Доступ сюди мали десятки зо три осіб, але більшість з них зараз стирчить у дверях й лоскоче нерви розкішним видовищем. Меншість, у вигляді тих, кому біля дверей місця не вистачило, № в кого нерви слабкі, нервово палить в кінці коридору, під табличкою "Не палити!". "Не", ясна річ, густо замальовано олівцем. І не полінувався ж хтось.
Збрехав. Палить не меншість, №, так би мовити, середульшість, бо справжня меншість лежить переді мною з тубусом у скроні.
Ще одна представниця меншості опинилась ближче до вибуху. Гола. Гола-голісінька, ніби вони тут не фізичні досліди зібрались проводити, № влаштували оргію. Перший-ліпший журналіст так би й подумав, але хто мав справу з вибухами, звісно, покрутив би пальцем в районі скроні. Бо часто й густо перше, що роблять вибухи — здирають одяг. Весь — не розрізняючи, плащ воно чи білизна.
За інших обставин видовище мене б зацікавило, але крім одягу вибухи ще обпалюють шкіру, шматують обличчя та ламають кінцівки. № викручують їх під такими кутами, що зовсім не до еротики. № й взагалі відривають, й тоді не до еротики стає вже надовго.
№ от ще одного персонажу — нема.
Що автоматично викликає певні... ну, скажімо так, ще не підозри, але вже щось на них дуже схоже.
Тим більше, що директор, науковий керівник, головний менеджер, чи як він тут у них зветься, кольором обличчя схожий на медичний халат, вже кілька разів пояснив, що вибухових речовин в лабораторії не було, дослідів пов'язаних з вибухами, не проводилось, все обладнання — сімдесятих років народження, працює, відповідно, тих самих років не перший десяток, небезпеки для навколишнього середовища не являє, № для людини — ну, хіба що як осьо сюди голову встромити. Саме щоб запобігти таким випадкам, на дверях встановлено кодовий замок й доступ сюди лише після відповідного доступу та інструктажу з техніки безпеки. Під розпис у журналі, звісно, ось він журнал.
Дуже хочеться запропонувати пану директору згорнути журнал у трубочку й засунути собі... ні, не залізе. Та й із скручуванням будуть проблеми, бо журнал теж родом із сімдесятих — товстий радянський журнал із картонною палітуркою.
І замок родом із сімдесятих, коли партійні та комсомольські органи кожного дня нагадували, що до комунізму залишилося зовсім трохи, тож замки мають бути символічні. Інші органи з тим не згоджувались, але партійні на той час були зверху.
Коротше кажучи, мені на те, щоб код підібрати, знадобилося б хвилин п'ять, № місцеві, певен, усі його знали.
Значить, версію про нещасний випадок можна відкинути.
Значить, хтось тут робив щось таке, що торохнуло.
Значить, після того, як воно несподівано для нього торохнуло, зібрав манатки й кинувся навтьоки.
Питання — № що тут можна робити?
Наукові відкриття? Не смішіть. Наукові відкриття робляться на коллайдері — двадцять сім кілометрів чистого вакууму. № трохи меншому, але хоча б метрів двісті. № на "Хабблі". В діаметрі лише півтора метри, але на орбіті, № це, я вас скажу, краще, аніж десять метрів тут, унизу. №, в крайньому випадку, на центрифузі й електронному мікроскопі, та ще й після кількох годин роботи якогось суперкомпа... — ну, кому треба, той зрозумів, № кому неясно, то хай Донцову читає, його рівень.
Наркоту гнати? Навряд чи. Все таки лабораторія фізична, № не хімічна, колби-реторти тут недоречні, й перегінні куби, мабуть, теж.
Що залишається? № залишається ось що.
На покрученому шматку металу й справді залишився жовтий трикутник з чорним павучком всередині. Ви його, мабуть, бачили. Всі його бачили, бо мало зараз людей, яким ніколи не робили флюорографію № рентген.
№ якщо трикутник без павучка – то, мабуть, теж бачили. Кажуть, що так позначають еротику на телевізії. Сам я, щоправда, якось телевізором мало цікавлюсь, але від когось чув.
До біса еротику, й телевізор до біса.
— № що, — якомога недбаліше запитав я. — У склад обладнання входять якісь дорогоцінні метали? Ну, там золото, срібло... платина всяка?
Директор замислився.
— Одразу сказати не можу... мабуть, що входять. У незначний кількостях, ясна річ. №...
— № радіоактивні? — ще недбаліше перебив я, вже насамперед знаючи відповідь.
І — ви будете сміятися! — не вгадав.
— Ні, — твердо відповів директор. — Тут — ні. За такими речами у нас надзвичайно жорсткий контроль, кожен міліграм на обліку. № що?
Замість відповіді я вказав на трикутник.
— №, — директорові одразу полегшало. — Ну так ясна річ. Це ж все-таки прискорювач. Хай маленький, хай слабенький, але ж прискорювач. Ви знаєте, що таке...
Я знав. Наукова братія про нас невисокої думки, але, знаєте, що я скажу — ми про неї також. Вони думають, що ми дурні й не розуміємо звичайних речей — наприклад, як працює той же прискорювач.
№ ми цій братії дякуємо ти же самим. Вважаємо, що вони прості, як малюки зі старшої дитсадкової групи, й не тямлять звичайних речей. Як, наприклад, тої, що зрозуміти людину значно важче, аніж прискорювач.
№ прискорювач — тьху. Плюємо у нього пучкою електронів, хапаємо їх електромагнітним полем й тягнемо в бік мішені. Якщо влучили — дивимося, що з цього вийшло. Не влучити важко, тому дивимося кожного разу. Й кожного разу кількасот атомів мішені стають як та наречена з анекдоту — трішки вагітною. Тільки народжують вони не дитинку, № два протони з двома нейтронами вкупі. Купа чомусь не хоче лишатись на місці, й летить, № оскільки таких куп народжується за один раз багато, то зветься все це не чим-небудь, № гарним терміном — альфа-випромінювання. Є й інше, але то для нас несуттєво.
Летить альфа, якщо чесно, нешвидко та недалеко. У повітрі — на кілька сантиметрів. Метал, одяг, ба, навіть аркуш паперу для нього — непереборний бар'єр. Здавалося б — чого такого боятись, але кому треба, той знає — альфа значно страшніші за бету і навіть за гамму. За ту саму гамму, що проходить десятки кілометрів в повітрі, родить променеву хворобу, лисини й імпотенцію.
Чому? № тому, що гамма пройде — й може пошкодити ядро клітини, № може й ні. Може зруйнувати його, № може лише трохи налякати.
Альфа ж буквально розриває ядро на клоччя й клітина гине. Швидко й безболісно. Дози альфа-радіації міряють не в рентгенах, й дози ті, я вам скажу, дуже малі.
Одному невдалому шпигуну вистачило буквально кількох міліграмів.
Стоп. Я сказав — безболісно? Збрехав. Литвиненко конав мало не тиждень, страшенно мучився, блював та мочився кров'ю, втратив усе волосся на тілі й осліп. Так що болісно. Болісно й фізично, й морально, бо антидоту нема. Хто отримав всередину джерело альфи, той вже не вилікується.
Як же його отримати, те джерело? Дуже просто. Можна в чайок — це якщо акція, так би мовити, хірургічна, проти однієї людини. Чайок, щоправда, можна не пити. Й воду з крану теж, якщо встигнемо народ попередити. Але можна засіяти, скажімо, велике місто, розпилити активну речовину у повітрі — № не дихати люди не зможуть.
№ розпилити гидоту легко, не треба навіть літак піднімати — заліз лишень на вісімнадцятиповерхівку, став на підвітряний бік й витрусив. Багато не треба, пакунок можна у сумці тягати. Вражено буде кілька десятків, ну, може, кілька сотень, але радіофобія страшніша за радіацію. Буде такееееее…
Втім, можна й літак. Півтори сотні баксів — й послужливий льотчик покатає над містом. Й потім не признається, що катав — бо воно йому треба?
За радянських часів було кілька експериментів щодо розсіювання активного пилу з бомбардувальників та ракет. Теж гуманно, нічого не скажеш. Один пуск — й цілий штат стає непридатним для мешкання. №, скажімо, вся Німеччина.
Щоправда, розрахунки ворожих ракетних шахт та мобільних установок встигнуть подякувати, але кому з того легше?
Мабуть, директорові (чи як його там) думки теж рухалися таким самим шляхом, бо він зблід ще більше й став дуже схожим на халат у першокласній дорогій кліниці — білий, аж начебто накрохмалений. Кажуть, щоправда, ніби в цивільних закладах білого вже не носять… давно я не був у цивільних закладах.
До біса заклади, й халати до біса.
— Мені потрібна особова справа на зниклого працівника лабораторії, — сказав я. — Його друковані праці. Бухгалтерські документи, де він хоч якось згадується. Профспілкові... коротше, все, що є. Якомога швидше. Все, що знайдеться, передавайте моєму помічникові одразу, не чекайте, поки збереться велика купа.
Ім'я. Прізвище. По батькові. Рік народження. Місце народження.
З фотокартки на мене дивися симпатичний дядько, приблизно мого віку й — будете сміятись! — земляк. Втім, останнє не дивно. Подніпрянщина, сама її середина. Етнічний центр України, колиска десятків письменників, композиторів і науковців. Щоправда, всі чомусь драпали в Харків та Київ, № й ще далі. От і я драпонув, і хто скаже, що моя робота дурніша за створення опери, нехай сам спробує. Гарантує — думка одразу зміниться.
Але мені від того не легше.
Навчався. Школа, інститут. З другого курсу ще й працював одразу у двох конторах — це ж треба. Навіщо? Стипендію ж мав, і батьки, допомагали. Що там у нас про батьків? Нормальні батьки, хороші навіть. То навіщо? Мабуть, подобалося. № ранній потяг до самостійності, кишенькові гроші — хай як символ, як знак того, що можеш. № може, й не кишенькові.
Точніше, що можу — бо я такий самий.
Армія. Так, був Афган і гребли усіх, і мене теж, до речі.
Звільнення, відновлення в інституті. Буремні дев'яності, але знаєте, що я скажу? Не такі вже й погані часи. Хоча наука, звісно, пішла до бука, практично вся. Перестала бути затишною бухтою; стабільною получкою, значно більшою за пролетарську; дисертаціями-компіляціями та пустопорожніми докторськими; надбавками за друковані нісенітниці. Лишилися хіба що фанатики та невдахи... № в тих і в тих, буває, прокидається бажання помститися. Всьому світові. За що? За те, що світ не оцінив їх, таких розумних та гарних.
У всіх буває таке бажання, чесно кажу, і в мене самого теж. Це нормально. Ну, майже нормально. Хотіти-то вони, може, хочуть, але ж хто їм дасть?
№ ж тут раптом така можливість! Прискорювач, і практично безконтрольний доступ, замаскований під наукову роботу. Як він там її обізвав? Ага, "До питання про магнітно-ядерний резонанс". Де робота? Нема роботи. Ані на роботі, ні вдома.
І журналу експериментів нема.
Ясна річ, я б теж сліди позамітав.