій Леонтійович
Впав Добрині до ніг, до стіп:
"Ти прости, прости мені, названий братку мій,
Що сідав я до твоєї дружиноньки
До Настасії до Микулівни!"
"Ай же ж ти, названий братку мій,
Попів сину Олексію Леонтійовичу!
Хай тобі ту вину Господь простить.
Другої ж вини не прощу тобі,
Що привіз ти вісточку з поля чистого,
Невеселу вісточку, нерадісну –
Мов, Добриня убитий, під верболозами,
Під верболозами, у ковил-траві.
Ти сльозив очі неньки моєї, матінки,
Ти скорбив її лиця старечії,
Як же тяжко по синові плакала!..
Отакої вини – не прощу тобі!"
Ухопив він Олексу за русі кучері,
Його держить одною рукою,
В другій рученці – гуслі із явора.
Взявся він по гридні столовій походжувати,
За русії кучері поводжувати,
Дзвінкими гуслями пошановувати.
Став Олекса кричати-охати,
Та від бухання не чутно й охання.
На заручинах був Самсон Самійлович,
Брав Добриню за плечі могучії,
Проговорював такії до нього слова:
"Не убий хоч його, Добринечку,
Не бери на душу тяжкого гріха".
Відпустив Добриня братця із білих рук,
Брав за правую ручку Настю-жону,
Цілував в уста у солодкії
Та повів у палати свої білокамінні.
Дивиться старенька Афимія Олександрівна –
То не зіронька рожевая зарум'янилась,
То не звіздоньки частії розсипалися,
Світлий місяць у горниці тьму розвіює,
Красне сонечко в горниці тьму розсвічує!
Олексій же Попович у князя на учті все
То покрикує, то поохує.
Стільки лиш він тоді і жонатий був,
Стільки лиш він тоді із жоною був.
Билина двадцята
Олексій Попович одружується
Браття хваляться сестрою.