Миколу Мацьківа, редактора, я не впізнав. Той мав переляканий вигляд, ніби уздрів перед собою покійника. Він кинув слухавку, сказавши: "Я зателефоную вам через декілька хвилин". Зрозумівши все, я, аби не травмувати його, прямо запитав:
— Це правда, що мені казав Славік? Ти не будеш мою газету виводити на плівку?
Мацьків мовчав, ніби це запитання його не стосувалося.
— Та ні, я розумію, — спробував надати я йому допомогу. – Ти прямо скажи, так чи ні, щоб я марно не сподівався, а підшукав собі заміну, де зможу вивести газету на плівку.
— Андрію, ти ж розумна людина. Бачиш, що твориться. Мене в редакції не зрозуміють.
До редактора заскочив його заступник Вадим Дрок. Він був веселий, аж щасливий од подій, що відбувалися навколо.
— О, Андрюха, привіт! – Вадим поручкався зі мною. – Слухай, старий, покайся, закривай к чорту свою газету, підеш до нас працювати, все буде о'кей.
Це було сказано по-дружньому і щиро, але я сприйняв усе вороже:
— Ти що, Господь Бог, щоб я мав перед тобою каятись?
Дрок явно не чекав такої відповіді і, ошелешений, присів на краєчок столу. Та й я не сподівався від себе, що саме ці слова зараз виллються з мене.
— Слухай, Андрію, ти зрозумій усе правильно. – Микола Мацьків приходив до тями. – Ця хвиля скоро зійде, і все буде так, як було. Але зараз не можна дражнити гусей. Не приходь якийсь час сюди, сам розумієш, як тебе сприймають, і можуть сприйняти мене. Я тобі зателефоную, і ми ще поговоримо.
— Я не робив жодних злочинів, — я знову знайшовся що сказати і зрозумів, що більше мені тут не слід затримуватися. – Бажаю творчих успіхів!
Я вийшов, акуратно причинивши за собою двері, ледве стримавшись, аби не грюкнути ними. В коридорі "Дрогославської зорі" юрмились податківці, я привітався зі всіма, але, здається, ніхто не відповів. Того ж дня я зрозумів чому. Ці податківці підтримали помаранчеву революцію – на відміну від тих, хто фактично забарикадувався в приміщенні податкової й під час виборів маніпулював бюлетенями, а особливо відкріпними талонами.
На виході ніс у ніс я зіштовхнувся з Дмитром Бацом, вічним дрогославським революціонером. Ми помітили один одного, у наших поглядах шаленіли блискавиці, але кожний поспішав, а то маленька буря могла би вже здійнятись у стінах "Дрогославської зорі".
18
Дмитро Бац увірвався до кабінету редактора "Дрогославської зорі" й замість "добрийдень" чи "насируматір" визвірився на Миколу:
— Що цей негідник тут робив? Щоб ноги тут його не було! Персоною нон грата оголосити!
Мацьків розумів, що не мав права давати можливість саме так поводитися з собою. Але він також усвідомлював, що кожний його крок повинен бути виваженим. Обережний від природи, він мало не чверть століття проходив у кореспондентах і відповідальних секретарях, хоча вже давно переріс ці посади. Рік тому в результаті тихого двірцевого перевороту в редакції він вознісся на трон редактора, і тепер жодна несподіванка, жоден необачний крок не повинні його з того п'єдесталу скинути. Занадто довго він ішов до цієї посади, аби піддатись емоціям і словесно відшмагати Дмитра Баца, як хлопчиська.
— Послухайте, Дмитре, — Бац був старшим від Мацьківа років на п'ятнадцять, тому Микола завжди йому говорив на "ви". – Ви ж не знаєте, яка тут розмова тільки що відбулася. Я сказав Чернюку, щоб ноги його більше в редакції не було. Ось і Дрок підтвердить.
Заступник редактора ствердно кивнув головою. Усе, звичайно, трішки було не так, і ніхто Андрія з редакції "Дрогославської зорі" категорично не виставляв, але Дрок прийняв гру свого шефа, бо розумів, що зараз, не дивлячись на певні розбіжності у проведенні редакторської політики, треба бути разом. Буде Мацьків редактором – буде Дрок його заступником. Не буде Мацьків редактором – Дрок узагалі може вилетіти з "Дрогославської зорі", ніхто з ним особливо панькатися не буде.
Слова редактора трохи притлумили гарячковість Баца, але він належав до тих людей, котрі, надумавши щось сказати, таки це скажуть, не дивлячись на аргументи й факти.
— Дивись, Миколо, — Бац наступав, хоча говорив уже не так голосно. – Ти під великим знаком питання. Друкував януковицькі агітки.
Микола хотів щось заперечити, але в даній ситуації це було неможливо зробити.
— Лише не патякай мені про свободу слова. – Наступав Бац. — Ти банально гроші на цьому заробляв.
Редактора врятував мобільний телефон, який завібрував на поясі у Баца. Дмитро хутенько підняв його, примружив очі, аби побачити, хто телефонує, гарячково натиснув кнопку виклику, ніби у революційному екстазі відправляв до пращурів увесь Всесвіт, і голосно вигукнув, немовби хотів докричатися до Америки:
— Слухаю!
Увібравши в себе декілька фраз й зрозумівши суть почутого, так само крикнув:
— Вже йду!
Поки ховав мобілку, тоном революційного комісара сказав:
— Зараз починаємо біля податкової. Думаю, дасте правдиву інформацію.
Останнє речення не містило наприкінці знака запитання, а було стверджувальним. Обвівши революційним поглядом редактора та його заступника й у своєму затуманеному мозку зарахувавши їх до контриків, Бац упевнено вийшов із кабінету.
Микола і Вадим переглянулись між собою. Заступник усміхнувся в густі вуса, а редактор мав спантеличений вигляд. Дрок, не зрозумівши погляду шефа, вийшов з кабінету, кинувши на ходу, що йде до податкової й напише про це матеріал, а Мацьків сів за стіл і набрав номер телефону, аби продовжити перервану розмову. Абонент вже знаходився поза зоною досяжності, і редактор зрозумів, що і в обласному центрі напружена ситуація, якщо голова обласної ради, його земляк, з яким він заприятелював відтоді, як став редактором газети, хоча зналися добрих два десятки років, — якщо навіть він змушений вимикати мобільний телефон.
19
— Ти йдеш? – Оля нахилилась і обійняла його. Василь сидів і нічого не бачив у розкритому підручнику, лише відчував на спині її пружні груденята. Тепла хвиля умить накрила усе його тіло.
— А ти? – запитав він і обома руками легенько стиснув її руки.
— Не хочеться, — вона невимушено випросталась, звільнилась з його полону і сіла поруч. – Ідем у бар?
— Я не маю грошей, — після деякої мовчанки чесно зізнався він.
— І що ж ти за кавалер? – з любов'ю запитала вона, не даючи йому ні найменшої можливості образитись. – Я фундую.
— І як це буде виглядати з мого боку? – серйозно запитав він.
— Ніяк. Просто кохана дівчина запросила коханого хлопця в надії, що колись він буде мати гроші і запросить її.
Помовчали. Все ще не дивились один на одного.
— Мені мама не дозволяє з тобою зустрічатись, — тихо сказала Оля і глянула на Василя.
— Це через мого батька? – здогадався він. – А ти?
— Я тебе кохаю і буду кохати вічно. Пішли! – Вона рвучко піднялась і пішла до виходу.
Василь, опустивши голову і раптом змалівши у рості, поплентався за нею. Вони поволі вийшли із приміщення філологічного факультету Дрогославського педагогічного університету. Їх обігнав викладач, який не читав у них лекцій:
— Запізнюєтесь на мітинг, молоді люди!
Дрогослав гудів од революційних подій. Гучномовці у викривленому вигляді доносили все, що відбувалося на площі перед ратушею. Луна відбивалася від будинків і сердець людей – і здіймалась у повітря, до небесної благодаті. Згори все виглядало дрібним і дріб'язковим, не вартим уваги, але якщо це подобається тим, що внизу, нехай бавляться.
Вони йшли мовчки і не тримались за руки як зазвичай.
У кав'ярні "У Наталі" було майже порожньо. Василь піднявся услід за Олею на другий поверх. Вони сіли за улюблений столик у кутку. Тут же підбігла офіціантка у помаранчевому халатику до колін. Оля замовила вина і тістечка.
— У нас з'явився фірмовий напій – помаранчевий сік "У Наталі", хочете? – запитала офіціантка.
Оля запитально глянула на Василя. Той мовчки стенув плечима.
— Давайте, — сказала дівчина.
Після того як Оля сказала про маму, їм, здавалося, ні про що більше говорити. Так у глухій мовчанці дочекалися офіціантки.
— Телевізор можете увімкнути? – запитала Оля.
Офіціантка мусила залізти на стілець, щоб натиснути кнопку. Василь навіть не глянув на її гарні ноги, і це Олі сподобалось.
Місцеве телебачення вело прямий репортаж з площі перед ратушею. Виступав якийсь поет, якого вони часто бачили на філфаку, хоча ніколи не цікавилися, хто це, і читав свої революційні вірші.
— Ей! – До Олі повертався грайливий настрій. – П'ємо за революцію чи кохання?
— Все одно! – Василь був сумний і, здавалося, про щось зосереджено думав, хоча насправді жодна думка не йшла до голови.
— Тоді за революцію! – Вона ледь чутно дзенькнула своїм келихом об його і трішки відпила вина. Грайливий настрій випаровувався.
Революційного поета у телевізорі змінила Уляна Гриньків.
— О, мамина колєжанка! – весело вигукнула Оля. Василь байдуже глянув на екран, але перші слова депутатки змусили його вдивлятися і вслухатись у все, що діялося на площі перед ратушею.
Уляна Гриньків була небагатослівною і одразу ж запропонувала оголосити бойкот редакторові газети "Дрогославщина" Андрієві Чернюку.
— Про твого тата, — стиха мовила Оля і ніжно поклала свою руку на Василеву, хоча він усе бачив і розумів.
На екрані звідкись виринув якийсь чоловік з декількома газетами у руках. Десь Василь уже бачив це обличчя, але зараз не було бажання згадувати. Чоловік опинився поруч з Уляною Гриньків.
— Ви знаєте, шановні дрогославці, — казала депутатка, і її очі хижо блистіли, ніби вона й справді, мов дикий звір, намітила жертву і зараз розтерзає її, але, оскільки була людиною, то робила необхідну передмову, аби виправдати свій вчинок, — ви знаєте, що я не звертала уваги на пасквілі проти мене, опубліковані у цій брудній газетці. Але я ніколи не вибачу Андрієві Чернюку тих брудних наклепів, які він писав проти нашого народного президента Віктора Ющенка.
"Гань-ба! Гань-ба! Гань-ба!" – стоголосий рев розлетівся площею, а чоловічок на екрані, немов середньовічний інквізитор, заричав:
— Спалити цей непотріб!
Тут же у нього в руках з'явилася запальничка, але скільки він не клацав, вона не видавала бажаного вогню. Поруч виріс ще один чоловічок з коробкою сірників. Він уміло підпалив газету, від неї ще одну, і ще. Смолоскипи живого слова передавали усім присутнім на імпровізованій трибуні, і треба було їх брати і ставати співучасниками, щоб не попектися.