Через тебе влада керувати не може.
Коли тебе будять, то завжди саме в цю мить страшенно хочеться спати. Я дриґнув ногою, накинув ковдру на голову і пробубонів сонно:
— Не займайте, діду! Я сплю... Я спати хочу... Але дідова рука безжально стягла з мене ковдру:
— Вставай! Ну! Кажу ж, до телефону тебе у сільраду кличуть. Швиденько, ну!
Я миттю підхопився й сів на ліжку, кліпаючи очима:
— Га? Що? Хто?
— Та хто ж його зна! Чоловік якийсь. Із Дідівщини дзвонить. Бач, знадобився ти йому з самого ранку. Може, вже щось накоїв, га? Біжи мерщій, бо сільрадівський телефон займаєш.
Я вскочив у штани і вилетів на вулицю.
Щодуху, наче за мною гнався скажений собака, за лічені секунди пролопотів вулицею від нашої хати до сільради.
Влетів у сільраду і зопалу пробіг повз телефон аж до другої кімнати.
— Стій! Куди ти? — весело загукав до мене секретар сільради Спиридон Халабуда. — Поганяй назад! Отут-о!
Я обома руками схопив трубку, притиснув до вуха і гукнув щосили:
— Алло!
— Драстуй! — почув я у трубці басовитий чоловічий голос— Слухай уважно! Якщо питатимуть, хто дзвонив, скажеш — інспектор райвно Федорищенко. Просив під'їхати у Дідівщину. Він розслідує справу про бійку на стадіоні тридцятого червня. Хоче уточнити деякі факти. Чому з тобою? Бо знає і поважає твою маму-депутата і вважає, що син такої матері скаже все чесно і об'єктивно. Зрозумів? Запам'ятав? Федорищенко. Інспектор райвно.
— Ага. Ясно. Ясно, товаришу Федорищенко, — сказав я, зиркнувши на Халабуду, який аж рота від цікавості роззявив, дивлячись на мене. Такого й справді не бувало, щоб у сільраду до телефону викликали учня, хлопчину.
— Тепер слухай, — вів далі басовитий голос (він говорив повільно, чітко вимовляючи кожне слово). — Вчора ти не зміг дістати інструкцію. Ми це знаємо. Але не переживай. У цьому не твоя вина, а наша. У зв'язку з обставинами операція на один-два дні відкладається. Стеж за щоглою біля школи. Коли на щоглі з'явиться білий прапорець, у той день о дев'ятнадцятій нуль-нуль підеш до амбразури за інструкцією. Ясно?
— Ясно! Ясно! — тепла хвиля радості прокотилася по всьому моєму тілу і хлюпнула-залоскотала під горлом. Отже, не відхилили, не забракували мене, а просто щось перешкодило! І так мені не хотілося вішати зараз трубку, так хотілося ще поговорити, спитати щось.
— Слухайте! — І голос у мене зірвався. — Слухайте, а... а... — я не знав, що сказати, — а... а... а як вас по батькові?
— Бо — він затнувся і раптом розсміявсь. — От! Я й сам не знаю, як ім'я та по батькові того Федорищенка, да. А нащо тобі? Обійдеться й так.
Я розгубився. Халабуда не спускав з мене очей і прислухався до кожного слова. Я зрозумів, що впоров дурницю. Треба було виплутуватися.
— Ага, спасибі, тепер знатиму, — сказав я, удаючи перед Халабудою, ніби дістав відповідь на своє запитання.
Той, на тому кінці дроту, все зрозумів.
— Молоток, — сказав він. — Ну, добре. Тоді все. А в Дідівщину таки з'їздь на півгодинки, щоб не викликати підозри. Ну, бувай здоров!
— Ага, зараз поїду. До побачення, — я поклав трубку. В голові у мене якось дивно гуло й дзвеніло.
— Що за Федорищенко? — одразу спитав Халабуда.
— Інспектор райвно. Просив приїхати у Дідівщину. Він розслідує справу про бійку на стадіоні тридцятого червня. Хоче уточнити деякі факти.
— А-а... я його, здається, знаю, — поважно прогугнявив Халабуда. — Точно. Знаю. Федорищенко. Знаю...
Спиридон Халабуда любив похизуватися своїм особистим знайомством з керівними працівниками району. І хоч з виразу Халабудиного обличчя було видно, що Федорищенка він таки не знає, я стривожився — а що, як він десь чув його ім'я та по батькові і зараз мене спитає. І я, удавши, ніби мені треба поспішати, швиденько попрощався й побіг.
Дідові я сказав слово в слово те, що й Халабуді, і, не поснідавши навіть, а випивши тільки склянку молока, сів на велосипед і поїхав.
Виїжджаючи, я скоса зазирнув через тин до Павлуші. Він сидів на землі серед двору, похмурий і злий, перед велосипедом, що стояв догори колесами, і крутив рукою педаль. Заднє колесо раз у раз чиркало об раму "Вось-мьорка!"
"Мабуть, вони перевірили його вчора і переконалися, що він не кращий за мене, — подумав я. — І вирішили повернутися до моєї кандидатури".
Мені стало жаль Павлушу Але що ж я міг зробити? А може, він взагалі не туди їхав... А куди? Хто його зна. Може, просто катався... Коли я не можу знайти відповідь на якесь запитання, просто відкидаю його і починаю думати про щось інше. Такий уже в мене характер.
А густий голос у того дядька по телефону? По голосу не менше як полковник. А може, й генерал. І говорить так розважливо, солідно. І поінформованість цілковита. Все продумано. Інспектор райвно. Бійка на стадіоні.
Я виїхав на околицю і саме проїздив стадіон. То, власне, був не зовсім стадіон, а просто шмат поля, ворота з двох боків (без сітки, звичайно). І по боках в один ряд вкопані криві, кострубаті лавиці,
На всьому полі, а особливо біля воріт, трава була геть вибита, витолочена, і під час гри здіймалася іноді така курява, що не було видно м'яча.
Тридцятого червня цього року тут відбулася товариська зустріч з футболу між командами класу "Г" — васюківською "Ракетою" і дідівщинським "Космосом". Команди були шкільні, грали старшокласники. У нас на воротях стояв Бардадим, центр-форвардом був Вовка Маруня, наш васюківський Бишовець, який хоч учився лише у восьмому класі і тілом був щуплявий, але обводив здорованів-десятикласників, "як мальчиків" (за висловом діда Салимона).
Матч проходив у запеклій боротьбі. За п'ятнадцять хвилин до кінця рахунок був двадцять три — вісімнадцять на користь дідівщинського "Космосу". Стадіон шаленів. Болільники галасували, як бики на ревищі. Серед наших особливо завзятущими були дід Салимон і баба Маруся, наша шкільна прибиральниця. Дід Салимон не змовкав ні на хвилину, підбурюючи гравців на активні дії:
— Вовко, давай, давай, давай! Ванько, пасуй Гриць-кові! Головою, головою! А, щоб ти луснув! Чого ж ти оддав м'яча, недотепо. Бий, Вовко, бий!..
А баба Маруся весь час стиха бубоніла:
— Господи милосердний! Боже праведний! Зроби так, щоб наші забили гола! Господи милосердний! Боже праведний! Зроби так, щоб наші забили гола!
І коли наші таки забивали гола, вона вигукувала писклявим голосом:
— Штука! — І хрестилася.
За п'ятнадцять хвилин до кінця Вовка Маруня прорвався з м'ячем до воріт і вже був би вклеїв у дев'ятку, але захисник "Космосу", здоровий бугай Роман Гепа (двоюрідний брат того Гепи, що пішов учитися на попа) підчепив його ногою, і Вовка заорав носом. І суддя, дідівщинський кіномеханік Ярешко Бриль, замість того, щоб призначити пенальті, призначив кутовий. Мовляв, Гепа діяв правильно, тільки вибив на кутовий, а Маруня, мовляв, сам упав.
Що тут зчинилося! Наші болільники так несамовито загорлали, засвистіли, заверещали, наче настав кінець світу.
— Суддю — на мило! Шкуру — на барабан! — кричав аж лопався дід Салимон.
— Пенальті! Пенальті, побий тебе вража сила! — верещала баба Маруся.
Але суддя не звернув на той рейвах аніякісінької уваги. Такий уже футбольний закон — на полі суддя повновладний господар. Після гри можете опротестовувати його дії скільки хочете, а під час гри його слово святе.
Зціпивши зуби, Вовка Маруня подав кутовий і від знервування невдало — м'яч полетів в аут.
Проте за хвилину м'яч знову попав до Маруні, і він знову прорвався до воріт. Але Гепа, бачачи, що суддя крізь пальці дивиться на його порушення, тепер уже зумисне перечепив Маруню, і той знову заорав носом. І тут Маруня не стерпів (він був дуже гарячий), підхопився і, незважаючи на те, що ледь сягав Гепі до підборіддя, заліпив йому по пиці. Гепа хвицьнув ногою, і Маруня кубцем покотився по землі. Тоді до Гепи підскочив наш лівий крайній Юрко Загубенко і врізав йому під дихало. І почалося...
Поки глядачі опам'ятались і кинулися розбороняти, наша "Ракета" встигла збити дідівщинський "Космос", що називається, на кислицю. Один наш Бардадим міг завиграшки відлупцювати принаймні п'ятьох їхніх форвар дів. А двадцять три пропущених голи ще подесятерили Бардадимові сили. Ледве розтягли.
— Оце так товариська зустріч, — сказав дід Салимон. — Другу таку товариську зустріч доведеться, мабуть, проводити просто на кладовищі.
— Це ще, понімаєте, нічого, — сказав Павлушин тато. — Це ще дрібниці. А от між Сальвадором і Гондурасом через футбольний матч справжня війна була виникла. Стотисячні, понімаєте, армії між собою билися. Артилерія, літаки, танки... Оце, понімаєте, болільники...
Особисто я був задоволений, що Бардадим устиг заодно надавати потиличників ще й судді. Щоб знав, як підсуджувати своїм.
Отакий-то був матч тридцятого червня.
Чесно кажучи, було що розслідувати.
Я заїхав у Дідівщину і звернув прямо до сільмагу. Купив у сільмазі льодяників фігурних на паличках, покрутився трохи і рушив назад. Настрій у мене був прекрасний. Незважаючи навіть на те, що погода була погана, збиралося на дощ.
На вишці над лісом майорів червоний прапор. Отже, навчання ще тривають.
Під'їхавши до села, я знов-таки, як і вчора, звернув на стежку, що вела поза городами, повз садок Галини Сидорівни. Мені кортіло глянути, що воно там таке — чи нема якихось слідів учорашнього чолов'яги. А може, він ще потім уночі приходив?
Коло вчительчиного садка я зліз із велосипеда, поклав його на землю і крадькома, як справжній детектив, пішов, роздивляючись на всі боки. Стежку у двох місцях перетинали сліди здоровенницьких, не менше як сорок п'ятий номер, чобіт. Вони чітко відбилися на вогкій землі. Одні сліди були повернуті носаками до саду, другі — навпаки, до поля. Оце він ішов, а це він повертався.
Біля кущів малини, де він ховався, трава була прим'ята і лежав мокрий недокурок сигарети з фільтром. Я підняв. Сигарету було дуже мало надкурено і загашено об землю. Марка — "Столичні".
Шерлокові Холмсу одного цього недокурка і цих слідів було б досить, щоб знати все. Але я не був Шерлоком Холмсом. Я міг сказати лише те, що чолов'яга — курець (бо недокурок!) і що в нього великі ноги (бо це було видно зі слідів). Більше я не міг сказати нічого. Хіба лише, що сигарети він купував не в нашому сільмазі, бо в нашому "Столичних" не було.