— Кiнокамеру б сюди, га? Треба буде пiдказати режисеровi. Де ще можна знайти такi природнi декорацiї для пригодницького фiльму?
Вiн говорив ще щось, але я вже не чув, що саме. Справа в тому, що стрiмкими були лише вершини скель. Але десь до середини на них можна було пiднiматися по терасах, за якими виднiлися гладкi кам'янi брили. Так от, глянувши на одну з брил, я раптом завмер вiд несподiванки. Менi здалося, що трiщини поєднуються мiж собою так, що нагадують малюнок. Принаймнi, я досить виразно бачив велику, майже в натуральну величину, людську постать. У руцi "людини" був спис. А поруч — щось схоже чи то на ведмедя, чи на дикого кабана...
Вражений цим вiдкриттям, я оглянувся на Ореста, який стояв позад мене, i побачив, що вiн теж уважно придивляється до плити, лiворуч моєї, на якiй теж вимальовувався звiр, здається, тигр.
— I там — теж?.. — встиг запитати я, та, не дослухавши мого запитання, Орест закричав:
— Романе, дивись, наскельнi малюнки!
— Де? — схаменувся Роман, вiдриваючи погляд вiд вежоподiбної вершини скелi. А потiм, уважно придивившись до обох малюнкiв, мовчки подався помiж камiнням далi. Ми за ним. I незабаром переконалися, що майже на кожнiй плитi, якими "облицьовано" Долину Драконiв, створено якийсь малюнок: людськi постатi, оленi, змiї, якi дуже нагадували драконiв... Задивившись на один з малюнкiв, я мало не наступив на справжню живу змiю, що шмигнула мiж камiння з-пiд моїх нiг. Але навiть не злякався — так був захоплений видовищем, яке вiдкривалося тут.
— Хлопцi, та тут картинна галерея! — вигукнув Роман, коли ми нарештi оглянули все, що тiльки могли. Деякi малюнки були на плитах, розташованих над верхнiми терасами. I, щоб розгледiти їх, треба було пiднiматися туди. Але ми не мали часу. Та й навiщо? Досить того, що ми вже побачили.
— Хто ж їх малював? — задумливо мовив Орест.
— I навiщо? — докинув я.
— Ну, навiщо — зрозумiло, — вiдповiв Роман. — Тут жив художник, який не мiг не малювати.
— А де ж вiн жив? У Долинi Драконiв?
— Можливо. Або в печерi.
— I все життя малював?
— Мабуть... — стенув плечима Роман. — За день-два все це не змалюєш.
— А хто ж його годував, одягав?
— Молодець, — похвалив мене Чорногора. — Ставити запитання ти вже навчився. Тепер навчися сам вiдповiдати на них. Ти ж чув легенду, яку розповiв нам Вiчний Мисливець. Тепер бачиш, що в нiй є дещо вiд правди.
Я одразу зрозумiв свою помилку i замовк. А що мовчати тут було дуже важко, то я не стримався i похвалився:
— А я здогадуюсь, хто це малював.
Роман i Орест зацiкавлено глянули на мене.
— Нiякого мисливця Уйчана тут не було. Цi малюнки залишив сам шаман. Усi вважали, що вiн якийсь там святий, умiє замовляти хвороби i задобрювати духiв. А насправдi вiн просто дурив їх. I любив тiльки малювання. А нiкого не пускав сюди, щоб не викрили, не дiзналися, чим вiн займається. Для того й вигадав баєчку про Велику Кiшку, яка нiбито вбиває кожного, хто без дозволу проникає в його володiння.
— А скелети бiля отвору? — менi здалося, що Чорногора запитав це цiлком серйозно, i був вдячний йому, що не висмiяв моє фантазування. Але й пояснити тих скелетiв я не мiг.
— Просто померло кiлька людей... — невпевнено вiдповiв я.
— Можливо... Та й що це я? Пробач. Я не мав права ставити тобi запитання, на яке навряд чи здатна вiдповiсти вся Академiя наук.
Не знаю, як кому, але менi й самому страшенно не хотiлося, щоб усе пояснювалося так просто. Нi, тут повинна бути ще якась таємниця. Щось таке, схоже на "Бермудський трикутник" чи "лiтаючу тарiлку". Справдi-бо: Шаманська печера, Долина Драконiв, малюнки, черепи... У мене голова йшла обертом... Бредучи назад, до входу в печеру, я вже уявляв собi, як жорстокий шаман-художник розмальовував цi скелi, щоб задобрювати духiв, а потiм страчував кожного, хто намагався проникнути у пiдземелля i в долину. Чи, може, художником був таки не шаман? А, як мовиться у легендi, мисливець-нанаєць, що усе життя мрiяв присвятити малюванню? Дiзнавшись про це, рiд шамана заманив його до цiєї долини i тримав тут, як в'язня. А всiх, хто хотiв врятувати його, карав. Та що там казати?! Фантазiї менi нiколи не бракувало. Отож, зараз я мiг висунути ще з десяток найнеймовiрнiших теорiй щодо походження цих велетенських малюнкiв. Але як дiзнатися, котра з них близька до iстини?
20
Коли ми повернулися до головної печери, яку я назвав про себе Печерою Скелетiв, Чингiс i Вiчний Мисливець усе ще стояли пiд кам'яним дашком з рушницями напоготовi. I як тiльки у них вистачало терпiння чатувати тут стiльки часу? Я, напевне, не витримав би й десяти хвилин.
— Ну, що ви тут уполювали, мисливцi? — весело запитав їх Чорногора, виходячи на освiтлений сонцем виямок та оглядаючи стiни кам'яного колодязя.
— Тихiше говори, — пошепки мовив йому Вiчний Мисливець. — Там — Велика Кiшка.
— Кiшку ми як-небудь переживемо, — розсмiявся Роман. — А от долину, яку ми вiдкрили...
Доказати вiн не встиг. Звiдкись iз вершини колодязя долинув до нас дивний, схожий на приглушений рев дикого звiра, звук i посипався пiсок. Тiєї ж митi Вiчний Мисливець з дивовижною спритнiстю кинувся до Романа, вiдштовхнув його плечем убiк, вистрiлив i вiдскочив пiд дашок. Слiдом за ним вистрiлив Чингiс. А ще через мить посипалося дрiбне камiння i на освiтлене коло печери упала важка туша звiра, чимось схожого на велетенську кiшку.
Кiлька хвилин ми занiмiло дивилися на неї.
— Я ж казав! — першим опам'ятався Чингiс. — Я ж казав, що там — Велика Кiшка! А ви не вiрили.
— Так, це рись, — кивнув Орест, нахиляючись над забитим хижаком. — Мiй батько — лiсник, i я не раз ходив з ним на полювання. Правда, таких велетенських бачити не доводилось.
Ми оточили Велику Кiшку i мовчки розглядали її. Менi хотiлося, щоб Вiчний Мисливець розповiв щось про цього хижака. Одначе вiн мовчав. А розпитувати його зараз, коли всi такi збудженi, було якось незручно.
— Дякую, ви вчасно вистрiлили, — похитав головою Роман, пiднiмаючи носком черевика широчезну лапу рисi з товстими гострими кiгтями. Мисливець є мисливець, тут менi треба повчитися. Страшно подумати, що було б, якби ця "кицька" кинулася на мене з такої висоти.
— У тайзi нема звiра пiдступнiшого, — спокiйно погодився старий, закинувши рушницю за плече i видобуваючи з кишенi куртки свою задимлену люльку. — Тигр, ведмiдь, кабан — нападають вiдкрито. Тут уже — хто спритнiший. А рись вистежує, причаївшись на гiлцi. Або на скелi. I нападає завжди ззаду, зi спини.
— То, може, це i є Велика Кiшка, про яку говориться у легендi? — подаю свiй голос.
— Що ж, по-твоєму, вона живе тут триста рокiв? — усмiхнувся Чингiс.
— Валера має рацiю, — заступився за мене Вiчний Мисливець. Напевне, Велика Кiшка оселилася у печерi, що є в цiй кам'янiй стiнi, давно. Старi кiшки здихають. Але лишаються молодi. I так упродовж вiкiв. Отож, можна вважати, що це є ота Велика Кiшка з легенди. А кiстки — вiд тих, що загинули вiд її пазурiв. Втiм, навряд чи ми дiзнаємося, хто i як тут загинув. I чи сталося це з вини жорстокої родини шаманiв, чи iз звичайної необережностi.
* * *
Перехiд назад до печери, в якiй розклав вогнище Вiчний Мисливець, здався менi тепер коротшим. Йти було зовсiм не страшно. Але не полишало вiдчуття, що ми повертаємося у нашi часи iз якихось давнiх вiкiв. Iз самої легенди.
Ось нарештi й остання печера. Ми з Чингiсом майже вибiгаємо з неї, щоб якомога швидше опинитися на схилi ущелини, побачити яскраве i тепле надобiднє сонце, послухати спiв пташок i просто помилуватися небом.
Пiднявшись на вершину хребта, ми звернули увагу на невисокi зубчатi скелi неподалiк, i здогадалися, що Долина Драконiв i кам'яний колодязь iз лiгвом Великої Кiшки знаходиться десь там, за тими скелями, що здавалися неприступними. Одначе й дертися на них нiхто з нас не мав уже нiякого бажання.
— А чому ти не подивився на Долину Драконiв? — запитав я Чингiса. — Там було дуже цiкаво.
— Не хотiв затримувати вас. Але нiчого, я ще встигну побувати там. Головне — що я вистежив Велику Кiшку. I полював на неї. Розумiєш, сам, уперше в життi!..
Так, тепер я його розумiв. I був вдячний Чингiсовi, що розповiв менi про Шаманську печеру. Я сказав про це Чингiсовi i, скiльки дозволяла стежка, ми йшли собi обiйнявшись. Як давнi друзi. У мене й справдi з'явилося тут чимало щирих друзiв. Повернувшись додому, я напевне, довго згадуватиму їх усiх. I сумуватиму.
Уже спускаючись у долину, де на нас чекав тягач, я почув цiкаву розмову, що вiдбувалася мiж Вiчним Мисливцем i Романом Чорногорою.
— От скажiть: ви знали про iснування цiєї печери. I про Долину Драконiв — теж. Чому ж нiколи не побували в нiй? Та й зараз не навiдалися туди.
— I, можливо, нiколи й не навiдаюся, — стримано вiдповiв Аян Курун.
— Чому?
— Тому що майже всi легенди, якi розповiдав менi батько i якi розповiдаю тепер своєму внуковi Чингiсу я — про цю печеру. I менi не хочеться, щоб легенди вмирали разом зi мною. Коли побачиш щось на власнi очi, — воно стає звичайним i буденним. I легенди розвiються, як дим вiд вогнища. А вони повиннi жити...
21
Десь через годину, попрощавшись в Еймонi з Вiчним Мисливцем, ми дiсталися Нордана. Чингiс теж поїхав з нами, сказавши, що залишиться ночувати у тiтки. Я дуже зрадiв такому рiшенню, тому що хотiв побути з ним якомога довше.
— Ну, чим похвалитеся, мандрiвники? — поцiкавився батько, зустрiвши нас ще на околицi селища.
Ми всi четверо вийшли з тягача i навперебiй почали розповiдати йому про свої пригоди. Найбiльше старався я. Але те, про що я розповiдав, здавалося батьковi настiльки неймовiрним, що вiн увесь час поглядав то на Романа, то на Ореста. I тi змушенi були пiдтверджувати, що все це правда. Та все одно, коли я закiнчив, вiн ще раз глянув спочатку на Ореста, потiм на Чорногору, i здивовано перепитав:
— Невже все так i було?
— Нi слова вигадки, — приклав руку до грудей Роман Чорногора. — Ви ж знаєте: я не належу до фантазерiв. Але розповiв би те ж саме. До того ж маємо докази: цi фiгурки. — I вiн показав свiй "трофей", а ми з Орестом — свої.
— Це добре, — буркнув батько, оглядаючи їх. — Не люблю фантазувань. — I хитрувато зиркнув на мене. — Але фiгурки — ось вони. I якщо все, що ви розповiли, правда — треба негайно повiдомити вчених.
— Найкраще — написати листа спiвробiтникам краєзнавчого музею, — порадив Орест.